Матеріали до уроку на тему : "Опис села Карналіївка , його історія , легенди , перекази". Конспект уроку з української мови у 8 класі на тему : "Опис місцевості ( села ) .
Олена Сергіївна Павличенко
(Вчитель української мови та літератури Карналіївської ЗОШ І-ІІ ступенів , Білгород-Дністровського району , Одеської області )
Матеріали до уроку на тему : «Опис села Карналіївка , його історія , легенди , перекази» .
Конспект уроку з української мови у 8 класі на тему : «Опис місцевості ( села ) на основі особистих вражень та спостережень» .
Географічне положення та історичні документи
с. Карналіївка ,Білгород –Дністровського району ,
Одеської області
Моє село – душа моя ,розрада ,
Пракорінь мій ,колиска , джерело .
Через село тече річка Алкалія ,що бере початок в країні Молдові . Протікаючи через с. Старокозаче , с. Підгірне , с. Карналіївку , с. Монаші , с. Маразліївку , с. Широке , вона впадає в Чорне море .
Давня історія земель , на яких розміщене село Карналіївка
Іще одна нерозгадана таємниця по цей день існує в Карналіївці . А з’явилася вона після створення штучного водосховища у селі . Виявили її любителі ловити раків . Як відомо , раки полюбляють різноманітні рештки . Так ось , в найдальшому краю ставка , де мало хто коли купався , під час ловлі раків місцеві жителі із нір під водою витягували людські кістки , а одного разу навіть і череп (знайшов Скавінський Павло Дмитрович , 52 р.). І так часто подібні знахідки траплялися , що неважко було здогадатися , що на цьому місці було кладовище , або якесь величезне поховання .Іще одним підтвердженням цьому служить такий факт . Влітку 2010 року , коли стояла неймовірна спека і температура в тіні сягала 40 градусів , рівень води у водосховищі значно понизився , а вода відступила від берега приблизно на 5-6 метрів . До сільської ради надійшов сигнал , що мешканці міста Білгород –Дністровського , які приїхали на вихідні відпочити біля сільської водойми , знайшли на обмілілому березі сім людських скелетів . На місце даної знахідки виїхав сільський голова О. Ф. Гинжул та секретар сільської ради В. Т. Коргожа . Разом зі сторожами , які охороняють водосховище від браконьєрів , вони відшукали цю дивну знахідку . Десь приблизно на середній лінії ставка , близько тридцяти метрів від дороги , яка веде на с. Підгірне , у річковому намулі , злегка прикриті водою , чітко виділялись сім людських скелетів , розташованих на відстані одного метра один від одного . У тому ,що ці останки архаїчні , сумніватися не доводилося . Вони були коричневого кольору , стерті пісками часу . Керівник села вирішив їх поки що не чіпати , адже ніякої інфекційної шкоди водоймі вони вже не завдавали . Незабаром пішли великі і довгі дощі , вода швидко наповнила водойму , сховавши під собою гостей із минулого , які ,можливо, хотіли нам сповістити про іще одну невідому таємницю нашого села , яка терпляче чекає на своїх дослідників .
Але із всього сказаного все ж можна зробити певні висновки . Очевидно , це одне із поховань Буджацької орди . Адже в степах Північного Причорномор’я археологи не раз відкривали кладовища та могильники, де померлі лежали на правому боці , головами на захід ( точнісінько так ,як і наші скелети ! ). Могили не мали інвентаря , і важко було визначити , до якого часу їх віднести, якими народами залишені ці поховання . І лише нещодавно , в 1986 році , в одному із поховань такого могильника , неподалік від села Дивізія (розташоване від Карналіївки зовсім недалеко ), були знайдені дві монети .У відділі нумізматики після реставрації було встановлено : це турецькі монети султана Сулеймана Пишного (1520-1566рр.), звичайні «акче» з традиційними побажаннями : «Нехай величається могутність його» .Писемні першоджерела дають про ті часи лише загальні уявлення , адже епоха після монголо –татарської навали - біла пляма в історії нашого краю . Отже , в кінці ХІV ст. Золота Орда була витіснена зі степів між Прутом та Дністром Молдавським та Литовським князівствами . В процесі розпаду Золотої Орди у ХV ст. між Волгою та Іртишем виникає Ногайська орда . З кінця ХV ст. , на початку ХVІ ст. ногайці поступово переселяються на захід , де в низовині Південного Бугу виникає Буджацька орда ( від тюркського «буд жак» - кут ) .Інші племена ногайців – мангіти – на початку ХVІ ст. перекочували в підданство Кримського ханства , а потім також перекочували в Буджак . Топонімічно це сказалося в назві села Акмангіт (Білосся , Татарбунарського району ) , що теж не дуже далеко від нашого села .Не виключено , що деякі із мангітів осіли на нашій території , бо тут протікає річка , а вода – найголовніша умова для виникнення поселення . А життєдайних річок не так вже й багато у степах Буджаку . В кінці ХVІ ст. – першій половині ХVІ століття у Буджаку процвітав добробут та благоустрій . У середині ХVІ ст. турецький мандрівник Евлія Чембі відвідав Буджак і описав «швидких , як вітер , і шукаючих зустрічі з ворогом» буджацьких татар . Всього у них двісті поселень і скільки майна , скільки немає і на кримській землі . Описуючи свій шлях з Ізмаїлу в Акерман ,Евлія Чембі згадує і «…добротне село Аджигель (теперішнє Дивізія ) , тодішнє ногайське поселення якого і залишило могильник з турецькими монетами .Всі буджацькі кочівники були підпорядковані наміснику кримського хана «набережному азі» , резиденція якого знаходилася в селі Ханкиша (теперішнє с. Удобне Білгород-Дністровського району) , а це зовсім майже поруч з нами . Подивившись на карту району , та добре знаючи місцевість , неважко здогадатись , що шлях від Ханкиші (Удобного) до Аджигелі (Дивізія) пролягав саме через ту місцевість , де тепер знаходиться село Карналіївка . А так як тут гарні умови для поселення , стає очевидним , що на території нашого теперішнього села колись існувало давнє ногайське поселення . Ось звідки і кургани за селом , і залите водосховищем кладовище. З історії відомо ,що кримське ханство пригнічувало ногайців . Кожна ногайська родина повинна була сплачувати в ханську казну значну данину . В 30-50 рр. ХVІІІ ст. ногайці не раз піднімалися на повстання проти кримського ханства , а в період російсько-турецької війни 1735-1739 років виявили бажання відокремитися від Криму , перейти в російське підданство . В ході російсько-турецької війни 1768-1774 років більшість буджацьких ногайців в 1770 році прийняли протекторат Росії , і в 1771 році переселилися на Кубань , а з 1792 року решта ногайців відкочували в степи Північної Таврії , залишивши без догляду свої поховання , а можливо й скарби , які надійно закопували в землю від зажерливих очей кримських збирачів податків .
