"Іван Багряний: вшановуємо пам'ять"

                              Іван Багряний: вшановуємо пам'ять

          Народився Іван Багряний у сім'ї муляра та селянки заможного селянського роду. Крім нього у сім'ї виховувалися також син Федір і дві дочки — Неоніла та Єлизавета. У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. У 1920 році вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім - до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю. У 1922 році в житті І. Багряного почався період трудової діяльності й активного громадсько-політичного життя: він був замполітом цукроварні, окружним політінспектором в Охтирській міліції, вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт. У 1925 році працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті "Червоний кордон", у ній були опубліковані перші вірші Івана Багряного. Цього ж року під псевдонімом                 І.Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку "Чорні силуети: П'ять оповідань".

          У 1926 році вступив до Київського художнього інституту. Навчаючись там, вступив до опозиційного літературного об'єднання МАРС. Тоді Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах "Глобус", "Всесвіт", "Життя й революція", "Червоний шлях" та інших.   У 1920-х роках вийшла низка його поетичних творів. У 1929 році за власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яку цензцра заборонила майже миттєво і вилучила з книготоргівлі.

         У 1930 році вийшов історичний роман у віршах Івана Багряного "Скелька".

16 квітня 1932 його заарештували в Харкові й звинуватили "у проведенні контрреволюційної агітації".

        Уявіть ситуацію: в кінці 1980-х років до СРСР приїжджають німецькі студенти. Вони знайомляться з українськими однолітками і в розмові згадують про Івана Багряного — письменника, що написав популярний у ФРН роман «Звіролови». А у відповідь отримують лише здивовані обличчя. Івана Багряного українці почали вільно читати лише з 1991-го, через 28 років після його смерті. Пригодницький роман «Тигролови» потрапив до шкільної програми з української літератури. Але про письменника, що створив найпотужніші тексти про радянські трудові табори, співпрацював з ОУН і випускав українську газету в Німеччині,  досі говорять мало.

У 2021 з дня народження Івана Багряного виповнилося 115 років. Ми пригадали його твори й зібрали 15 важливих фактів про життя письменника.  

1. Справжнє ім’я письменника — Лозов'ягін (або ж Лозов'яга) Іван Павлович. Народився він 2 жовтня 1906 року біля Охтирки Сумської області. Крім псевдоніму «Багряний», використовував ще й  інші — «Іван Полярний» та «Сорок сорок».

2.Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі за фахом «малярство та гончарна справа»,  у 1925-му працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», а в 1926-му вступив до Київського художнього інституту. До захисту диплому його не допустили через «політичну неблагонадійність».

3. Був учасником літературних об’єднань «Плуг» і МАРС. До Охтирської філії спілки «Плуг» вступив у 1924 році, був її секретарем.  Під час навчання в Київському художньому інституті перейшов до МАРСу (Майстерні революційного слова), а в 1929 році видав першу збірку поезії — «До меж заказаних».

4. У віці 25 років був арештований за контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір).

5. Утік із заслання й два роки жив в Зеленому Клину - заселеній українцями території на Далекому Сході. Спогади про цей час перетворилися у роман «Тигролови» (спочатку мав назву «Звіролови»).

6. Роман «Тигролови» Іван Багряний написав за два тижні. Переховуючись у конспіративній квартирі знайомого на Львівщині, він створив рукопис. Друкована версія була готова 16 грудня 1943 р. Один примірник Багряний відіслав у журнал «Вечірня година», а другий — на літературний конкурс, оголошений «Українським видавництвом». У конкурсі він розділив перемогу з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».

«Утікають кілометри — десятки... сотні... тисячі... Утікають назад ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости, семафори, тунелі, — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі, карбує її вогненним приском, гейби комета. Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіходить їдучим димом та смородом і реве, реве...

Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті, — спецешелон ОГПУ — НКВД. Він — один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху піч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч» - уривок із роману «Тигролови».

7. Під час Другої світової війни співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.

8. У 1944-му році емігрував до Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у поглядах з керівництвом УПА. Жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм. Там у 1946-му році він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?») у відповідь на примусову репатріацію біженців з СРСР.

«Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.  Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, у мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною» - уривок з памфлету «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»

9. Заснував у Німеччині газету «Українські вісті». Іван Багряний був її головним редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.

10. У 1950 році видав у Франції роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити й використання тортур слідчими НКВС щодо в'язнів, а також згадує життя в трудових таборах. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина побачив світ тільки через 23 роки.

«Але апетит приходить під час їжі. Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається. Слідчий вирішив видавити з нього всю правду геть до краплі, «розоблачити ворога» до краю…

      Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менш геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі. Тоді слідчий б’є Аслана й кидає в камеру, щоб «подумав». Аслан думає при допомозі своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозом самовикриття в ім’я рятунку смерті та одчайдушним шибеничним гумором. «Надумавши», Аслан проситься на «конвейєр» і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством цієї богохранимої установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того кінця, формальні ні підстави. Ті підстави й витискають з Аслана, зовсім не дбаючи про їх логічність, аби було хоч приблизно правдоподібно» - уривок із роману «Сад Гетсиманський».

11. Був серед засновників трьох українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український Рух). Останній через деякий час перетворився на об'єднання українських письменників «Слово» у США.

12. Одним із перших відкрито заявив про те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи. Зробив він це в романі «Огненне коло». У ньому він описав битву під Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».

