«НОРМАТИВНЕ МОВЛЕННЯ. ЯКИМ ВОНО МАЄ БУТИ?»

УКРАЇНА

СЛАВУТИЦЬКА МІСЬКА РАДА КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ДНЗ (ЯСЛА-САДОК) КОМБІНОВАНОГО ТИПУ "ЦЕНТР РОЗВИТКУ ДИТИНИ"

До педради №2. Тема: Мовлення дитини – успішність людини - формування ко­мунікативної компетентності дошкіль­ників запорука соціалізації особистості та успішності в житті

КОНСУЛЬТАЦІЯ НА ТЕМУ:

«Нормативне мовлення. Яким воно має бути?»

Підготувала:

вчитель-логопед Горбатова Т.В.

м. Славутич

2016 -2017 н.р.

У загальновживаному значенні "культура" - це певний рівень розвитку суспільства, творчих сил та здібностей людини в типах і формах організації життя та діяльності людей у їх взаємостосунках, а також у створених нею матеріальних і духовних цінностях. Поняття "культура" вказує на відмінність людської життєдіяльності від біологічного життя, а також на якісну своєрідність конкретних проявів цієї життєдіяльності. У сучасних дослідженнях до складу культури мовлення вчені Н. Бабич, Е. Зарецька, К. Гербачевич, Б. Головін, М. Ілляш, Л. Островська, Е. Кульчицька, В. Русанівський відносять духовність, інтелігентність, гармонійне узгодження найкращих людських якостей, моральну культуру, освіченість, сукупність знань, професійних навичок та умінь.

У педагогічній, лінгводидактичній літературі культура мовлення розглядається як система ознак та властивостей, що свідчать про комунікативну досконалість мовлення [6, с. 11], як система знань і навичок, які забезпечують доречне та невимушене використання мови з метою спілкування [7, с 212]. У більшості робіт правильність мовлення асоціюється та пояснюється через мовну норму: мовлення правильне, якщо воно відповідає мовній нормі, і навпаки, мовлення неправильне, якщо норма порушена. На думку Б. Головіна, зі співвідношення мова та мовлення випливають такі якості як правильність, чистота та багатство, різноманітність, зі співвідношення мова та мовлення - логічність, точність, мова та свідомість - виразність, дієвість, образність, доречність. Теорія культури мовлення, як зазначає Б. Головін, має ґрунтуватися на лінгвістичних дисциплінах, а також спиратися на психологію, логіку, естетику, соціологію, педагогіку, лінгводидактику [3, с 7].

Компонентами розвитку комунікативної культури є мовна свідомість, мовна особистість, мовленнєва компетенція. Зміна освітньої парадигми визначила необхідність включення компетентністного підходу до підготовки фахівців у системі вищої професійної освіти. Компетентністний підхід передбачає цілісний досвід розв'язання життєвих проблем, виконання ключових функцій, соціальних ролей, компетенцій. Н.Стрижакова порівнює компетенцію з уміннями та навичками. На її думку, компетенція - це крупніші дидактичні одиниці, аніж навички та вміння, або їх сукупність, тому що компетенція охоплює не тільки здібність здійснити операцію чи дію, а цілий ряд особистісних якостей студента у процесі діяльності. Як синоніми до поняття "компетенція" автор пропонує використовувати поняття "здібність", "готовність", "уміння продемонструвати", "оволодіння прийомами", "комунікабельність", "соціальна інтерактивність".

О. Медянська розглядає компетентність як характеристику опанування знаннями, які дозволяють міркувати про що-небудь, висловлювати вагому думку, мати обізнаність у певній галузі. Компетентністний підхід вбачає на першому місці не інформованість студента, а уміння розв'язувати проблеми у багатьох галузях його професійної діяльності, висловлювати свою думку, вступати в дискусію, аргументовано, грамотно доводити власні переконання, логічно, послідовно, зв'язно викладати свої думки в різних життєвих ситуаціях. На думку Ф.Бацевича, Т. Дрідзе, С Сухих, Н. Стрижакової, Д. Хамса, мовна особистість має складатися з такого мінімального реєстру компетенцій:

1. особистісна компетенція: пізнавальна самостійність, інтелектуальна активність, гнучкість у виборі мовних засобів, спроможність адаптуватися до ситуації, вибір оптимальних стратегій для розв'язання завдань;
2. дискурсивна компетенція: гнучке використання мовних навичок та комунікативних умінь в усіх видах мовленнєвої діяльності: слухання, говоріння, читання, письмо;
3. лінгвориторична компетенція: здібність чітко і демократично висловлювати свої думки з урахуванням форми мовлення, аудиторії, адекватного вибору мовленнєвої поведінки;
4. компетенція навчальної діяльності та професійної самоосвіти [2, с 125].

