Конспект виховної години у 5-му класі

Виховна година

«Людина з великої літери» (присвячена В. Сухомлинському)

5-А клас

Мета: розвивати вміння цінувати думки товаришів; виховувати доброту, чуйність, вміння бачити і творити красиве, робити висновки та узагальнення, висловлювати свої думки в логічній послідовності, виховувати почуття поваги до старшого покоління, працелюбність, любов до рідної землі на матеріалах творів великого педагога.

Обладнання: онлайн-портрет В. Сухомлинського, тексти оповідань, розроблені інтернет-завдання.

Хід виховної години

I. Організаційний момент. Повідомлення теми, мети виховної години

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Ліна Костенко, "Між іншим"

Хочу, щоби ви, основним чином, звернули вашу увагу на останні рядки. Про що вони нам говорять? Як вони, на вашу думку, пов’язані з тією темою, про яку ми будемо сьогодні говорити?

Щоб дізнатися, про кого ж конкретно, ми  будемо вести мову, пропоную вам розгадати пазл.

Гра «Пазл»

(Діти з’єднують початок і кінець семи діл милосердя, на фоні з’являється портрет Василя Сухомлинського)

II. Основна частина виховної години

Отож, як ви вже зрозуміли, ми розмовлятимемо про Василя Сухомлинському, століття від дня народження якого Україна святкувала 28 вересня. Що ви знаєте про цю людину?

Розгляд нотаток.

Щоби більше дізнатися про те, чого вчить  нас своїми творами Василь Сухомлинським, пропоную вам ознайомитися, а може і пригадати деякі з його оповідань.

Вибір групами оповідань. Їхнє  прочитання.

БІЛКА І ДОБРА ЛЮДИНА 

Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. 

Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. 
Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. 

Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече. 
А зла куниця втекла в темний ліс.

Погладила Добра Людина білочку та й сказала:

— Стрибай собі до свого дупла.

Глянула білочка вдячно Добрій Людині у вічі й пострибала додому.

Дітки давно вже чекали її. Вона й розповіла їм про Добру Людину.

БО Я ЛЮДИНА

Вечоріло. Дорогою ішли два подорожні: батько й малий син. Посеред дороги лежав камінь. Батько не помітив його, спотикнувся й забив ногу. 
Йому заболіло. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши хлопчика за руку, пішов далі.
Другого дня батько з сином ішли тою самою дорогою назад. Батько знов не помітив каменя, знов спотикнувся й забив ногу.
Третього дня батько й син знов ішли тою самою дорогою. До каменя ще було далеко. Батько сказав синові:
— Дивись уважно, сину. Треба обминути камінь. Ось і те місце, де батько двічі спотикнувся й забив ногу. 
Вони зменшили ходу, але каменя вже не було. На обочині дороги сидів сивий дід.
— Дідусю, — питає хлопчик, — ви тут не бачили каменя?
— Я прибрав його з дороги.
— Ви теж спіткнулися й забили ногу?
— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
— Чого ж ви прибрали камінь?
— Бо я людина.
Хлопчик став та й думає.
— Тату, — питає він, — а хіба ви не людина?

ДВІ ЛОПАТИ

Господар купив дві нові сталеві лопати. До одної приробив лопатище й вона стала трудівницею. Нею копали город, сікли буряки на корм худобі, весною викопували ямки на дерева, зимою зчищали кригу зі сходинок.
А друга лопата стояла собі без діла в комірчині.
Минув рік, два, минуло п’ять, десять, тридцять літ. Перша лопата трудилась, а друга ледарювала.
Минуло п’ятдесят років. Господар став старий. Глянув він якось на лопату-трудівницю й каже:
— Он як, та ти вже старенька стала, стерлась, уся в дірочках... Пора на відпочинок.
Зняв господар лопату-трудівницю з держака й поклав у комірчину під лавку. Ось тут і зустрілися дві ло¬пати — трудівниця й нероба. Ледащиця пізнала свою сестру й каже:
— Он як, ти вже непотрібна господареві. Яка ж ти стала ветха та худа...
— І тобі не соромно так говоритц!.. — обурилася лопата-трудівниця. — Глянь на себе - ти ж проіржавіла наскрізь! Я стерлась від роботи, а ти з’їржавіла від неробства.
— А що таке робота? — здивовано питає лопата-ледащиця.
Лопата-трудівниця стала розповідати їй про траншеї, викопані під фундамент великого будинку, про глибоку криницю, про греблю... Та лопата-ледащиця нічого не могла зрозуміти. 
Вона запитала:
— Чого я цього нічого не розумію? Ми ж розмовляли з тобою одною, лопатною мовою.
— Ти цього не збагнеш, бо ти не була ніколи в людських руках.