І.М.Інзов в історії Бессарабії
Дуже багато для освоєння земель Бессарабії зробив Іван Микитович Інзов , мавзолей якого і сьогодні знаходиться в місті Болграді Одеської області . З його іменем пов’язане виникнення іноземних колоній на півдні України та й взагалі розвиток господарства та економічних відносин в цьому краї . В 1789 році в поході проти турків В Бессарабії почалася його бойова біографія . Він приймаї участь в облозі та захопленні Бендер, змагається в боях під Ізмаїлом.1799 рік І.М.Інзов провів у походах О. В. Суворова в Італію та Швейцарію .
Після приєднання до Росії земель Новоросії та Бессарабії , з метою їх освоєння , російський уряд посилено стимулював і підтримував переселення на ці землі вихідців із Західної Європи (німців , поляків , євреїв ) , із Балканів (болгарів , греків , гагаузів , сербів ) , так як вільними руками не володіла подавляючи більшість російських селян , які були на той час кріпаками .
Поміщики , яким своїх кріпаків було все мало , намагалися закріпити переселенців на своїх землях ,перетворивши їх у власних кріпаків . Це викликало бурний протест з боку колоністів , і основна їх частина у 1817 році відмовилася присягати цареві і заявила ,що «…до цих пір ніякої милості від царя не бачили і можуть знайти собі іншого володаря».
З іншого боку , уряд проводив політику релігійної та національної ізоляції - вступ до шлюбу колоністів лютеранського , католицького , іудейського віросповідання з православними тягло за собою віддалення від колоній і втрату прав «іноземних колоністів» , яких вони намагались здобути . Для вирішення таких протиріч потрібна була людина сильна і мудра , яка б знайшла вихід із цього становища . Таким виявився І.М.Інзов , що вже тоді користувався великою популярністю серед переселенців . Навесні 1818 року в своєму листі до царя Олександра І переселенці писали : «Зараз дізналися ми , що всі іноземні колоністи знаходитися будуть під опікою генерал-лейтенанта Інзова . Не залиште нас , переселенців з Бессарабії , видайте указ, щоб всі ми переведені були під опіку гуманного полководця генерал-лейтенанта Інзова» .
З 1820 по 1823 р. І.М.Інзов був поміщиком Бессарабії та прибічником розвитку фермерських господарств , які , як показувала практика , розвивались з успіхом . Інзов також підтримував боротьбу переселенців за право на особисту свободу і свободу віросповідання . Але неврожаї тяглися один за одним , особливо тяжкими були 1820-1824 роки . Переселенці на межі голоду . Іван Микитович піклується про пільговий займ для них . Лише господарства ,які вже міцно стали на ноги , були здатні стабільно сплачувати податки в державну казну . В 1821 році Інзов написав книгу «Інструкції про обов’язки сільських наказів». Складена вона у формі порад , як краще організувати господарське та громадське життя переселенців . Громаді відводилось ведуче місце при вирішенні всіх питань, навіть судових справ .
Іван Микитович з особливою увагою ставився до підбору чиновників на службу . Як правило , це були люди високоосвічені і не маючі будь-якого іншого джерела доходів , крім зарплатні , добросовісні і чесні. «Нам потрібні землеміри не п’яниці , архітектори , лікарі не шахраї , стряпчі як годиться …». «Люди такі , які б господарство знали , займались ним і вміли мислити , словом вчені економісти , які знаходяться в Німеччині та інших краях» , - пише Інзов в одному із листів . Так , дійсно , особливе ставлення у Інзова було до німців , які вміли господарювати і давати раду і собі , і своїм сусідам – переселенцям , а, можливо , і втікачам – свободолюбам , які хотіли працювати на себе .
Отже , на сьогодні зрозуміло , що не лише іноземні колоністи повинні зберігати пам’ять про діяльність і життя І. М. Інзова , адже завдяки його турботі змогли утворитися не лише колонії , але й села , приміром такі ,як і наше – Карналіївка . Адже виникло воно тоді , коли й колонії створювались . Цілком зрозуміло , що біля хазяйновитих і практичних німців бідним втікачам із Полтавщини було зручно і надійніше : і на роботу влаштуватися , і навчитися господарювати та жити по-новому можна .
Сусідство Карналіївки з колишніми козацькими селами – Каїрами , Петрівкою , Старокозачим , Козацьким .
Здавна народ наш знав , що найвірнішими його захисниками є козаки . Тому , коли козаки з’явилися в Бессарабії і у 1828 році урядом було сформоване Дунайське козацьке військо , до якого увійшли й сусідні з теперішньою Карналіївкою села , з України поповнилась хвиля селян- втікачів , які прагнули записатися до козацького війська , або хоч поселитися поблизу таких надійних захисників , які свято берегли звичаї і традиції Запорізької Січі.Подивившись на карту , можна побачити , як близько розміщені колишні козацькі села від Карналіївки ⅟ . Очевидно , що перші карналіївчани теж багато у чому покладалися на козаків . Один із перших істориків Дунайського козацького війська П.Т.Коломойцев відзначав : «Уся різнорідна суміш Дунайського козацтва : українці , болгари , молдовани, росіяни , греки , албанці – з часом призвичаїлися до свого становища , місцевого способу життя , і це злилося із звичаями і вдачею інших мешканців Бессарабії».
Але й козакам жилося не дуже легко . Для нагляду за ними у станиці призначалися спеціальні пристави з поліцейськими функціями . А це і не дивно , бо царський уряд завжди з насторогою ставився до козаків . Та й було чого . Антифеодальні заворушення серед козаків почалися вже в 1829 році , коли старокозачани разом із селянами- втікачами відмовилися коритися місцевій адміністрації і виконувати повинності . Хто знає , можливо серед них були і наші карналіївці , адже Військове правління , якому підлягало наше село , знаходилось в селищі Байрамчі , незабаром перейменоване в Миколаївку-Новоросійську . А 11 липня 1856 року Дунайське козацьке військо теж було перейменоване у Новоросійське .
