Літературно-мистецьке свято "Гордись, Україно, такими синами"

Мета: розширити знання учнів про життєвий і творчий шлях М. Шашкевича; активізувати цікавість до постаті великого українця; розвивати інтерес до культури і літератури рідного краю; сприяти патріотичному та естетичному вихованню учнів, формуванню творчої особистості, її духовно-цінніс­них орієнтирів.  

Обладнання: портрет   М. Шашкевича, під портретом вислови про письменника, комп'ютер, проектор, презентація, виконана в програмах PowerPoint,  фотографії, газетні матеріали.

Лунає   музика. Зображення  слайду 1.

На сцену виходять ведучі.

Ведучий.      Є люди, як свічки,-                                       

 Згорають і відходять в небуття.

                     Є люди, як зірки,-

                     Горять і світять все життя.   

Ведучий.      Гордись, Україно, такими синами,

                     Котрі не жаліли життя.

   За тебе вмирали, по тюрмах страждали

   За волю народу, за краще життя.

Ведучий.      Сьогодні горджуся тобою, Маркіяне,

   Вклоняюсь низько до ніг.

   Ти наш пробудитель, для нас, для нащадків

   Ти рідну нам мову зберіг.  

Ведучий: Шановні друзі! Український народ - спадкоємець усіх кращих надбань минулого, з пошаною згадує тих діячів, які своєю працею зробила титанічний внесок у скарбницю культури, послужили духовному збагаченню народу, розвитку його самосвідомості й піднесенню визвольних прагнень.

Ведучий: Одним з таких діячів був Маркіян Семенович Шашкевич. Він увійшов в історію Галичини як перший народний поет, публіцист і перекладач, автор першої «Читанки» для дітей рідною мовою, один з творців першої української книжки, сільський священик.

Ведучий: Сьогоднішнє свято « Гордись, Україно, такими синами» ми присвячуємо    М. Шашкевичу.

Читець.   Перед зорями в люту негоду

                 Розігралась душа молодецька,

                 Взяв за кермо та й чухнув на воду.

       На буйне море, гей, кров молодецька!

       А море бистре, гей, носить собою,

                 Кипить і б’ється, аж страх ся здуває.

                 Вовня на вовню зводиться горою,

                 Пре сила силу, плавця затопляє.

Ведучий. Маркіянові слова. Яка сила і ніжність, немов саме його життя - таке молодече і таке нагло страчене долею нещасливою. Який талант зійшов на твою землю, Україно! Талант, який дарований може бути тільки Богом. Але чому ти, Боже, так щедро подарувавши його людям, так поспішно забрав його від них?

Зображення слайду 2.

Читець.  Моє Підлисся. Навіть якби мені давали б за тебе цілу гору з діаманту і кришталю, я не віддав би тебе нікому, а залишив би тебе тільки у собі у своєму дитинстві, яке немов один-єдиний сон, що приснився за все життя та не повториться уже ніколи. Моє Підлисся. Це у твоїх ранішніх росах я купав своє босоноге дитинство, це твоїми дощами я був омитий, твоїми айстрами ніжно розчесаний . Моє Підлисся! Це від тебе вели лише дороги у науку: Білий Камінь, Золочів, Бережани, Львів. Якими крутими вони б не були, я завжди в любові та невимовному бажанні повертаюся до Тебе. 

Читець.

               Дайте руки, юні други,

               Серце к серцю най припаде,

               Най щезають тяжкі туги

               Ум, охота най засяде.

               Разом, разом, хто сил має,

               Ростіть з Русі мраки тьмаві,

               Зависть най Вас не спиняє,-

               Разом к світлу, други жваві!

 Читець.

                Шуми вітре, шуми буйний,

      На ліси на гори,

      Мою журну неси думку

      На підлиські двори.

      Там спочинеш, моя думко,

      В зеленій соснині,

     Журбу збудеш, натішимся

     У лихій годині.

      Там ти скаже дуб старенький

      І один, і другий,

     Як там живеш ще маленький

     Без журби, без туги.

     Там ти скаже та сосинка

     Й всяка деревина,

    Як там грало серце моє,

    Світала година.

Ведучий:   Народила   його  галицька земля. Село   Підлисся   на   Золочівщині Львівської   області. Під  гомін   велета-дуба  у  садибі  діда, а далі  й  батька - священиків зростав  він. Мабуть, оті дуби й  виколисали в ньому той могутній Маркіянів дух, якому виміру не було. Те рідне обійстя зоріло в душі усе життя.
Читець.