ДОБРЕ СЛОВО

Була собі дівчинка Оля. Коли їй виповнилось п’ять рочків, вона занедужала. Простудилась і злягла. Кашляла і танула на очах.
До нещасної дівчинки стали приходити родичі — Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив що-небудь смачне і поживне: липовий мед і солодке масло, свіжі лісові ягоди та горіхи, перепелині яєчка та бульйон із курячого крильця. Кожен казав: “Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям — і недуга втече у глухі ліси й на болота”.
Оля їла медові щільники й солодке масло, лісові ягоди та горіхи, перепелині яєчка та бульйон із курячого крильця. Та нічого не помагало. Дівчинка вже ледве підводилась із постелі.
Якось біля її ліжечка зібрались усі родичі. Дев’яностолітній дідусь Панас і каже:
— Чогось їй ще не вистачає. А чого — і сам не збагну.
Коли це відчиняються двері — й до хати заходить столітня прабабуся Надія. Про неї забули родичі, вже багато років сиділа прабабуся Надія дома, нікуди не ходила й ніде не бувала. Та як почула, що занедужала правнучка, одважилась перевідати.
Підійшла до ліжечка хворої, сіла на стільчик, взяла Олину ручку в свою зморщену маленьку руку і каже:
— Немає в мене ні щільників медових, ні масла солодкого, ні свіжих лісових ягід і горіхів, ні яєчок перепелиних, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-однісінький подарунок — щире бажання. Одне бажання лишилося в мене в серці — аби ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечку.
Така могутня сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине сердечко забилось частіше, щічки стали рум’яні, в очах спалахнули радісні вогники.
Ось чого не вистачало, — сказав дід Панас. — Доброго слова.

КАМІНЬ

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.
Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Тож і подумав:
«А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!»
Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.
Камінь упав на дно і забив джерело.
Вода перестала заповнювати криницю.  
Криниця засохла.
Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.
На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг.
Замовкла соловейкова пісня.
Сумно стало в лузі.
Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. 
Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця.
Не стачо ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.
“Де ж воно все поділося?” — подумав дідусь.

КІНЬ УТІК

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі — і діти працювали самостійно.
На останній парті сидів Вітя. Він уже закінчував розв’язувати, як на парту впала записка.
"Знову, мабуть, від Петрика, — подумав собі. — Знову просить ковзани. Чого я маю весь час йому їх давати?”
— Іване Петровичу, — сказав Вітя, — мені хтось записку кинув... Хіба ж можна записки на уроці писати?
— Записки на уроці писати не можна, — відповів Іван Петрович. — Але як уже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчитетеві недобре, Вітю. Записка — це ж таємниця, що мусить бути відома тільки тобі й твоєму товаришеві. А ти розкриваєш свою таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш... Ой, як же тобі не соромно...
Вітя почервонів. Тепер йому стало ясно, що він би пішов з доносом на товариша.
У класі тиша. Хлопці час від часу піднімали голови, позирали на Вітю, і в їхніх поглядах він бачив подив та обурення.
Розгорнув записку й прочитав: “Вітю, — писав Петрик, — я намалював вогнегривого коня. Як хочеш, дам тобі”.
На перерві підійшов до Петрика.
— Давай коня... — сказав.
— Кінь утік... — тихо відповів Петрик. 

ХРИЗАНТЕМА Й ЦИБУЛИНА

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою, її квіти шепотіли: “Які ми красиві...”
А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір’я зів’яло, й від неї відгонило гострим духом. 
Хризантема зморщила носа й каже:
— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх.
Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою.
Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми.
Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: “Які гарні квіти в Хризантеми!”
Жінка справді підійшла до Хризантеми і сказала:
— Які гарні квіти!.. Хризантема аж танула од утіхи.
Потім жінка нахилилась, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула:
— Яка гарна Цибулина!
Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: “Невже й Цибулина може бути гарна?”

Гра «Знайди пару».

(Діти з’єднують зображення, яке відповідає назві їхнього твору, з тим, чого воно навчає)

III. Підсумок заходу

А на завершення нашого заходу пропоную записати на цих маленьких аркушах хоча б ту одну добру справу, яку ми можемо зробити вже сьогодні й розмістити її на нашому дереві.