7 квітня о 18:00Вебінар: Інтернет-середовище для професійного розвитку вчителів математики

Літературна композиція "Передаймо нащадкам наш скарб - рідну мову"

Про матеріал
Літературна композиція "Передаймо нащадкам наш скарб - рідну мову". використані твори Д. Павличка, Д. Білоуса, П. Глазового, вислови В. Сухомлинського, Б.Харчука
Перегляд файлу

Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову

Літературна композиція

9 клас

Мета. Розкрити дітям значення мови в житті людини і суспільства, розповісти про важку історію нашої мови, відкрити дітям красу і багатство українського слово, виховувати любов і повагу до державної мови.

Епіграф.

Хто забуває рідну мову,

Той серцем ранить свій народ,

Руйнує всю його будову,

Дорогу стелить до незгод.

( «Рідна мова» І.Огієнко)

І ведучий. Давно колись в одному селі жили три брати. Якось пішли вони на полювання, заблукали  й потрапили у володіння злого чарівника. Чародій жорстоко повівся з непроханими гостями: одного осліпив, другого зробив глухим, а третьому відібрав мову. А потім відпустив усіх порізно, сказавши, що чари діятимуть доти, доки кожен з них не прийде додому. Першим повернувся до рідної хати сліпий і став зрячим, за ним прийшов глухий, і до нього повернувся слух. А третій, німий, так і не знайшов дороги додому.

ІІ ведучий. І не дивно. Адже втративши мову, людина втрачає найдорожче – здатність спілкуватися з людьми, розповісти про своє нещастя, попрохати поради, поділитись радістю. Найбільша втіха для людини – чути рідне слово, особливо після довгої розлуки з батьківщиною, коли кожне слово звучить, як музика, як пісня для душі.

Ну що б, здавалося, слова,

Слова та голос – більш нічого,

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує… –

писав про цей дар Божий людині наш  безсмертний Кобзар, котрий одним із перших оцінив, полюбив і підняв до найвищих висот рідну українську мову. Найкращі майстри слова, поети України, у своїх віршах оспівали красу й багатство рідної мови, захоплювались нею, закликали берегти і плекати цей неоцінений скарб.

Послухайте вірш Д.Павличка «Якби я втратив очі, Україно», й ви зрозумієте, чим для поета є рідна мова.

Учень 1. Якби я втратив очі, Україно.

То зміг би жить, не бачачи лугів,

Поліських плес, дніпровських берегів,

Де на покосах, наче хвилі, сіно.

Твоя лунала б мова солов’їна,

І світ, що ти дала мені у віно,

У сяйві слова знову б заяснів.

А глухоти не можу перенести,

Бо не замінять співу мертві жести,

Ні вся природа та краса твоя.

Глядіть на труд всечасної обнови,

Але не чуть твоєї пісні-мови, –

Ото була б загибель – смерть моя.

І ведучий. Солов’їною, калиновою, золотою називають майстри слова українську мову.

ІІ ведучий. Купана, цілована хвилями Дніпровими,

Люблена, голублена сивими дібровами,

З колоска пахущого, з кореня цілющого,

І з усмішки і сльози,

Сонця, вітру і грози

Наша мова. (Н.Білоцерківський)

І ведучий. Вона вся з гомону полів, лісів і морів, отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом… Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, стогону вола в борозні, рокоту комбайна – вся з колосся осмаленого війнами і торкнутого «мирною» радіацією.

ІІ ведучий.  Вона з блиску козацької шаблі і весла невольницького човна, як напнуті паруси волі, – вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на  ясирних та окупантських торгах. Вона з першого радісного щебету немовлят і тихих похоронних плачів, з потаємного шепоту й зітхань закоханих. Вона вся з тучі й грому, як з води й роси, – така українська мова ніжна й тендітна, а міцніша броньованої броні, бо єднає дух і тіло, бо в її основі – непорочність, цнота і чистота.

І ведучий.  Рідна мова єднає між собою різні покоління людей, передаючись як найдорожча спадщина. У ній – краса природи і людей, людські радощі і болі, в ній – історія всього народу.

ІІ ведучий.  Українська мова, відбиваючи людські болі й страждання, сама була великою страдницею, як наш народ. Невідомо, коли точно виникла вона, але в часи Київської Русі нею вже говорили наші предки. І хоч з прийняттям християнства у 988 р. літературного була церковнослов’янська мова, народ свої казки, пісні, легенди творив живою, барвистою українською мовою. Нелегко було зберегти цей скарб, бо всі завойовники, які з’являлися на території нашої держави (монголо-татари, ляхи, пізніше росіяни), намагалися викоренити українське слово. Відомий вислів «Української мови не було, нема і бути не може». Такою сумною була доля нашої мови. Про це вірш О.Олеся «О слово рідне».

Учень 2. О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними лавій рев. 

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

І ведучий. Срібним дзвоном для українського серця пролунав «Закон про мову» 1січня 1990 року, який проголосив українську мову державною мовою України. Пізніше стаття10 Конституції України закріпила цей статус.