               Шуми, вітре, шуми, буйний,
               На ліси. На гори,
               Мою журну неси думку
               На підлиські двори.
               Там спочинеш, моя думо,
               В зеленій соснині,
               Журбу збудеш, потішишся
               У лихій годині.
               Там ти скаже дуб старезний,
                І єден, і другий,
         Як там жив-єм ще маленький
         Без журби, без туги.
         …Там колодязь студененький,
         А дуб воду тягне,
         Не так щастя, як той води
         Моя душа прагне.
        Підлисецька горо біла!
        Як тебе не бачу,
        Так ми тяжко, так ми сумно,
        Що трохи не плачу.

Читець. Прийдіте поклонімося землі
               З його печаллю-болем на чолі,
               З його любов`ю-словом на вустах.
               Прийдіте поклонімося землі,
               Розспіваній, мов той весняний птах,
               З його любов`ю-словом на вустах.
               Вона блакитні нап`яла вітрила…
               Прийдіте поклонімося землі -
               Яка ж бо в неї невмируща сила:
               Зростають мечники і ковалі,
               І орачі й народні вчителі…
               Вона його для світу народила…
           …Прийдіте поклонімося землі.

Ведуча. Від перших свідомих літ  вражало хлопця      приниження всього рідного, українського. У  Бережанській гімназії за мовлене  учнем русинське слово вішали на шию хлопському синові табличку. Щоб позбутися її, мусив хіба що донести на когось зі своїх товаришів.

Читець.  Дні, як ночі горобині,
                Дожилися: слизь і тьма -
                На Русі, на Україні
                України нам нема.

Зображення слайду 3.

Ведучий. Згодом,  навчаючись у Львівській  духовній  семінарії і  одночасно  в університеті, Маркіян організував гурток “Руська трійця”. Члени його збирали фольклор, вивчали історію рідного краю, видавали альманахи, стали на захист всього рідного, зокрема мови.

Зображення слайду 4.

Ведучий. А в 1837 році вони видали літературно-фольклорний альманах “Русалка Дністровая”. Видали його в Угорщині, але   при перевезенні до Львова більшість примірників  була конфіскована, а згодом знищена. Більшість - але не всі!
 

Ведучий. А над видавцями “Русалки Дністрової” почалося   слідство, встановлено постійний нагляд поліції. Та Маркіяна вже ніщо не могло ні злякати, ні звернути з обраного шляху, ні зупинити - тільки смерть. Душа   повнилася єдиним покликом:
Най свободоньки сонечко зблисне.
Ти не неволі син.

Читець.

Зелена моя сторононько,
Праотчий старий краю мій!
Тут вітер шепоче тихенько,
Тут річка збігає легенько,
Всю ніч не змовка соловій.
Десь тут, над плаями в узорах,
Над синіми кручами рік,
На долах, на водах, на горах,
В ранкових серпанках, при зорях
Незгасно палає одвік.
Душа прарусинської мови -
Калина багатих політь.
Глибинна у неї основа,
Джерельця струмують із “Слова”
І "Повісті временних літ”.
… А як же кепкують із неї,
Приписують “ізми” чужі.
“Мужицька”, - речуть фарисеї,
“Для хлопів”, -  регочуть пігмеї,
А шляхта вже точить ножі.
Любить рідну мову замало,
Потрібно іти на весь зріст
Супроти лихої навали,
Що нищить, отруює, палить
Наш корінь прадавній, наш зміст.
Бо що їй з такої любові,
Якщо на просторах Дністра,
У древнім Даниловім Львові
Приблуди вже топчуть по слову,
То що їй з такого добра…
Явися, “Русалко Дністрова”,
І знову засяє нам день,
Як свято, як вічна обнова,
Нехай оживе рідна мова
У лунах столітніх пісень!

Читець. “Русалка Дністрова”, “Русалка Дністрова”,
               Мов юна галичанка у серці ожива,
               Вона живе дитинно і кличе в даль сторіч,
               Дзвінка і повна смислу у всій своїй красі,
               Як мудрість Осмомисла й Червоної Русі.
Читець.

                Він рідне слово пробудив,
               Те слово призабуте,
               З мужицьких серць добув                    його,
               Зі струн сільської ноти.
               В погорді було скрізь воно,
               І пан ним соромився,
               Він на престол возніс його.
               Щоб світ йому вклонився.
               І кинув слово те в народ,
               На лан пустий і сірий,
              І плоду ждав з зерен своїх,
              Любові повен, віри.
              І впало сім`я слів його,
              На добру впало ниву,
              І серед вихрів, в жар наруг,
              Розвинулось щасливо.
              І вже не згасне слово те,
              Повік буде дзвеніти,
              Й пророка пам`ять збережуть
              Вкраїни вірні діти.

 

Ведучий. У  своєму  короткому  житті, попри   всі  негаразди,  він  був   щасливим. Одружився  з  коханою  дівчиною Юлією   Крушинською, яка створила справжній сімейний  затишок.  Висвятився  на  священика,  правда,  працював  у   сільській місцевості, на щось інше й не міг розраховувати.
 