На думку фахівців, підвищення комунікативної культури відбувається у процесі формування знань про професійне мовлення як засіб розвитку дошкільника, а також формування системи комунікативних навичок, специфіка яких визначається особливостями ситуацій професійного навчального спілкування. Ситуація професійного навчального спілкування - це сукупність характеристик, які визначають мовленнєву поведінку педагога в моменти його професійної діяльності. До складу означеної сукупності належать такі компоненти: комунікативне завдання, автор, адресат, умови продукування. Професійні комунікативні уміння педагога - це сукупність дій, структурованих відповідно до ситуації педагогічного спілкування. До них, як зазначають Л. Островська, О. Максимкіна, Т. Чмут, відносяться такі: уміння організувати професійне мовленнєве середовище, уміння враховувати психолого-педагогічні особливості дошкільника як адресату спілкування, уміння визначати предмет спілкування.

Аналіз лінгводидактичної літератури дозволив визначити теоретичні та практичні аспекти опанування професійною культурою мовлення. Ознака рівня комунікативної культури мовлення визначається комплексом понятійних компонентів: педагогічне спілкування, мовленнєві жанри, мовленнєвий етикет, техніка мовлення. Фахівець дошкільної освіти має бути не тільки компетентним, ерудованим, але й уміти оперувати набутими знаннями. Роздум у лінгводидактичній літературі розглядається як тип мовлення (М. Пентилюк), як функціонально-смисловий тип мовлення, модель монологічного повідомлення (О. Нечаева), як дискурс, мовленнєвий жанр (Ф. Бацевич). Ми розуміємо роздум як вид висловлювання, в якому послідовно, зв'язно передаються думки про факти та явища довкілля, шляхом встановлення між ними причинно-наслідкових зв'язків, з притаманними йому специфічними жанровими, структурними та мовними особливостями.

Метою роздуму є доведення чи спростування тези. У роздумі відображається логіка відношень і зв'язків між явищами довкілля. У роздумі мовлення набуває аргументованого характеру, тому текст-роздум оформлюється за допомогою лексико-граматичних засобів причинно-наслідкової тематики. Структурно текст-роздум - це ланцюжок речень, пов'язаних відношенням логічної послідовності: зв'язок між реченнями в тексті-роздумі може бути ланцюжковий, паралельний і змішаний. До композиційної структури роздуму належать теза (твердження, яке треба довести), аргументи (докази, факти, приклади, змальовані події) та висновок (остаточна думка, логічний підсумок). Виходячи з того, що єдиний класифікаційний критерій ще не розроблено, є найпоширеніші типи тексту-роздуму: доведення (комунікативно-пізнавальна функція - встановити істинність тези), спростування (встановити хибність тези), підтвердження (встановити достовірність висловленого положення через наведені факти), обґрунтування (встановити доцільність дій), пояснення (розкрити причини із залученням додаткових відомостей), визначення (виявити сенс поняття, розкриваючи його ознаки), вільний роздум (встановити причинно-наслідкові зв'язки між фрагментами довкілля).

Культура мовлення педагога

Культура мовлення - широке і об'ємне поняття, але передусім це - грамотність побудови фраз, простота і зрозумілість викладу, виразність, яка досягається вмінням дібрати потрібні слова та синтаксичні конструкції та активним використанням основних компонентів виразності усного мовлення - тону, динаміки звучання голосу, темпу, пауз, наголосів, інтонації, дикції, правильна вимова слів, правильне використання спеціальної термінології, не багатослів'я. Безсумнівно, для успішності професійної діяльності вчителя необхідними є такі риси його мовлення, як бездоганна дикція, дотримання всіх орфоепічних норм сучасної української літературної мови, добре поставлений голос, уміння керувати диханням, тобто професійне володіння технікою мовлення. Не можна собі уявити живого мовлення без інтонації. Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно виражено й так само сприйнято слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає всі компоненти мовлення (системи його звуків, складобудови, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру). Практичні навички "декодування" інтонації співбесідника, вміння використовувати акустичні засоби впливу на слухачів є необхідними для ефективного професійного спілкування. Однак проблема полягає в тому, що навчитися інтонації як твердять психологи неможливо. Слід зауважити, що штучно створена інтонація помічається слухачами одразу, саме природність інтонації, її відповідність ситуації спілкування є її головними комунікативними перевагами. Відтворення заданої інтонації нічого не навчає, однак можна навчитися слухати й розуміти змістові значення інтонації співбесідника, можна визначити педагогічні можливості використання інтонаційних засобів, виявити спектр їх впливів, співвіднести ці можливості з особливостями певного голосу, індивідуальності мовленнєвої поведінки. Все це створює необхідну базу для вдосконалення практичних засобів інтонування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. Бабич. -К, 1990. -280 с.
2. Бацевич Ф. С Основи комунікативної лінгвістики / Ф. С Бацевич. - К.: Академія, 2004 . - 342 с
3. Головин Б. М. Основы культуры речи / Б. М. Головин. - М., 1980. -186 с
4. Заболотська О. О. Формування індивідуальності майбутніх учителів-словесників у професійній підготовці / О. О. Заболотська. - Херсон : Айлант, 2006. - 304 с
5. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика / М. І. Пентилюк. - К., 1994. -215 с.
6. Русанівський В. М. Культура української мови / В. М. Русанівський. - К. : Либідь, 1990. -306 с.
7. Чмут Т. К. Шляхи розвитку культури спілкування студентів вищих навчальних закладів : навчальний посібник / Т. К. Чмут. - К. : Основа, 2002. -380 с.