Отже стає очевидним , що історія Дунайського козацького війська не могла не зачепити історії й нашого села , села селян –утікачів , не могла не відбитись у відносинах , якихось традиціях чи , навіть , у шлюбних зв’язках . Про це теж писав історик П.Г.Коломойцев : «У війську відбувалося постійне переселення козаків . Населення було багатонаціональним . Спільне життя приводило до змішаних шлюбів , створювало сприятливі умови для постійних міжнаціональних контактів».
То ж хто такі дунайські козаки і звідки вони взялися в Бессарабії ? Як відомо, в червні 1775 року за наказом Катерини ІІ , Запорізька Січ була зруйнована . Біля 10-ти тисяч запорожців , побоюючись репресій та закріпачення , змушені були залишити рідні землі і втікати в степи між Дністром і Дунаєм . У 1773 році турецький уряд , якому тоді належала ця територія , дозволив їм влаштувати Січ на Дністрі «між Бендерами та Акерманом». Але царський уряд , злякавшись , що Січ знову буде недалеко від кордонів з Росією , і кріпаки тікатимуть туди , почав давити на Турцію , і султан переселив козаків за Дунай . Тут запорожці створили свою військово- політичну організацію – Задунайську Січ , яка зберегла внутрішній устрій Запорізької . На чолі стояв кошовий отаман , суддя ,писар ,єсаул . Задунайська Січ складалася із 40 куренів . Тридцять вісім із них зберегли старі назви . Два нових називались Сербським і Болгарським . Основним джерелом поповнення задунайського козацтва були українські селяни-втікачі . Із Задунайської Січі навіть посилалися «емісари» - провідники, що організовували втечу селян за Дунай . Царський уряд робив все можливе , щоб знищити Задунайську Січ – важливий центр національно-визвольної боротьби українського народу . Царський уряд оголосив задунайських козаків зрадниками , не знаючи такої легенди , в якій говориться про таке : переходячи на турецьку сторону , козаки насипали в чоботи українську землю і , присягаючи султану , виголошували : «На тій землі стоїмо , тому будемо і служити» . Таким чином , вірність турецькому уряду перетворювалась в ніщо . Але в 1828 році , на початку російсько-турецької війни , султан наказав задунайським запорожцям виступити проти Росії . Та козаки відмовилися воювати проти своїх братів , і 30 травня 1828 року , вони на чолі зі своїм кошовим , І.Гладким , перейшли у районі Ізмаїлу на сторону російської армії . Турецький уряд жорстоко покарав козаків , які залишилися за Дунаєм , а Січ зруйнував . Російський уряд сформував із задунайських козаків Дунайське козаче військо ,яке відіграло чималу роль в освоєнні сучасних придунайських і придністровських районів Одеської області .
Історія заснування села Карналіївка
Після російсько-турецької війни , після скасування кріпацтва , російський уряд вирішив заселити пустуючи землі Бессарабії . Кожен , хто бажав отримати шість десятин землі , збирав свої скарби , дітей , дружину і вирушав до Придністров’я . Із Харківщини , Полтавщини їхали колишні козаки , з Молдавії їхали кочівники-цигани . Вони піднімали цілинні землі між Дунаєм та Дністром : сіяли жито , ячмінь , коноплі і суржик , будували курені та землянки .
Привіз на нові землі своє сімейство Карналієв , один із учасників боротьби селянства на Правобережній Україні проти кріпосного ладу , якою керував Устим Кармелюк .
-Хто там лежить ?
-Спочивають наші пращури .
Далі історія склепу дуже трагічна. Коли почали забирати на війну всіх підряд чоловіків , юнаків , то були у селі й такі , що за будь-яку ціну не хотіли йти на війну , на загибель . Знайшовся й у нашому селі такий боягуз . Він не міг собі кращого місця знайти , ніж у склепі . Повигрібавши кістки святих , заліг у саму труну . Мати носила вночі своєму сину-дезертиру їжу . Так він вижив , осквернивши святе місце , яке ще й досі не приведене до ладу . Посеред кладовища – страшна яма , а біля неї – три гранітні стели святих , колись дуже шанованих людей , про яких уже тепер навіки забули . Але люди в цьому не винні – повоєнщина , атеїзм , гонитва на Бога – наклали відбиток у душах людей .
А тепер повернемось у другу половину ХІХ століття . Розрослася Карналіївка . Найстарішою була вулиця Верхня , як її назвали вперше ( сучасна назва – вул.Леніна) . На ній поселились перші господарі – Павличенко Дмитро , Гинжул Марко , Ніколаєнко Марко , Корнієнко Лука.
Ті , хто прийшли жити до села першими , жили бідно , доводилось йти в батраки . Коваленко Архип (1903 р.н.) розповідав : «Родина мого діда Ніколаєнка Касьяна складалася з восьми осіб , а землі зовсім не було , і будинка свого не мали . Щоб якось прохарчуватись і дітей звести на ноги , пішов мій дід Касьян до багатія Єрошевича у найми» . І таких бідняків у селі було багато . Але купка багатіїв за їх рахунок іще більше багатіла . Знайшовся у цих краях такий собі на умі пан Арнаутов , до нього теж багато хто наймався, інші на все літо йшли до німців у Максбург ( сучасне село Маразліївка Білгород-Дністровського району) та в Тайланди ( сучасне село Широке цього ж району ) . Повертались заробітчани до дітей восени . «Приносили із собою , - розповідав далі Коваленко Архип , - тисячу-півтори леїв». Але цього заробітку ледве вистачало , щоб зводити кінці з кінцями .
Хліб доводилось купувати , а ціна на нього зростала в деякі неврожайні роки до трьох сотень леїв за пуд . Ось так жили бідні карналіївці .
Згодом серед верстви бідняків почала виділятися купка багатіїв . Серед них – Гинжул Артем , Корнієнко Лука , що зміг придбати 400 десятин найкращих земель . Свою землю вони часто орендували біднякам , які обробляли їхні поля . Про традиції , які панували в селянських родинах у ті далекі часи , розповідь Шпури (Богуш Ірини Пилипівни (1918 р. н.) :«У моїй родині було нас десять душ дітей .П’ятеро померло . Сестри мої – це Даруня , Домка , Харитя , Люба .У нашому селі багаті одружувалися на багатих . Любиш чи не любиш , а батько чи мати , як сказали , так і роби . Колись у Гинжула Артема була служниця , яку покохав їхній прийомний син Білоус Іван Микитович , але мати йому не дозволила одружитися на бідній , примусивши взяти багату вдову».