Ведучий. Виростало двоє синочків. Правда, молодший помер малолітнім, а другий - Володимир    пішов   згодом   дорогами    батька у  літературу,  несучи  у   серці батьківські святині тоді, коли інші відступили або схитнулися.

Ведучий. Так, у ті найкращі свої літа він був по-людськи щасливим. Але непомітно підкралася біда - тяжка хвороба (сухоти). Вона хижо, поволі, рік за роком, а потім день за днем, відбирала у нього легені, зір, слух, нарешті - руки.

Читець. Черлений день розсипався і гасне.
               Мені на очі - ночі темнота,
               Ти почекай ще, сонце моє красне,
               Ви спалахніть ще, зіроньки - літа!

Читець. Не падай, цвітко дрібная, на мене.
               Сховати, земле рідна, не спіши.
               Вгамуй - ми спрагу, джерело студене,
               Останню букву, думко, допиши.

Читець. Чого ви тіло сушите, сухоти,
               Чого кістками торохтиш, маро?
               У мене стільки є в душі охоти
               Писати волю, що співа перо.

Читець. У мене мозок розривають мислі.
               Невже їм, птахам, неба не дано?
               Невже оті хмариноньки завислі
               В цю мить закриють голубе вікно?

Читець. Невже вхолоне, зупинившись, крівця,
               І злі вітри надії рознесуть?
               А як без мене буде “Руська трійця”?
               Не вмерти їй! Та не у смерті суть.

Читець. Іду зі світу з вірою в поета,
               Який додума пісню по мені,
               І мій народ, що розірве тенета
               І скаже, хто він, хто йому зрідні.

Читець.

Я так як бачу Маркіяна:
Обличчя мудре і бліде.
Я так як чую Маркіяна:
Те слово, що із серця йде.
Він знає: скоро смерть прийде,
Але життя не жаль йому,
Та жаль, що світло молоде
Не знищило стару пітьму.
Не раз питав себе, чи буде
Пора свободи в ріднім краї.
На панщині вмирають люди.
І він на панщині вмирає.
Боровся він, як був у силі,
А в смертний час благословля
Селянські голови похилі
І руки чорні, мов рілля.
Стоять, упавши на коліна,
Чекають набожних повчань!
А слова плоть ясна й нетлінна
Проблискує: народе встань!
Я так як бачу Маркіяна,
Я так як чую Маркіяна.
 

Ведучий. Він прожив тільки 32 роки. Який талант був дарований Україні! Але чому ж так рано забраний від неї?
 

Ведучий. Може, Бог захотів мати біля себе таку гарячу й чесну, таку праведну людську душу?! А може, тому, що дану йому місію він встиг виконати за ті 32 роки?

Зображення слайду 5.

                

Ведучий. Пробудив народ свій від сну і кволості, порятував мову, прорік велике прийдешнє народові своєму від Сяну до Дону.

Читець.

Його життя -
Короткий шлях.
Та не роки
Поета вимір:
В його натхненній
Чистій римі
Палахкотить
Безсмертя стяг.
З його Підлисся
На весь світ
Б`ють віщі
Сонячні джерела.
Схиляються луги
І села
До ним окреслених
Орбіт.
 

Зображення слайду 6.

                      
Читець.

Явір на зрубі лежить,
Листя чорніє і в`яне…
В серці народному жить
Будеш повік, Маркіяне!
Наче сталева пила,
Душу підтяла зажура.
Завжди твоєю була
Доля народу похмура.
Ти заповів нам любов
До материнського слова.
В сяйві новітніх будов
Встала “Русалка Дністрова”.
Ліс яворовий шумить,
Пісня дзвенить солов`їна,
Будеш, будителю, жить,
Доки живе Україна.
 

Читець. Віра серця твого - віра в те, що велика, єдина
               Буде рідна земля, бо ми кореня всі одного…
               О возрадуйся з нами: возз`єднана днесь Україна
               Віру серця твого пригортає до серця свого.

Ведучий. Сьогодні, вшановуючи  М. Шашкевича, говоримо: «Віра серця твого, віра в те,  що  велика  єдина буде  рідна Земля, бо ми кореня всі одного…О возрадуйся з нами,  Україно!».

Література:
Нахлік Є.К. Нова література в Західній Україні// Історія української літератури XІX століття. Кн.1. - Київ, 1995.
Кирчів Р.Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської Трійці» - Киів, 1990.
Шапірко І. «Руська Трійця» і проблеми народної освіти в галичині// Шашкевичіана. Нова серія. Випуск 1-2. Львів-Броди-Вінніпег, 1996.

Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. - Київ, 1997.
Українські поети-романтики 20-60-х рр. 19 століття. - Київ, 1987.