          «Розбиті на сході німецькі армії котилися на захід, вони вже не могли прийти до пам'яті і відкочувалися невпинно. «Той» зі сходу виявився хитріший і сильніший, і спритніший — він післав до бою, волею й неволею, все, що мав у своєму розпорядженні, все, що тільки міг післаті на смерть. Німецькі армії не витримали іспиту до кінця, — розбиті на Волзі, вони ж не могли оговтатись і летіли на «зломання карку», відступали панічно. За ними гналися незчисленні полчища противника, а насамперед, у першій лінії, гналися нещадні й безмилосердні формації з українського люду, голодного, необмундированого й неозброєного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами… Але їх і не треба було підганяти: безодня гніву й злоби за заподіяну кривду «визволителями», будівниками «Нової Європи» була така велика й така пекельна, що не треба було їх підганяти. І їхнього наступу не можна було зупинити…» - уривок із роману «Огненне коло».

13. Був одним із небагатьох дослідників феномену «Зеленого Клину». Поселенням українців на Далекому Сході Багряний присвятив статтю «Україна на березі Тихого океану».

14. Писав дитячі твори. Наприклад, віршовані «Казку про лелек і Павлика-мандрівника» і «Телефон».

15. Помер у 1963 році й похований у Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з поеми Багряного «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».

       1 жовтня 2021року охтирчани та гості міста Охтирки вшанували память  Івана Багряного,  видатного письменника, публіциста, громадського діяча, гідного сина українського народу, справжнього патріота України. У місті відбувся тематичний вернісаж "Багряний - син України: незалежний, вільний, нескорений" з нагоди 115 річниці з дня  його народження.  Активними учасниками цього заходу були учні 11 класу Охтирської ЗОШ    І -ІІІ ступенів імені Б.Д. Антоненка - Давидовича Кандиба Вікторія, Костюк Іван, учениця 8-Б класу Шелудько Софія, які підкорили серця присутніх виразним читанням напамять поезій митця. Оплесками зустріли глядачі майстерне виконання пісень на слова сумського поета Олександра Вертіля "Багряна осінь " учителем Захисту України Маряном  Васильовичем Пуляком, заслуженим артистом естрадного мистецтва України, лауреатом пісених конкурсів, та Катериною Іванівною Макаренко, яка подарувала присутнім чудову пісню "Батькова сорочка ". Привітати  присутніх  із знаменною подією й покласти квіти до памятника письменнику  прийшли мер міста  Павло Петрович  Кузьменко, члени міськвиконкому, гості та жителі міста Охтирки.

              Працівники міської та районної бібліотек підготували цікаві й змістовні виставки літератури, а саме: творів Івана Багряного та про нього, творів поетів і письменників Охтирщини та Сумщини, повязаних  з іменем письменника-земляка, вшануванням памяті  видатного митця.

               Присутні поклали квіти до памятника Івану Багряному.

 

 

Катерина Квітчаста   Провулок Івана Багряного

Уривок із сюїти «На розтинах біди» 

Довго маявся іншою назвою

Біля рідних притихлих воріт,

А сьогодні до меж незаказаних

Нас веде непокірністю літ.

Він єднає Грабовського вулицю

І Леваду, де морок топчу,

До парканів затінених тулиться,

Захищаючись від дощу.

До затінених… тіні, як привиди,  

Обступили ранкову блакить.

Сажа з бовдура впала на припічок

І чорніє, хоч вже не димить…

Он собор Покровський недалеко.

Он тополя ген за небокрай…

На одній нозі стоїть лелека,

Другою – намисто літ збира…

Провулок – в залишках пітьми,

В яких ясний пручнувся напис:

«МИ Є. БУЛИ, І БУДЕМ МИ!

Й ВІТЧИЗНА НАША З НАМИ!»

 

Олександр Вертіль

Багряний жовтень. Жовтень і Багряний.

Пливуть охтирські пізні кольори.

І видно за куземенським туманом,

Як Скелька виринає з-за гори.

Хлюпоче Ворскла зорями і небом,

Сніги ідуть то мовчки, то з дощем.

Вони таки повернуть коли-небудь

І стануть непомітно за плечем.

Чорнильна стежка. Вичорнілі мітки.

І чорне листя падає в ріку.

Колись востаннє вичовгана хвіртка

Накине тихо клямку сторожку.

Немов причинить берег надворсклянський,

Щоб зелен-цвітом кликати вві сні.

Садів багато. Та – не гетсиманських,

Де зрада - перша родичка брехні.

А правда встане, стане і повстане, -

Тоді її не треба вже вести.

Багряний вечір. Осінь і Багряний.

Що, словом, як і жовтень, золотий.

 

Іван Багряний, уривок із роману «Скелька»

Прилипла Скелька ( Скелька – це село)

Над Ворсклою, де гори голубіють;

Біленькі хати цвітом залило,

Попід горою ж, наче бемське скло,

Блищить вода. А далі, мов сулія,

Поставлена на сизому шпилі,

Там, де ліси і замчище здорове,

Де дух великий, а діла малі,

Мигає маківкою, ніби на столі,

На спині гір Куземенська Покрова.

Насупроти – Слобідка і млини, -

Яснять хатки, мов стебла молочаю

В рудих пісках… Село це з давніх днів

Батьки Слобідкою взивали, а сини

Його Зарічною уперто величають…

   

Шумлять млини, і піняться піски…

Насупроти, немов верблюдів смуга,

Упали на рожеві пелюстки

Зелені гори над зеленим лугом.

      З’єднавши обрії, то древній караван,

Із безконечності ідучи в  безконечність,

Через пустелі, вітер і туман,

Наставившись на дальній океан,

Припав спочить, барвистий і статечний.

       І сплять погоничі, не збуджені ніким.

Двогорбі гості в сонячній країні

Під тягарем  барвистим і важким

Нерозвантажені лежать уже віки,

Притомлено припавши на коліна.