У кінці ХІХ ст. , на початку ХХ ст. село належало царській Росії . Тож зрозуміло, що однією із повинностей селян була служба в армії . Про те , як гірко було молодим чоловікам прощатися із рідним селом , якою небажаною була ця служба , свідчать народні пісні , які співали і в нашому селі . Ось рядки з них :
- Прощай , Бессарабська губернія ,
Прощай , Аккерманський уєзд ,
Прощайте , всі мої знакомиє ,
Ой прощай , красавиця моя .
(Із пісні «Акерманський уєзд»)
- А в полі береза , а в полі кудрява ,
А на тій березі зозуля кувала .
А то ж не зозуля , то рідная мати ,
Виряджала сина , сина у солдати .
(Із пісні «Проводжала мати сина у солдати»)
(Значення цих пісень особливо посилилося у роки Другої світової війни , та у 80-ті роки , під час проходження служби солдатами на території Афганістану).
Та й взагалі , село Карналіївка завжди було мирним , а служба в армії чомусь завжди асоціювалася із війною . Тому , проводжаючи сина в армію , кожна мати з тривогою перев’язує свою кровинку рушником , щоб гладенькою йому була далека дорога .
1914 рік… Початок першої світової , імперіалістичної війни . Але в окопах не імперіалісти , а прості селяни , такі ж як і наші карналіївці . Вони так хотіли передати про себе звістку рідним … і передавали . Діставали церковні листівки зі словами «Спаси и сохрани» , прикладали пальця , бо писати не вміли і відсилали . А Коваленко Сергій був письменним , тому на листівці зміг написати ще й такі слова :
«Бессарабська губернія ,
Акерманський уєзд ,
Карналіївка ,
Получить Коваленковій дорогій моїй жоні Февронії Івановні».
Настав 1917 рік … Що ж відбувається в цей час в Одесі , на бессарабських землях ? Про це свідчать рядки із збірника документів (1958 р.) «Хроніка революційних подій в Одесі» : «28 лютого (13 березня) о 12 годині ночі в місті Одесі було отримане телеграфне повідомлення про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції в Петрограді» . Через кілька днів ця звістка стала відома і в нашому краї . Опираючись на дані Білгород-Дністровського історико-краєзнавчого музею , цитуємо : «На місцях влада переходить в руки комісарів Тимчасового уряду . В краї починаються селянські хвилювання , селяни вимагають землю . Для придушення повстань використовується військо Одеського військового округу .
Прихід румунських окупантів
Положення в краї нестабільне , в кожному селі намагаються визначитися , якій владі підкорятися . Але цей процес був перерваний окупацією Бессарабії, в тому числі й Карналіївки , румунськими військами в березні 1918 року . Прийшовши на бессарабські землі , румуни насаджували свої порядки .
Під час румунської окупації органи влади на селі носили назву «Примарія» (типу сучасної сільської ради). Там працювали :
Примар – як сучасний голова сільської ради ;
Нотар – як сучасний секретар ;
Десяцький – як сучасний посильний.
Першим примаром на селі був Михайло Рибачок . Згодом його змінив Гербей Соловей (Сильвестр) , який пропрацював біля 20 років і після приходу Радянської влади був за це висланий у Сибір .
На території села знаходилась лікарня , яка носила румунську назву «больнау» . Лікували там за гроші . Медперсонал складався із вихідців єврейських родин , які всі під час війни були вивезені до Одеси і там розстріляні німцями . Заняття в школі велося румунською мовою . Більшість вчителів були румунами : Чувіна , Станеску та ін. Директором школи в ті часи був призначений Сурін Сергій Петрович ( після приходу Радянської влади втік до Румунії) .
Ось як про свої шкільні роки в румунській школі розповідала Олійниченко Єфросинія Аврамівна (1928 р.н.):
«До школи я пішла у сім років . Дітей мого віку було багато , тому створили два класи – А і Б . Навчали дітей двоє вчителів . Одним з них був румун по імені Каторой , який ходив завжди у білому костюмі , капелюсі , зі шкіряним великим портфелем . Жив багато , мав у себе прислугу ,був дуже суворим , тому ніхто не хотів у його класі навчатися .¹ Другий вчитель , Сурін Сергій Петрович , росіянин , був добрим . Тому мама , взявши у корзину курку , яйця та інше , пішла на квартиру , де проживав Сурін , щоб мене взяли до його класу .
Навчалися ми на румунській мові , писали грифелем на дошці .В школі була ікона , і всі учні разом із учителем перед уроками молилися по- румунськи: «Гастел постру(«Отче наш»)» і «Годку і не мокурате(«Боже , царя храни»)».
Я закінчила сім класів румунської школи , а коли прийшли наші , то почала вчитися по-російськи ,але так і не змогла навчитися навіть читати і досі не можу».
А ще в селі розмістилася румунська жандармерія , що носила назву «шеф де пост». Очолював її румун Антонеску . Йому підпорядковувався примар села . Антонеску увів у селі «комендантську годину» , це означало ,що увечері , коли стемніє , люди не мали права ходити по вулицях . Тих , хто не підкорявся, чекала розправа . Були також свої заходи щодо покарання злодіїв. Коли ловили злодія , десяцький дзвоником сповіщав про це село. Потім чіпляли злодію украдене на спину і водили по селу . Та ще й добре зверху частували нагайкою . Про те , як тяжко жилося за румун , розповідали тепер уже покійні старожили: «Людей безпідставно , з особливою жорстокістю били на вулиці , вдома , в жандармерії» .
Непомірні податки на землю і навіть на померлих членів родини , заборона говорити і навчатись на рідній мові , переповнили чашу терпіння знедолених людей . Карналіївчани вирішили згуртуватися для боротьби з ворогами , як іноземними , так і тутешніми багатіями . Організатором став лідер-бунтар Беліченко Іван Іванович . Але зброї в достатній кількості для початку повстання не було . Лише кілька мисливських рушниць , та й військо – десятків зо два чоловіків , а то жінки і навіть діти . Взявши рушниці та ще вила, лопати , сокири , селяни вирушили до дворів Корнієнка Луки та Гинжула Артема здійснювати розправу . Ті ж , якось дізнавшись про зговір , таємно попередили шефа румунів , який підготував групу озброєних румунських солдат , що вийшли назустріч карналіївцям . Почалася перестрілка . Захищаючи жінок і дітей , Руденко Петро Трохимович , Ніколаєнко Пилип Маркович і Демидовський Марко почали стріляти у румунів і застрелили трьох із них (трупи їх були захоронені на кладовищі , а згодом вивезені до Румунії ).
Всі учасники невдалого бунту з криком і жахом розбіглися по домівках , побиті дубинками , нагайками , прикладами . А вночі була облава . Всіх активістів було заарештовано , а трьох тих ,що стріляли у румунів , негайно розстріляно . Три могильні пагорби і по сьогоднішній день нагадують карналіївчанам про ті страшні дні .
Але життя продовжувалося . Хоч і під румунами , та все ж наші односельці свято зберігали прадідівські звичаї та традиції . У школі вчили румунську , а вдома говорили рідною мовою , від матері та від бабусі переймали народну пісню , звичаї , обрядодійства , і про це розповідають очевидці .
Розповідь Олійниченко(Єрошевич) Єфросинії Аврамівни
«Я народилася на Масляну . Колись до того , кого поважали , ходили чіпляти «колодку» ( рушником перев’язували) . Мою маму дуже всі поважали , і вона знала , що прийдуть на Масляну , тому й готувалася добре . У мами нас було десятеро дітей . Четверо померли . Залишилися : я – Фрося , Надя , Настя , Уля, Вася , Іван . Коли мені було 9 років , то помер мій батько . Ми почали будувати хату і треба було поїхати на глину . Батько поїхав , почав копати і накидати у повозку глину , а коли втомився , захотів пити , та води ніде поблизу не було , лише підталий сніг . Наївшись снігу , батько застудився і захворів на запалення легенів . А лікарня була аж в Акермані , і їхати треба було підводою . Одного разу , коли мої брати їздили до батька провідати , то бачили , як в наше місто (а ми тоді були під румунами) приїжджав румунський «карол» (цар) . Вася та Іван на власні очі бачили , як його у супроводі охорони везли на машині , і він зустрічаючих вітав помахом руки . Це був 1937 рік».
Життя без румунів
Довго довелося стогнати народу Бессарабії під гнітом румунських загарбників. І тільки влітку 1940 року Румунія передала бессарабські землі нашому народу . Старожили добре пам’ятають ті часи , а особливо день , коли румуни покидали наше село .Був саме кінець червня . Як завжди цієї пори добре припікало сонце . Опівдні в селі раптом з’явився шеф жандармського поста. Його підлеглі почали виганяти громадських биків , породистих жеребців , велику рогату худобу . На посту поспішно кидали на підводу підшиті в папки папери . Окупанти відходили тихо , без єдиного пострілу .
22 червня 1941 року почалася війна . Німці почали бомбити великі і малі міста нашої країни . Не минула гірка участь і Одеси , Ізмаїлу , Білгород-Дністровського . У1941 році на цю зранену бомбами бессарабську землю знову повертаються румунські окупанти .
У нашому селі незадовго перед війною була створена комсомольська організація , куди входили перші комсомольці-активісти: Василь Федорович Петриченко , Марія Іванівна Мараховська . Так ось вони та інші активісти зразу ж були схоплені окупантами та вивезені на територію села Енгей (сучасне село Зеленівка) , де були розстріляні . Ось як про ті далекі часи розповідали старожили : «Жили в селі два Василя , веселі , працьовиті,обидва на гармошці умільці були грати та гарних пісень чимало знали співати . Але бідні-бідні були обидва , все по наймах за шматок хліба поневірялися .А коли перед війною прийшла в село радянська влада , то хлопці , які були бідняками , стали першими комсомольцями . Підтримуючи новий радянський лад ,хлопці були присутніми , коли представники влади розкуркулювали місцевих багатіїв . Біля їх дворів пританцьовували , грали на гармошці , сміялися . Та коли повернулися румуни , родичі тих , з кого вони сміялися , відразу повідомили ворогів про комсомольців : В.Холостенка , В.Петриченка та їхніх товаришів – І.Білоуса , М.Коваленка . Хлопців тримали у підвалі три дні . Рідні просили румунів помилувати молодь ,намагалися викупити синів , але бідняки не мали таких скарбів , які були б дорожчі за життя їх дітей . Настала та страшна ніч , коли цих юнаків разом із шістдесятьма іншими активістами із навколишніх сіл звезли до зеленівського лісу і жорстоко розстріляли . На місці розстрілу зараз стоїть освячений хрест». На жаль у Карналіївці і досі витає дух зрадництва , і досі нащадки колишніх душогубів готові позбутися або хоча б прибрати з очей тих , хто вийшов за рамки їхнього впливу . На щастя , крім , як відправити у вязницю , у них нема інших заходів , але колись було не так . Хочеться вірити , що хорші карналіївці навчаться на фактах минулого їх села .
Розповіді очевидців про розстріл у 1941році
Розстріл односельців-карналіївців гарячою хвилею та страхом пройшов по людських душах . Минули вже десятиліття , а очевидці пригадують ті події , неначе вони сталися лише вчора . М.Молканова-Мараховська у 1984 році пригадувала : «Нас в Карналіївці було всього троє комсомольців : Василь Іванович Холостенко , Василь Федорович Петриченко і я , Марія Мараховська . Два Василі в перші дні окупації по доносу зрадників були заарештовані та розстріляні . Я теж була на волосинці від смерті .Коли до мене прийшов румунський офіцер , в його руках був довгий список – 29 осіб: комуністи , комсомольці , депутати , і просто співчуваючі радянській владі . Ніс на виборах червоний прапор – теж опинився в списку . Кілька разів мене викликали в Акерман і Старокозаче . Жандарми Снігурацці знущались , били . А мама , яку одного разу побили разом зі мною , дуже скоро померла , їй не було і 50-ти років . Врятували мене добрі люди , в яких я переховувалась: Євдокія Райлян , Тетяна Пилипівна Герастовська ,Христина Олексіївна Сербіна».
Розповідь Шпури(Богуш) Ірини Пилипівни (1918 р.н.) про трагедію 1941 року
«Це був 1941 рік . На той час я вже була заміжня , мала доньку Клаву , яка народилася 7 серпня 1941 року ( в неї ще й досі румунське свідоцтво про народження ). Я добре пригадую той час , коли заарештували місцевих комсомольців та активістів . Це було вночі . Дівчат , Марію Молканову та Тетяну Райлян хтось зумів заздалегідь попередити про можливий арешт . Марія втекла у Білгород-Дністровський , де влаштувалася прибиральницею . Люди здогадувалися , що комсомольців , активістів видав церковний староста , бо коли румуни заходили в село з боку Байрамчі (це був тоді райцентр), він вийшов їх зустрічати аж на турецьку могилку , підперезавшись червоним молдавським поясом , бо й сам був за національністю молдованином . Як би там не було , а хлопців розстріляли ще зовсім молодими , їм не було і двадцяти . Всі нежонаті , дітей ще не мали . Потім ми дізналися , що молоді в ту ніч страчено було багато : і з Петрівки , і з Підгірного , і з Зеленівки . Всіх зв’язували по двоє , в кого стріляли , а кого кололи багнетами . А потім скинули до ями , яку ці мученики перед стратою самі й викопали . Кажуть , ще багато днів земля ворушилася . Через десять років останки цих жертв були перепоховані».
Важкими були ті далекі воєнні часи для Карналіївки . На фронтах Другої світової війни вели боротьбу з ворогом 167 карналіївчан , дорослих чоловіків і зовсім юних хлопчиків , які ніколи не тримали зброю у руках . 65 з них загинули смертю хоробрих у Європі : Румунії , Угорщині , Польщі , Німеччині . 102 були нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Навіки вже відійшли у вічність і ветерани , які були нагороджені орденами Червоної Зірки , медалями «За відвагу» , «За оборону Сталінграда» .
В Карналіївці є місце , куди приходять мешканці села вшанувати пам’ять загиблим на фронтах війни . Це обеліск , встановлений у 1964 році за ініціативи Забрудського Івана Васильовича . На гранітних стелах викарбувані позолотою імена односельців , які поклали свої голови за Перемогу над фашистами.
Згідно даних історико-краєзнавчого музею м. Білгород-Дністровського , бессарабські села були звільнені від румунських окупантів 23 серпня 1944 року , в результаті проведення Дністровської операції . Ось як про ці події розповідає голова районної ради ветеранів Ластовецький Павло Іванович : «10 квітня 1944 року місто Одеса було звільнене від іноземних окупантів , але Бессарабія в цей час перебувала ще під владою румунів . В секретній обстановці почалася підготовка до Дністровської операції , яка тривала більше 4 місяців . 22 серпня 1944 року операція почалася в трьох напрямках одночасно : східний ( наші війська почали визволяти Затоку , Білгород-Дністровський , Кароліно-Бугаз ) ,центральний (Сухолужжя ,Молога , Південне , Красна Коса) , північний (Паланка , Пуркари , Старокозаче , Петрівка , Зеленівка , Підгірне , Карналіївка) . В результаті , 23 серпня 1944 року Бессарабія , в тому числі й Карналіївка , була звільнена від румунських окупантів . Датою визволення всієї Одеської області вважають 27 серпня 1944 року , коли було звільнене від загарбників останнє окуповане село в Болградському районі».
Розповіді очевидців про останні дні перебування румунів у селі Карналіївці
«У той час ми рвали квасолю на городі . Чуємо , десь зі сторони Андріївки кулі «свись-свись» . Брат Вася каже : «Щось буде» і відразу ж побіг ховати свого коня Шпака , на якого мітив оком сам шеф румунів , щоб запрягти у двоколіску , коли доведеться тікати . Вася коня завів прямо у хату . Я тим часом побігла до млина , щоб завернути гусей , і бачила , як до села заїхала радянська розвідка, а з ними прихильник влади Рад із села Андріївки Власович на імення . Шеф румунів встиг втекти попід хутором Тайлани».
(Розповідь Олійниченко Є.А. 1928р.н.)
«Я хочу розповісти про Мирзу Лідію Трохимівну 1922р. н. , яка загинула 22.08.1944р. при бомбардуванні села . Ліда була гарна , румун Дідів до неї залицявся . Дідів готував наших хлопців у «премілітари».¹ Перед приходом радянських солдат шеф жандармерії послав Дідіва у Байрамчу . Коли Дідів повернувся , в селі були радянські воїни , які його застрелили . Ліда побігла на місце події , а тут саме кинули на село бомбу , то Ліда під неї і потрапила».
Історія церкви святого Дмитра в селі Карналіївці
Список використаної літератури
1.Відомості про церкву . Архівна виписка №9 від 31. 01.2003 року Філія Державного архіву Одеської області в м. Ізмаїлі .
2.Телефонограма від 22.05.1919р. №282 «Про утворення самостійної Єгенгеймської волості» . Архівна копія №9 від 31. 01. 2003 року.
3.Копія рішення «Иск 421-14 мая 1918 г.» (Про утворення Єгенгеймської волості).
4.Копія . Телефонограма №302 від 11.01.1916 р. про кількість населення в с. Карналіївці та інших селах .
5.Копія «Фонд Р-145 , опись 1, дело №52 26.ХІ.1942 Інструкції префектури Чітате-Албе про проведення зборів з жителями с. Єгенгейм про румунські закони».
6. «Історичне краєзнавство Одещини» .Збірка матеріалів . Одеса1992 Випуск2
7.Бачинський А.Д. «Книга для читання з історії Одещини» Одеса 1992 Випуск1
8.Хроніка революційних подій в Одесі Збірка документів 1958р.
9.Протокол загальних зборів мешканців с. Карналіївки 02.02.1960р.
Додатки
Памятна дошка з іменами будівельників церкви
Художнє оздоблення святого храму
Конспект уроку з української мови у 8 класі .
(Урок присвячений 195-й річниці з дня заснування села Карналіївка , Білгород – Дністровського району , Одеської області ) .
Тема уроку : Письмовий твір-опис місцевості (села) на основі особистих спостережень і вражень у художньому стилі. ( Опис села Карналіївка за особистими спостереженнями з використанням матеріалів , зібраними учасниками проекту «Пошук») .
Мета: поглиблення знань про стилі та типи мовлення, вдосконалення навичок створення власних творів-описів місцевості в художньому стилі на основі особистих спостережень і вражень, розвивати мовленнєво-комунікативні вміння, навички творчої самостійної діяльності учнів ; виховання патріотизму, любові до рідного села.
Тип уроку: розвиток мовлення .
Обладнання: пісні про село, відео, фото краєвидів с. Карналіївка , ксерокопії архівних документів.
Епіграф уроку :
В Чорноморськім краю , у басейні Дністра чарівного
Бессарабська земля .
Пропливають над нею віки …
Вона чула пісні , чула скрегіт шабельної криці .
І багато тут сіл заснували колись козаки .
Перебіг уроку
І. Актуалізація навчального матеріалу .
1. Вступне слово вчителя. Робота з фізичною картою Одеської області .
Наша ненька Україна ! Дуже багато вмістило в собі це слово : зелені садки і чисті криниці , лагідні проміння сонця і тихий шелест колосків на безмежних причорноморських степах . Це рідне село Карналіївка , яке ми любимо понад усе , шануємо і вивчаємо його історію .
Серед широких степів Причорномор’я , на Одещині , розмістилось невеличке село Карналіївка . Історія села документально підтверджується архівними довідками .
Землі села Карналіївка розташовані в східній частині Буджака , біля автотраси між Одесою та Ізмаїлом , до якої від села прокладена бетонована дорога . Залізнична колія пролягає за 22 км ( станція Кантемир ) . Від районного центру (м. Білгород –Дністровський ) село Карналіївка знаходиться за 30 км на північний захід . На схематичному плані показано місце розташування села відносно навколишніх сіл . Монаші – 7 км по державній трасі , Андріївка – 6 км ,пересікаючи державну трасу ,минаючи село Гончарівку – 3 км, Старокозаче ( колишній районний центр ) – 12 км на північ , Петрівка – 10 км польовими дорогами на північний захід від села Карналіївка .
2.Читання поезій про село.
Учні читають вірші про село Карналіївка колишнього мешканця села Л . Кузьмінського із його книги «Ти – одесит ? Перевір» : «Моя Карналіївка» , «Карналіївські матері» .
3. Асоціативне гроно.
Створити асоціативне гроно до словосполучення «рідне село» (мій рідний край, мила рідна сторона , рідна земля, земля моїх прадідів , дідів , батьків) .
4. Запитання до учнів :
- Які образи у вас виникають, коли ви слухаєте вірш чи пісню про рідне село?
ІІ. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми й мети уроку.
1.Слово вчителя.
Дійсно, часточкою нашої Батьківщини є рідне село, де живуть найрідніші для нас люди – батьки. Тут наші будинки, школа, наші друзі. Це найрідніше місце на землі. Ми не раз здійснювали уявні та віртуальні подорожі а тепер уявіть собі, що до вас приїхав гість з іншої країни , ну хоча б з Англії , адже ви вивчаєте англійську мову . Куди б ви повели його, що б розповіли про своє село? Щоб ви змогли успішно виконати це завдання, ми сьогодні будемо вчитися створювати твори-описи рідного села на основі особистих спостережень і вражень у художньому стилі.
ІІІ. Підготовка до складання зв’язного висловлювання.
1.Повторення відомостей про стилі та типи мовлення у вигляді вправи «Продовж речення».
Худо́жній стиль – це… (стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.)
Твір-опис – це… (зв'язний текст, у якому словесно зображуються основні ознаки предмета, явища, особи.)
Будова твору-опису… (Загальне враження від побаченого, опис найважливіших частин (у певній послідовності), висновок.)
2.Робота з текстом .
Прочитайте висловлювання. Визначте стиль і тип мовлення.
На території села Карналіївки перша будівля церкви була зведена в 1868 році . Вона була камінна , висока . Гордістю церкви були гучні дзвони .Коли вони дзвонили , то чутно було у всіх сусідніх селах : Монашах , Підгірному . У дзвони дзвонили й тоді , коли у зимову пору на вулиці кружляла заметіль. А робили це для того , щоб ті , хто заблукав , могли зорієнтуватися на звук . За часів , коли масово знищувались церкви , було зруйновано церкву й у Карналіївці . На місці старої церкви збудували продовольчий магазин . Минули десятиліття і люди знову повернулися до Бога . Люди пригадали , що фундамент від старої церкви залишився . Продовольчий магазин розібрали , а фундамент церкви розкопали . Ось так розпочалося друге будівництво церкви Святого Дмитра на старому фундаменті , яке було завершене у 1990 році . Імена будівників цього храму записані на дощечці , прикріпленій при вході в споруду . Поряд з церквою височить нова дзвіниця з новими дзвонами , але вони не мають тієї краси і сили , що колишні . Ті дзвони щезли безслідно , як кара за невірність Богові . Але старовинні ікони були збережені по домівках , і коли знову освячувалася будівля , ці реліквії повернулися на своє місце , щоб люди молилися за процвітання рідного села , щоб Карналіївка буяла вічно .
3. «Мандрівка в історію» . Презентація проекту «Моє село – частина історії мого народу» :
Село – часточка нашого серця. Воно – наша сповідь і турботи. Ми дуже любимо своє село і повинні знати його історію. Адже народ, який не знає свого минулого, не вартий і майбутнього. І сьогодні дві групи «істориків» підготувала нам довідку про історію села Карналіївка.
Перша група . « Голий степ . Палюче сонце . Ні тобі житла , ні криниці поблизу . Але , отримавши обіцяні десятини , все ж прижився тут Карналієв , а можливо й просто Карналій . Чи це ім’я було таке , чи прізвище , на жаль , сьогодні нам про це невідомо . Але відгомін того імені живе у назві села , що поступово виросло навколо Карналієвої слободи ( саме так ще й досі старі люди у нас величають своє село ) , можливо тому , що у ньому вчувається слово «свобода». Так , люди сюди прийшли бідні , але у них було найцінніше – свобода . Хто меткіший та розумніший , вмить запримітив умови , якими щедро наділила природа цю місцевість . По-перше : вода . Хоч невеличка , а все ж річечка , джерела з холодною питною водою . Криниці неглибокі , один-два метра – і вода . Землі родючі , адже село в низині . Недалеко були знайдені поклади доброї глини і навіть каменю-ракушняка , а в одному місці, що неподалік від річечки , кажуть , виступала гранітна скала , з якої потім , хто багатший , замовляли пам’ятники на кладовище , адже час минав , люди вмирали . Село росло , росло і кладовище . Ще й досі є ці свідки далекого минулого на старому , як і село, цвинтарі . Це досить великі за розміром кам’яні хрести , витесані власноруч , можливо родичами померлих . Ось так і стоять ці хрести , біліють рядами . Поважають їх карналіївці , щовесни білують, квітами обсаджують» .
Друга група . « Є на кладовищі й більш витончені вироби – три плити з надписами , хто тут покоїться . За ними – спогади , а можливо й легенда про перших карналіївських священників . Адже прийшли на ці землі православні християни , а молитися ніде , то й вирішили всім миром збудувати й оздобити церкву . Тепер уже з архівних даних нам відомо , що збудована у нас церква у 1868 році і названа іменем Святого Дмитра , бо освячений цей храм був восьмого листопада , реконструйована церква у 1895 році . В приході були сусідні села : Монаші , Бабей ( сучасне Підгірне ) , Чермичія ( сучасне Гончарівка ) . Старі люди ще й досі пам’ятають двох священиків , які багато що зробили для розвитку села , для навчання дітей у церковно- приходській школі . В одного з них , молодою , померла донька , і батько –священик поховав свою єдину дитину у склепі на кладовищі , залишивши місце і для себе , а коли помер ,то люди і його туди поклали . Покійна нині Олійниченко Єфросинія Аврамівна, бувало , розповідала : «Коли я навчалася у школі , то нас водили у капличку , що знаходилася біля склепу , у ній було гарно : висіли ікони , стояли лавки , долівка була застелена домотканими доріжками . На великі свята церковний склеп відкривали , і люди , ставши на коліна , молилися . І ми , діти , молилися , співали «Отче наш» та інші молитви». 4. Поетична сторінка . Слово вчителя.
Красу сіл Одещини описала поетеса нашого краю Г. А. Могильницька у своїх збірках поезій «Україна – красен цвіт» та «З непамяті прикликана судьбою».
Знов трактори у полі ходять , мов пароплави ,
Мов пароплавенята , сівалки слідом пливуть ,
Зернятка золотаві сіють в ріллю пухнату ,
Ніби в перину спати діток малих кладуть .
Скоро малі зернятка житечком зійдуть в полі ,
Сонце до хмари клубочком ясним впірне ,
Простягнуть жита долоньки назустріч першому снігу
І , хукаючи на пальці , будуть тихо сміятись .
( «Осінь надходить» )
Й нема межі між нинішнім і давнім ,
І плине Дністер у віки ,
І сіють світло зорі золотаві
У вічні хвилі вічної ріки .
( «Над вічним простором степів» )
5. Вправа «Образне слово» . Підберіть епітети до слів, які можна використати в творі-описі.
Одещина – батьківська земля, люба , мила , рідна сторона, споконвічний, благословенний, вільний, хліборобський край .
Село Карналіївка – невелике, але гарне, квітуче , мальовниче, чудове, рідне, тихе , мирне .
Небо над селом і моїм домом – мирне , бездонне, безкрає, безмежне, високе, безхмарне, блакитне , синє .
Вулиця , на якій я живу – вздовж обсаджена горіхами , акаціями, трояндами , вишнями .
Будинок мій та сусідські – охайні , побіловані, розмальовані .
Дерева , які ростуть в садках – яблуня , зелені, рівні, соковиті груші, ананасні абрикоси , багаторічні тополі, гордий гіллястий горіх, стрункі сливи, білі черешні, каштани , полум’яні вишні .
Поля та їх назви – Золотарка , Холостіївське , Олександрівське .
Річка Алкалія – вузенька , чиста , прозора .
Церква святого Дмитра – вишукана, дивовижна, самобутня, немов лебідка .
6 .Як працювати над твором-описом місцевості в художньому стилі.
1. Вдало дібрати фактичний матеріал (виділіть об’єкти, що складають основу опису місцевості) і підготувати план майбутнього твору.
2. Дібрати яскравий заголовок, що виражав би основну думку висловлювання.
3. Дотримуватися вимог художнього стилю (доречно використовувати художні засоби – епітети, метафори, порівняння – задля увиразнення мовлення).
4. Використовувати слова і словосполучення на позначення місця розташування об’єктів опису місцевості.
5. Передати власне ставлення до місцевості, що описується (захоплення, замилування, здивування тощо).
7. Слово вчителя.
Село Карналіївка відкриває всім гостям і його жителям дороги для пізнання. Пройдімо ними, напиймося з криниці приязні, краси й добра.
ІV. Створення тексту зв’язного висловлювання
1. Колективне складання плану твору-опису.
1. Моє село – частинка країни.
2. Історія села.
3. Місце розташування і розміри.
4. Будинки, магазини, підприємства, установи.
5. Пам’ятки історії та культури.
6. Місця відпочинку.
7. Озеленення.
8. Село у різні пори року.
2. Цікаві факти .
Про те ,що землі , на яких розміщене село Карналіївка сьогодні , мають свою давню і цікаву історію , сумніватися не доводиться . Свідком цього є три кургани , насипані на найвищій точці села . Поле , яке так і називається «Могилки» ,вже давно розоране . Якщо піднятися на найвищий з цих курганів, бо два інші вже майже пологі , то можна побачити все навколо : дороги , сусідні села ,ставки . Недаремно хтось спорудив ці насипи . Два з них були розриті перед Великою Вітчизняною війною . Як свідчила нині покійна мешканка села , Шпура Ірина Пилипівна (на той час їй виповнився 91 –й рік),першим почав копати курган мешканець села Монаші , який ,як говорили , знайшов на місці розкопок щось цінне , бо швидко зник . Після того випадку пробували щастя й місцеві жителі ,які також не поверталися з пустими руками . Ходив до кургану й батько Ірини , та йому не довелося щось знайти , а можливо не встиг , бо почалася війна , село захопили румуни , які заборонили виходити без дозволу за межі села . Можливо , завдяки цьому і залишилася неушкодженою третя і найбільша могилка , яка чекає своїх дослідників .
V. Вправа «Закінчи речення».
«На мою думку, у цій роботі можна змінити…»
«Даний твір цікавий, але варто було б доповнити його…»
VІ. Рефлексія
- Що нового дізнався про своє рідне село?
- Які мовленнєві навички здобув?
- Які враження ти винесеш із собою після уроку?
VІІ . Слово вчителя.
Кожна людина з великою любов’ю згадує свій край, де вона народилася, де промайнуло її дитинство. Згадує батьківську хату, садок, свою школу, вчителів, друзів. Це місце є для кожної людини її маленькою батьківщиною. Ми повинні любити і берегти свою країну, гордитися нею. Багата і славна наша земля. І де б ми не були, як би не склалася наша доля – цей куточок землі буде для вас найріднішим, наймилішим, найкращим.
Моє рідне село , моя добра мала батьківщина ,
Процвітання тобі побажаю я знову і знов ,
Нехай добра зоря карналіївців більш не покине ,
Нехай з ними живе і надія , і віра , й любов .
Домашнє завдання :
Описати улюблений куточок рідного села Карналіївка .
про публікацію авторської розробки
Додати розробку