О мово, ноче колискова!

Прийми мій радісний привіт.

Навік пройшла пора безславна.

Цвіти і сяй, моя державна!

ІІ ведучий.  Ніжна і мелодійна, наша мова є другою за милозвучністю після італійської. Але є люди, що вважають її грубою. 

Учень 3. Хто сказав, що наша мова груба 

Груба лиш тому, кому не люба.

Де іще від матінки-матусі

ти почуєш спатоньки-спатусі?

Ну яка на світі знає мова

зменшувальні форми дієслова?

Хоч у нас кажуть, що невістка

Буцімто чужа у хаті кістка,

Та недавно у в одній господі

Чув таке я, що й повірить годі:

Каже до невістки свекруня

«Ти вже хочеш їстоньки, Віруню?

Хто ж сказав, що наша мова груба?

Груба лиш тому, кому не люба.

Ну скоріше – незбагненна мова,

Лагідно – чарівно – загадкова

Де ще в світі є така країна,

як терпляча Україна – ненька,

щоб тих, хто їй завдав руїни,

звала незлобиво – воріженьки?

  (Д.Білоус)

ІІ ведучий. Поет закликав любити рідну мову, дорожити нею.

Учень 4. Хто любить, той легко вчить.

Якщо з українською мовою,

В тебе друже, не все гаразд,

не вважай її примусовою,

полюби, як весною ряст.

Примусово тим, хто цурається,

а хто любить, той легко вчить:

все, як пишеться, в ній вимовляється, -

все, як пісня, у ній звучить.

І журлива вона, й піднесена,

тільки фальш для неї чужа.

В ній душа Шевченкова й Лесина,

І Франкова в ній душа.

Дорожи українською мовою,

рідна мова – основа життя.

Хіба мати бува примусовою?

Непутящим бува дитя!

І ведучий. Існує вислів: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Але найперше, щоб бути людиною, треба знати свою рідну, материнську, мову. Бо заповідав безсмертний Шевченко: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». А Павло Глазовий висміяв тих, хто женеться за чужим, минаючи своє, в гуморесці «Турок».

Учень 5.   Збирається мій знайомий

В далеку мандрівку,

Придбав собі в Туреччину

На тиждень путівку.

Костюм справив елегантний,

Вчить турецьку мову –

Уже знає, як звуть турки

Свиню і корову,

Як спитати в магазині,

Почім у них шуби,

Де купити можна пасту,

Щоб почистить зуби.

Голова гуде у нього

Від отих уроків.

Він, до речі, в Україні

Живе 30 років.

Ходить всюди, як хазяїн,

Аж дверима гурка.

А ось мову українську

Знає гірше турка.

ІІ ведучий. Борис Харчук у своїй праці «Слово і народ» писав: «Нещаслива, несправедлива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів, щасливий, непереможний народ, що народжує своїх захисників і оборонців».

І ведучий. Схожі думки висловлював і Василь Сухомлинський: «Любов до  Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім’ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, – це людина без роду й племені».

ІІ ведучий. «Іванами, не помнящими родства» називає таких людей Дмитро Білоус у своєму вірші:

Учень 6.    Коли забув ти рідну мову,

біднієш духом ти щодня,

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе до пня.

Коли в дорогу ти збирався,

казала мати, як прощавсь,

щоб і чужого научався,

й свого ніколи не цуравсь.

Ти ж повернувсь, відступник сущий,

прийшов під рідний небозвід,

немов Іван Непам’ятущий ,

хто твій народ і де твій рід?

Не раді родичі обновам,

Чи ти об’ївся блекоти,

що не своїм, не рідним словом

із матір’ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла,

 бо ти зневажив рідну мову,

ту, що земля тобі дала.

ту, що не вбили царські трони,

ту, що пройшла крізь бурі всі,

крізь глузи й дикі забобони

й постала нам у всій красі.

Сяйних перлин тобі не шкода,

адже, набувши вищих прав,

те, що дала сама природа,

ти добровільно занедбав.

В пальті строкатім, як  афіша,

крикливі людні кеди взув.

А мати? Де ще є рідніша

за рідну. Котру ти забув?

Для тебе й Київ – напіврідкий,

І Мінськ нерідний, і Москва…

Бо хто ти є? Іван безрідний.

Іван, не помнящий родства.

ІІ ведучий. Тож, щоб не бути Іванами непомнящими, бережімо й плекаймо рідну мову, не забуваймо її. Бо стільки стерпівши і переживши, виборола наша мова своє право на безсмертя.

Учень 7.    Спонукав нас імперський Прокруст

До невірності рідному слову.

В українця зринає із уст:

«Я, ты знаєш, забыл свою мову!»

Як цього зрозуміть молодця,

що не здатен свого розкумекать,

коли навіть заблудла вівця

не забуде по-своєму мекать?.

Нашу мову в час горя-біди,

Не одної тяжкої навали,

не на те рятували діди.

щоб онуки її забували.

 

 

 

        

 

 

 

doc
Додано
3 грудня 2019
Переглядів
207
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку