Посібник з літературного читання для 3 класу

Про матеріал

Посібник з літературного читання для 3 класу (збірка творів, які є в програмі з літературного читання за 3 клас, але відсутні у підручнику Савченко О.Я.)

Перегляд файлу

$F:\читання тексти\24389.jpg$ І

$C:\Users\admin\Downloads\Logo_for_flash-new.png$

Посібник

з літературного читання

для 3 класу

Дубно

2019

УДК 087.228:37.091.64

ББК 83.8

Розглянуто та рекомендовано до друку педагогічною радою Дубенської приватної ЗОШ І ступеня «Премудрість»,

протокол № 1 , від 11.01.2019 року

Рецензенти:

Дроздач Л.А. – методист методичного кабінету Управління освіти Дубенської міської ради.

Фурманець Д.І. – старший викладач, заступник директора з навчально-виховної роботи ДП ЗОШ І ступеня «Премудрість»

У посібнику викладено програмові твори, рекомендовані для вивчення у 3 класі. Посібник – це доповнення до підручника з літературного читання автора Савченко О.Я. У ньому подано коротку біографію автора, твір або уривок програмового твору і різнорівневі запитання та завдання до кожного твору.

Богута Н.О.

Посібник з літературного читання для 3 класу – Дубно, 2019. - 101с.

Зміст

Іван Андрусяк ………………………..……..…5

«Стефа і її Чакалка»…………………………....5

Леся Мовчун …...……………………………..10
«Горіхові принцеси»………………………..….11
Павло Глазовий…………………..……...……16

«Глибинна мораль»……………………….…...17

Ігор Калинець…………..……………………..18

«Зірка»………………….……………………....19

Марійка Підгірянка ………………….…..….20

«Вечір іде»……………………………….…..…21

Василь Сухомлинський….…………………. 22

«Як Сергійко навчився жаліти»…………….…23

«Ой, як же я берегтиму тебе»…………………24

«Скільки ж ранків я проспав»………………...26

«Флейта і вітер»………………….……………28

Валентина Вздульська ………….…………...29

«Вертихвіст»…………………………….…..….30

Оксана Караванська…………………………35

«Вишиванка»…………………………………..36

Джеремі Стронг…………..……………….…..40

«Пиріг дружби»………………………….…….41

Катерина Бабкіна…………………………….51

«Мсьє Жак і квітнева риба»…………………..52

Оксана Іваненко………………….………..…58

«Чабан»………………………………..…..…...59

Шарль Перро ……………………………...…63

«Кіт у чоботях» (скорочено)…………………..64

Іан Вайброу…..……………………...…….….67

«Капосна книжка Малого Вовчика»……….…68

Божена Немцова………………….…………..72

«У царя Трояна цапині вуха»…………………72

Українська народна пісня «Щебетала

пташечка під віконечком»……………………..76

Іван Франко ………………………………….77

«Надійшла весна»…………….…………..…….79

Ганна Чубач ……………………….…………79

«Весна»…………………………………….……80

Михайло Стельмах…………………………..81

«Гуси-лебеді летять»…………………………..82

Дмитро Павличко …………………………...88

«Дядько дощ»…………………………..……....89

«Птиця»………………………………..……….90

М.Сингаївський ……………………………..92

«Волошкове поле»……………………………..93

«Я люблю свою синицю»……………………...94

«Їжакова райдуга»………………………….….96

Василь Скуратівський …………………...…97

«Вересневий час – сім погод є у нас»………..98

ІВАН АНДРУСЯК

Ð ÐµÐ·ÑÐ»ÑÑÐ°Ñ Ð¿Ð¾ÑÑÐºÑ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ñ Ð·Ð° Ð·Ð°Ð¿Ð¸ÑÐ¾Ð¼ "ÑÐ²Ð°Ð½ Ð°Ð½Ð´ÑÑÑÑÐº" Іван Андрусяк народився 28 грудня 1968 року в селі Вербовець на Гуцульщині. Здобув вищу освіту.

У літературу прийшов 1992 року як учасник літгурту «Нова деґенерація». Відтоді видав півтора десятка книжок різних жанрів. Повісті для дітей «Стефа і її Чакалка» (2007) і «Дядько Барбатко сміється» (2008); поетичні книжки для дітей «Зайчикова книжечка» і «Звіряча абетка» (2008).

Перекладає з російської, польської, англійської; у його перекладах вийшло понад два десятки книжок.

Нині мешкає в Києві. Працює редактором видавництва дитячої літератури «Грані-Т».

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ СТЕФА І ЇЇ ЧАКАЛКА

(Уривок)

…Але так бувало не завжди.

Одного разу Стефа розсердилася.

У неї тоді був, як іноді каже тато, невдалий день.

Точніше, невдалий вечір.

Усе почалося з того, що мама, забираючи Стефу з

садочка, не повела її, як завжди, на майданчик. Мамі не було коли – вона перевіряла модулі. Це такі папірці, на яких написано багато-багато слів, але дуже мало розумних. Так каже мама, а вона знає все. Адже мама працює вчителькою вчителів. Це старші дітки, які вчаться на те, щоби вчити діток маленьких. І мама їм задає писати модулі, а вони пишуть дулі. Так каже тато, і Стефа сміється. Але мама не сміється – мама весь вечір викреслює з тих папірців нерозумні слова, і гратися з нею не можна.

Утім, це був лише початок. Бо потім тато прийшов із роботи голодний, як пес, і злий, як пантера. І доки він кого-небудь не перекусить, до нього краще не соватися, лише поцілувати – і все.

Отож, доки тато на кухні когось перекушував, а насправді їв борщик, який невідомо коли встигла приготувати мама, – Стефа думала про пантеру. Вона бачила цю звірину в зоопарку, але та пантера була зовсім не зла. Певно, тому, що постійно спала. Це через те, – казав тато, – що вона не голодна. Бо і пантері, й людині треба поїсти, щоб подобрішати.

Одначе, навіть подобрішавши, тато зі Стефою не грався. Він увімкнув комп’ютер і сів писати статтю.

– Вибач, доню. У мене сьогодні запарка, – сказав,

приголубивши Стефу. – Пограйся з Лізятком.

Запарки у тата були щотижня. Їх вигадували політики. Це такі погані дяді й тьоті, яких показують по телевізору. Чакалки теж погані, але їх не показують. Це тому, що Чакалки не платять копієчку. А політики платять, але їм треба писати статтю. Не буде статті – не буде копієчки, а не буде копієчки –смоктатимемо лапу. Як ведмідь у барлозі. Ведмедеві добре, у нього лапа смачна. А у Стефи не дуже – Стефа пробувала. Краще смоктати цукерку. Але все одно образливо, що тато не грається.

Лізі, одначе, теж було не до ігор. Ліза вчила вірша. Напам’ять. Таке в неї було домашнє завдання.

– Ти чого сюди прийшла, малявко? – огризнулася Ліза, коли Стефа відчинила двері дитячої. – Йди собі! Не заважай!

– Я не малявка! – обурилась, як завжди, Стефа, – я вже у старшій групі і скоро піду до школи…

– Подумаєш! – на сестричку цей аргумент не подіяв. – Ось коли я була у старшій групі, ти ще спала у мами в животику.

– Я не спала. Я буцалася.

– То йди собі буцайся деінде. Мені нема коли.

– А що ти робиш? – Стефі хотілося гратись, а не лаятися.

– Вірша вчу.

– Якого? Про зайчика?

– Це ви, малявки, про різних там зайчиків у садку шепелявите! А в мене тут ого як серйозно. Ось задали аж два вірші, на вибір. Скажи, який мені вибрати:

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Чи цей:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, які оспівував Шевченко?

Хоча, чого це я тебе питаю! Ти ж навіть не знаєш, хто такий Шевченко.

– Як це не знаю?! – обурилася Стефа. – Нам про нього в садочку розказували, як він неба шукав. І тато книжечку читав…

– Та не неба він шукав, а стовпів, які небо підпирають. І лише тоді, коли був такою малявкою, як ти.

– А цей… А-ан…тонич – хто? Пташка така?

– Яка пташка?

– Та… на вишнях жив…

– Поет він. Хрущем був.

– Ким?!

– Жуком таким. Травневим.

– Поет був жуком?

– Ага. І жив колись на вишнях.

…І тут Стефа не витримала:

– Ти з мене знущаєшся! Поети не живуть на вишнях! На вишнях живе пташка!

– Ага, пташка-какашка…

– Сама ти какашка! – ображено вигукнула Стефа і кинулася на сестричку з кулаками. – Ти все вигадуєш, щоб тільки зі мною не гратися! І всі вигадують! Усі! Усі! Усі!

Зачувши крики, мама відірвалася від модулів і гукнула:

– Стефо! Не заважай Лізі робити уроки!

– А я буду заважати! Буду! Буду! Буду!

– Хто це там не слухається маму?! – сердито відірвався від комп’ютера тато.

– Я не слухаюся! І не хочу слухатися! І не буду!

Подивовані батьки зайшли у дитячу, але Стефа настільки на всіх образилася, що не хотіла й розмовляти. Вляглася, як Пепі Довгапанчоха, ногами на подушку і, надувши щоки, демонстративно відвернулася до стіни.

Тато завважив, що треба було б іще поскреготіти зубами, – але це не подіяло.

Тоді мама нагадала, що саме по таких неслухняних дітей і приходить уночі Чакалка.

Але Стефі було все одно.

Чакалка – то й Чакалка.

Може, у Чакалки немає модулів і статей.

Може, Чакалка не вчить напам’ять незрозумілі вірші.

Може, з нею можна погратися…

Дай відповіді на запитання:

Назви головних героїв повісті.
Чому не було настрою у Стефи?
Хто це чи що це «чакалка»?
Як ти важаєш, скільки років було Стефі?
Намалюй словесний образ дівчинки.
Склади план прочитаного.
Коротко перекажи текст.

ЛЕСЯ МОВЧУН

Ð ÐµÐ·ÑÐ»ÑÑÐ°Ñ Ð¿Ð¾ÑÑÐºÑ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ñ Ð·Ð° Ð·Ð°Ð¿Ð¸ÑÐ¾Ð¼ "Ð»ÐµÑÑ Ð¼Ð¾Ð²ÑÑÐ½" Леся Мовчун - талановита авторка поезій, п’єс, казок і оповідань для дітей. Леся Вікторівна Мовчун народилася 26 серпня 1969 р. у місті Києві.

Задовго до першого класу майбутня письменниця навчилася читати й писати. Відтоді книжки стали її найбільшим захопленням. Маленька Леся любила вірші Стельмаха, Павличка, Воронька, гуморески Глазового та Олійника, українські казки й казки народів світу, оповідання Нестайка та Носова.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ ГОРІХОВІ ПРИНЦЕСИ

За мотивами англійської народної казки (Уривок)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Казкар, Онук, Джоан, Ніколь, Мачуха, Чарівниця, Фея 1, Фея 2, Слуги, Ельфи, Феї.

Сцена 1

Онук. Діду, а можна послухати казку?

Дозволь!

Казкар. Що ж, розповім.

Жив на світі Король.

Донечку мав — яснооку Джоан.

Врода її непідвладна словам!

Тільки ж ото, як на світі ведеться,

ниточка щастя то в’ється, то рветься.

Вмерла у них Королева-матуся.

Рік у скорботі минув. — Оженюся! —

вирішив мудрий Король. І в покої

Інша дружина ввійшла із дочкою.

Юну принцесу всі звали Ніколь.

Донькою визнав її сам Король!

Онук. Мачуха теж полюбила Джоан?

Казкар (хитаючи головою).

Кинула погляд — і тісно бровам

стало на хмурім обличчі її.

Розпочалась колотнеча в сім’ї.

Тільки Джоан і Ніколь, дві сестри,

раді життю, мов привабливій грі.

Ділять турботи і сум — до кінця.

(Гладить по голові Онука і зітхає).

Буде печальною казка оця.

Спробуй передбачити, як розвиватимуться події в дідусевій казці.

На прохання мачухи зла чарівниця зачаклувала Джоан. Обличчя дівчини перетворилося на телячу мордочку. Ніколь, щоб урятувати Джоан, пішла з нею до іншого царства. А там захворів син Короля. Сестри пообіцяли вилікувати його.

Казкар. Ось уже й ніч. А що темна й глибока!

Сестри вартують і сплять упівока.

Десь о дванадцятій Принц таємничо встав.

Як сновида з поблідлим обличчям,

вийшов з палацу — принцеси за ним.

Лісом ідуть — непроглядно-густим.

Принц у печеру заходить, а з неї

Ельфи летять і випурхують Феї.

Сцена 7

Е л ь ф и і Ф е ї оточують П р и н ц а веселим і гомінким натовпом.

Е л ь ф и і Ф е ї. Нум веселитись! Танцюй до знемоги!

З радістю в танець ведуть тебе ноги!

Ніколь і Джоан спочатку ховаються за деревом, потім заходять у печеру і причаюються в темному куточку.

Фея 1. Подружко, знаєш мою таємницю?

(Шепоче щось на вухо Феї 2).

Фея 2. Ну і хитренька! Дай цмокну у щічку!

Принц бідолашний вже з нами довіку?

Фея 1 (показує яблуко).

Ще таємницю відкрию велику:

тільки відкусить він яблуко це —

стане рум’яним у нього лице,

погляд — блискучим, а розум бадьорим.

путь на цей бал не згадає ніколи!

Фея 2 (показує лорнет1).

Маю і я, мила Феє, секрет:

десь є на світі Джоан чи Джанет —

мусить обличчя своє затуляти,

бо голова в неї, наче в теляти.

Чари знімає цей срібний лорнет ^[1] —

хай лиш торкнеться до нього Джанет.

Джоан (тихо).

Як же у Фей відібрати оте?

Ніколь (тихо).

Біля печери ліщина росте.

Вийдемо, люба, горішків нарвати.

Джоан (лукаво).

Вміємо трохи і ми хитрувати!

Джоан і Ніколь, нарвавши горішків, висипають повні жмені на землю в печері, і ті котяться під ноги Феї 1 і Феї2. Обидві Феї, намагаючись зібрати якомога більше горішків, випускають з рук яблуко і лорнет. Джоан і Ніколь піднімають чарівні предмети і тікають з печери.

Казкар (добродушно сміється).

Кмітливі принцеси горішків нарвали.

Таку веремію ^[2] зчинили на балі!

Фея 1. Дивися: горіхи! Лови, піднімай!

У мене — дві жмені.

Фея 2. А в мене нема...

Казкар. Покинули Феї скарби чарівні.

Ніколь (радісно).

Це яблуко — Принцу.

Джоан (підхоплює).

А лорнет — то мені!

З Джоан і з Принца спадають чари.

Казкар. Сивий Король вранці думав, що сниться

брязкіт, і гамір, і сміх у світлиці.

Радість була невимовна й велика!

Принц усміхався. Джоан гарнолика —

поруч з Ніколь, мов ясний промінець.

Онук. Діду, дідусю! Оце вже кінець?

Казкар. Так, мій онучку!

Онук. Шкода! Дуже мало.

Казкар. Казка в житті довго-довго тривала.

Принц одружився з Джоан. А Ніколь взяв за дружину могутній Король.

Дай відповіді на запитання

Назви дійових осіб п’єси-казки. Де розміщено перелік їхніх імен?
Знайди в тексті ремарки. Поясни їхню роль у

творі.

Яку казку розповів дідусь? Чи сподобалася вона онуку? А тобі?
Що допомогло дівчатам подолати труднощі (уміння дружити, кмітливість...)?
Розіграйте сцену з прочитаної п’єси-казки (на вибір).
- Повтори і пригадай:
Для чого в тексті п’єси потрібні ремарки?
Уяви, що дивишся театральну виставу. Як ти гадаєш, хто, крім акторів, причетний до її створення?
Що нереального ви побачили у цьому творі?
Якими рисами характеру наділені Джоан і Ніколь? Які б тобі хотілось наслідувати?

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року. Один з найпопулярніших українсь- ких гумористів. Його вірші додають людям настрою, допомагають побачити в житті більше світлого, радісного, стати добрішими. Навіть назви книжок досить чітко характеризували їх зміст: «Смійтесь друзі, на здоров`я», «Щоб вам весело було», «Весела розмова», «Хай вам буде весело».

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Помер 29 жовтня 2004 у Києві. За життя зумів написати 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей.

ГЛИБИННА МОРАЛЬ

Знайшла ворона глечика з водою.

На вінця сіла,

Ткнулась головою –

І добре ж бачить,

Що вода там є,

Але до неї дзьоб не дістає.

Ворона трохи мозком повертіла,

Помудрувала і взялась до діла:

По одному камінчику вкида,

Щоб піднялась у глечику вода.

Вода і справді Вище піднялася.

Розумна птиця Легко напилася.

Тепер питання задасте мені:

А де ж мораль?
У глечику на дні.

Дай відповіді на запитання:

Що знайшла ворона?
Що було у глечику на дні?
Чи вдалось вороні напитись води? Яким чином?
Чого навчає нас ця байка?
Як би могла вчинити ворона по іншому?
Проаналізуй дії і охарактеризуй ворону. Які риси характеру їй притаманні?
Склади невеличкий твір-опис ворони.

ІГОР КАЛИНЕЦЬ

Ð ÐµÐ·ÑÐ»ÑÑÐ°Ñ Ð¿Ð¾ÑÑÐºÑ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ñ Ð·Ð° Ð·Ð°Ð¿Ð¸ÑÐ¾Ð¼ "ÑÐ³Ð¾Ñ ÐºÐ°Ð»Ð¸Ð½ÐµÑÑ" Ігор Миро́нович Калинець наро- дився 9 липня 1939 року у містечку Ходорів на Львівщині .

Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка. Відмовився від Ордену Ярослава Мудрого IV ступеня на знак протесту проти зросійщення.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Ігор Калинець залишається поетом, автором вельми індивідуального, легкого впізнавального і в той же час напрочуд цілісного світу.

ЗІРКА

Заслухалась зірка цвіркуна,

вихилилась через віконце —

хотіла ружечку ^[3] кинути

та й сама впала.

Підібрав її лопух,

думав, що світлячок.

Сидить зірка на листкові,

до неба високо,

до землі чужинно.

Ще й очі

— Як ти називаєшся?

А вона:

— А я цвіркуна слухала.

Дай відповіді на запитання:

Чим описана в поезії картина нагадує казку?
Чи сподобалася тобі зірка? Що ти можеш про неї розповісти?
Як у вірші передано захоплення зірки піснею цвіркуна? Прочитай відповідні рядки.
Придумайте і виконайте малюнок до прочитаного вірша.
Порівняй місце знаходження зірки на початку

вірша і вкінці. Чи подобається їй бути на лопухові?

МАРІЙКА ПІДГІРЯНКА

ÐÐ¾Ð²âÑÐ·Ð°Ð½Ðµ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ð½Ñ Марі́йка Підгіря́нка (справжнє ім'я Марія Омелянівна Ленерт, по чоловікові — Домбровська).

Народилася Марійка Ленерт в родині лісничого в селі Білі Ослави, Івано-Франківської області 29 березня 1881 року. По матері вона була українкою, а по татові — німкеня. У Марійки рано пробудився потяг до літератури, поезії. У 13 років пробує свої поетичні сили. 1900 року екстерном успішно склала іспити в учительській семінарії у Львові. Отримала диплом на право вчителювати в школі. Відтоді 40 років віддала шкільній роботі в селах Прикарпаття і Закарпаття та десятки років літературній діяльності.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904 року в періодичних виданнях. Перша збірка поезій «Відгуки душі» вийшла 1908.

ВЕЧІР ІДЕ

Сонце спить давно вже

за білою горою,

а вечір зорі ниже

ниткою золотою.

Мороз ходить по дворі,

на льоду іскри креше,

на снігу світить зорі,

на вікнах квіти пише.

А місяць сіє світло

по стінах, по помості —

так тихо, так привітно

йде вечір до нас в гості.

Дай відповіді на запитання:

Вдумайся у зміст заголовка. Розкажи, як поетеса описує прихід вечора.
Доведи, що вечір, сонце, мороз зображено як живих істот. Який художній засіб використала для цього авторка?
Уяви що ти письменник. Придумай та запиши твір, який опсує прихід вечора.

ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ СУХОМЛИНСЬКИЙ

Ð ÐµÐ·ÑÐ»ÑÑÐ°Ñ Ð¿Ð¾ÑÑÐºÑ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ñ Ð·Ð° Ð·Ð°Ð¿Ð¸ÑÐ¾Ð¼ "Ð²Ð°ÑÐ¸Ð»Ñ ÑÑÑÐ¾Ð¼Ð»Ð¸Ð½ÑÑÐºÐ¸Ð¹" Народився 28 вересня 1918 року в селі Василівці Херсонської губернії , тепер Кіровоградська область, в бідній селянській сім'ї. Тут минули його дитинство й юність. Він вчився в рідному селі у школі і в 1933 закінчив семирічку. Влітку 1933 мати провела молодшого сина Василя до Кременчука.

Спочатку вчився в Кременчуцькому медичному технікумі, але незабаром пішов звідти, вступив на робочий факультет, достроково закінчив його і його прийняли у педагогічний інститут.

З 1935 почався педагогічний шлях. У 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938. Закінчивши інститут, повернувся в рідні місця та працював викладачем української мови та літератури в Онуфріївській середній школі.

Його книги присвячені головним чином вихованню і навчанню молоді, педагогізації батьків, методиці викладання мови і літератури в середніх школах тощо.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Був директором Павлиської середньої школи, яку називав «школою під відкритим небом».

ЯК СЕРГІЙКО НАВЧИВСЯ ЖАЛІТИ

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:

— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.

— Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
— Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.

Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Дай відповіді на запитання:

З ким зустрівся Сергійко на березі?
Що здивувало хлопчика?
Чому хлопчикові стало страшно?
Охарактеризуй хлопчика.
Придумай і розіграй з однокласником наступну зустріч хлопчика і дівчинки.

ОЙ, ЯК ЖЕ Я БЕРЕГТИМУ ТЕБЕ!

Катрусина мама завжди була заклопотана: то одяг треба попрати й випрасувати, то обід зварити раненько, щоб на роботу встигнути... Рідко коли всміхалася мама. Боялась розпитувати Катруся, яке в мами на душі горе, але часто бачила її засмучену. Якось у вихідний день випала вільна година, мама й каже:

— Катрусю, ходімо в поле.

—А хіба й сьогодні на роботу?

—Ні... просто підемо... відпочивати.

Катруся не повірила своїм вухам: невже вони підуть зараз у поле просто так, відпочивати?

Катруся летіла, мов на крилах. Вона рвала польові квіти й давала мамі. Почувши пісню жайворонка, зупинилася. Зупинилася й мама. Серед пшеничного лану, на вузенькій стежечці, мама й Катруся посідали. Перед ними розкинувся широкий степ. Мама тихо заспівала:

Ой, у полі вітер віє, а жито половіє,

А козак дівчину та й вірненько любить,

А сказать не посміє...

Катруся затамувала подих і слухала пісню. Коли мама замовкла й, глянувши на Катрусю, усміхнулась, дівчинка їй каже:

— Мамо, я й не знала, що ти так співаєш. Яка ж ти красива, мамо... Ой, як же я берегтиму тебе... І Катруся задумалась.

— Про що думаєш, дитино?

— Бо я ж не берегла тебе...

Дай відповіді на запитання:

Якою була Катрусина мама ?
Чому Катруся вирішила берегти маму?
Яким вчинком мами була здивована дівчинка?
Що неймовірно вразило Катрусю?
Знайди і прочитай, яку пісню заспівала мама.
Продовж речення:
Катруся летіла…
Боялась розпитувати…
Ой, як же я …
Катруся затамувала подих…
Якось у вихідний день…
Поміркуй! Як же дівчинка може берегти маму?

СКІЛЬКИ Ж РАНКІВ Я ПРОСПАВ!

Третьокласник Василько запитав у батька:

– Тату, а що я робитиму влітку?

– Відпочиватимеш і працюватимеш,– відповів батько. – Завтра поїдемо зі мною в поле. Добре?

– Добре! – зрадів Василько.

Васильків батько працював агрономом. Він вставав удосвіта і їхав у поле.

Василько крізь сон почув, як хтось доторкнувся до його плеча. Ой, як не хочеться вставати! Але пригадав Василько, що сьогодні вони з батьком їдуть у поле. Підвівся, подивився довкола. Надворі ще темно. На небі зірки сяють, а на сході червоніє.

Василько вмився, поснідав з батьком. Ось вони вже і на подвір'ї. Василько показує на рожеве небо на сході й питає:

– Тату, що воно таке? Чому небо червоне? Невже там пожежа? Батько усміхнувся:

– А хіба ти ніколи не бачив, як сонце сходить?

– Не бачив,– відповів Василько.

– Дивись,– сказав батько. – Побачиш раз – захочеться бачити щодня.

Потім вони стояли на околиці села. Перед ними зеленіло пшеничне поле. Сонячні промені блищали в крапельках роси. В блакитному небі співав жайворонок. Василько стояв, мов зачарований.

– Ой, красиво ж! – тихо промовив він. – Невже щодня так красиво?

– Щодня! – відповів батько.

– Скільки ж ранків я проспав! – з жалем промовив Василько.

Дай відповіді на запитання:

Що пообіцяв татові хлопчик?
Ким працював тато Василька?
Чим милувалися батько з сином?
Знайди і прочитай, як автор описує схід сонця.

Чому Василькові стало сумно?
Як ви вважаєте, чи буде хлопчик тепер кожного ранку прокидатись щоб бачити схід сонця?
Чи доводилось вам ,хоча б раз, бачити схід сонця?

ФЛЕЙТА І ВІТЕР

ÐÐ¾Ð²âÑÐ·Ð°Ð½Ðµ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ð½Ñ У саду на лавці сидів Музикант. Він грав на флейті. До його чудової пісні прислухалися і пташки, й дерева, й квіти. Навіть Вітер приліг під кущем і з подивом слухав гру на флейті. Грав Музикант про сонце в блакитному небі, про біленьку хмаринку, про сіреньку пташку -жайворонка і про щасливі дитячі очі.
Замовкла пісня, поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати. Підвівся Вітер з-під куща, прилетів до флейти та й подув з усієї сили.

Загула флейта, мов осіння непогода під стріхою. Подув Вітер ще дужче, а флейта не грає — гуде та й гуде.
«Чому ж це так? — думає Вітер.— Адже я залюбки можу вирвати дуба з корінням, скинути дах із хатини. Чому ж флейта не підкоряється мені — не грає? »

Дай відповіді на запитання:

На якому музичному інструменті грав Музикант?
Хто слухав, затамувавши подих, гру на флейті?
Чому вітер не зумів заграти на флейті?
Придумай поради, які б ви могли дати для вітру, щоб у нього вийшло грати на флейті.

ВАЛЕНТИНА ВЗДУЛЬСЬКА

Валентина Вздульська народилася 1983 р. у м. Фастів на Київщині. Закінчила Національний університет «Києво-Могилянська Академія». Працювала журналістом на радіо, в газетах, наразі – редактор в одному з київських інтернет-видань. Автор казок та оповідань для дітей.

Твори публікувалися в збірниках «Казки Різдвяного Ангела» (Свічадо, 2008), «Осіння книжка» (2009), «Зимова книжка» (2009), «Літня книжка» (2010), «Казки Божого саду» (Свічадо, 2009) та ін. Нині мешкає в місті Фастів.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$

ВЕРТИХВІСТ

(уривок із повісті)

...Рано-вранці напередодні свята Вертихвіст-чарівник визирнув із лазу поглянути на містечко й аж кавкнув з несподіванки. Простісінько перед ним, край дороги, вбраний у кожуха дядько ховав до вантажівки вкрадену з лісу пишну красуню ялинку. Він зв’язав її товстою мотузкою, а зверху накрив брезентом.

«Гей-гой, дорогенький, ти попався!» — подумав Вертихвіст і посміхнувся у вуса. Поки чоловік сідав за кермо й заводив машину, лис хутко намалював хвостом на снігу Сірого цапа. Тієї ж миті поруч із синім кузовом вантажівки з’явився отетерілий Сірий цап. Вертихвіст жваво скочив на цапа, а з цапа на вантажівку й заховався під зажуреною ялинкою. Цап хотів щось розлючено мекнути, але розтанув у повітрі. Машина заторохкотіла й рушила. Водій їхав, а водночас пильнував, чи не зачаїлись десь бува міліціонери, що стережуть перед святами ялинки.

Коли це щось зашурхотіло, тоді загепало, а тоді ще й ніби застогнало позаду. Чи ж не звірина яка скочила до кузова? Дядько спинив машину й пішов подивитися. А в кузові під брезентом ходором ходило.

— Білка, та ще й не одна, — подумав чоловік і відкинув брезент. Але білка тут була ні до чого. У кузові, вихиляючись і кидаючись з боку на бік, очманіло виривалася з пут ожила ялинка!

— Ой-ой, ой,ой, матінко! – закричав дядько, а дерево нарешті розірвало мотузку, розправило віти, обтрусилося й посунуло на чоловіка.

— Ря-ря-рятуйте! — заволав водій і кинувся до кабіни. Розкошлана й дуже сердита ялинка зіскочила з кузова навздогін. Але дядько вже тиснув на газ.

Вантажівка заревла й рвонула дорогою в бік міста – і ще довго не могла спинитися. Скоро нагодилися й міліціонери. Завила сирена, заблимали сині вогники – охоронці порядку кинулися ловити порушника, який перевищив швидкість. А ялинка ще якийсь час чалапала по дорозі, перебираючи вітами, а тоді зітхнула сумно, розвернулась і побрела до лісу. З найгрубішої її гілки звисав до землі рудий із чорною поволокою хвіст, а з гущавини віт доносилося хихотіння.

***

Настав Святвечір. Ялинка стояла припнута біля лисової нори, а сам Вертихвіст грівся всередині біля багаття, посьорбуючи улюблений ромашковий чай.

— Чи ж не пора влаштувати нову капость? – подумав лис. І вирішив, що схаменувся саме вчасно. Бо ж завтра Різдво, і капостити аж ніяк не можна буде, а сьогодні ввечері ще є трохи часу на добру шкоду. Він щільно причинив двері нірки, відв’язав від порогу знуджену ялинку й за мить уже, вйокаючи, їхав верхи до містечка.

А в місті залягла темрява. Не світилися жовто хатки, заметені снігом, не ходили під вікнами колядники, не лунали співи, на вулицях не було ні душі. Тільки де-не-де жевріла у віконці поодинока свічка.

— Оце так-так! – аж присвиснув лис. – Тпру! – звелів він ялинці, прошмигнув між гілок на землю й намалював хвостом на кучугурі сороку Тамару.

— Ах ти ж антипко! – накинулася на Вертихвоста сорока в зеленому фартушку. – Та ж у мене кутя на плиті! Кажи швидше, чого тобі треба!

Лис запитав її, чому в містечку не святкують Різдво.

— Ти ще й питаєш, крутню? – заскрекотала сорока

Тамара. – А хто сьогодні пустив ялинку чалапати світом? Від тої ялинки бідаха водій так утікав, що збив машиною стовпа з дротами, і в цілому місті зникло світло. А дорогою ще й сцену з вертепом на площі розвалив, і тепер діткам не буде як показати Різдвяну виставу. Дядько ж тепер у лікарні розказує всім, як за ним гналася скажена ялинка!

І справді, на майдані перед церквою був страшенний гармидер. Довжелезний стовп із обірваними дротами перегородив дорогу, поруч стояла розбита вантажівка, а дерев’яний поміст був геть розтрощений. Просто в снігу лежали фігурки волхвів, Діви Марії й маленького Ісусика.

— Що ж я накоїв! – прошепотів у розпачі Вертихвіст. Пригода з ялинкою більше не смішила його, а здалася дурною і жорстокою. І зовсім-зовсім не хотілося знову вчиняти якусь капость. Лис розвернувся й похнюплено побрів до лісу. Ялинка несміло побрела за ним.

Подув вітерець, проганяючи з неба хмари, і над містом, над лісом, над усім світом засяяла велична Зоря. Один промінець закрався стиха і в лисове хутро, руде з чорною поволокою. Лис спинився. Подумав. Стрельнув очима. Усміхнувся у вуса. І мовив:

— Гей, ялинко! Чарівник я чи ні?

Один за одним услід за малюнками на снігу поруч із Вертихвостом почали з’являтися ведмідь Шапочка з родиною, Сірий Цап із двома синами й донечкою, вовк Мамай із сімома кумами та трьома племінниками, сороки й ворони, дятел і дві косулі, зайці й зайченята, дід бобер з онучатами, цілий загін диких кабанів і вся численна Вертихвостова рідня. Ох, і злі ж вони були на лиса, але він щиро всіх перепросив і розповів, у чім річ.

Цілу ніч у містечку щось снувало туди-сюди, стиха пискало, цокотіло, торохкотіло, крекало й рохкало. З лісу й до площі сніг помережали доріжки копит і лапок. І аж на ранок усе вгомонилося.

***

Забаламкали різдвяні дзвони і святково вбраний люд посунув до церкви. Та тільки-но городяни опинилися на майдані – ото було подиву…Перед храмом уже назбирався цілий натовп – люди гомоніли, охкали й дивом дивувалися. Зрештою, не дочекавшись пастви, на площу вийшов священик – та й сам завмер, із несподіванки роззявивши рота.

Посеред майдану стояв велетенський поміст із гілочок, такий химерний, ніби його робили бобри. На помості хтось звув високу печеру, заслав її мохом і вкрив сосновими гілками, тож вона нагадувала ведмежий барліг. У печері стояла пишна красуня-ялинка, а поруч – цілі-цілісінькі фігурки Діви Марії з Немовлям, Йосипа і волхвів. Увесь вертеп виблискував кольоровими вогниками, бо ж невідомо хто підняв із дороги стовпа, з’єднав обірвані дроти, і в місті тепер була електрика. Трохи на віддалі стиха погуркувала мотором вантажівка з синім кузовом, зовсім як нова, а в теплій кабіні хропів на все горло той самий дядько, що втікав від ялинки. Тільки був він чомусь у смугастій піжамі…

Дай відповіді на запитання:

Хто є головним героєм повісті?
Яку капость зробив лис?
Чи зрозумів Вертихвіст свою помилку?
Охарактеризуй головного героя.
Чому місто стало таким як раніше?
Придумай своє закінчення повісті.
Знайди справжнє закінчення повісті і порівняй зі своїм. Чи співпали вони?

ОКСАНА КАРАВАНСЬКА

Оксана Караванська — одна з найкреативніших дизайнерів України, її шоу завжди яскраві та феєричні, колекції гостро модні, обов’язково українські та непередбачувані. Її колекції спочатку народжувались у неї вдома. Народилась 16 квітня 1966 року у Львові де проживає і працює досі.

$F:\читання тексти\Без названия.jpg$ «Якщо людина багато читає, у неї формується гарна, багата мова. Слухати таку людину — насолода!»

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$

ВИШИВАНКА

(уривок)

Оксана Караванська. Вишиванка. Уривок з книги Стильна книжка для панянки. Ілюстрації Анастасії Стефурак

Оксана Караванська. Вишиванка. Уривок з книги Стильна книжка для панянки. Ілюстрації Анастасії Стефурак У багатьох українських родинах вишиванка передається від покоління до покоління. І в тебе, можливо, є сорочка, яку ти успадкувала від мами, а твоя мама — від своєї мами, твоєї бабці, а бабця — від своєї мами... Якщо ж такої родинної історії в тебе нема, її можеш започаткувати ти!

Вишиванка, що є родинною реліквією, зазвичай вишита вручну. Важливо знати, хто саме вишивав цю сорочку.

У давнину найбільшою цінністю було мати таку вишиванку, якої нема ні в кого. Тому жінки й вигадували все нові й нові узори та орнаменти. А також додавали все більше барв. Багатство і поєднання кольорів робило вишиванку унікальною.
Традиційна українська вишиванка буває різною. Особливості техніки вишивання залежать від регіону, в якому народилася сорочка. В Україні таких регіонів понад п’ятнадцять. Ось найколоритніші з автентичних вишивок:

Гуцульська

Така вишиванка рясно зашита, має геометричний рисунок. А ще в ній обов’язково є помаранчева барва.

Буковинська

Ці сорочки вирізняються квітковими мотивами. Вони теж рясно зашиті. До того ж їх часто вишивають бісером.

Бойківська

Оксана Караванська. Вишиванка. Уривок з книги Стильна книжка для панянки. Ілюстрації Анастасії Стефурак Найпоширеніші мотиви таких вишиванок — квіткові

й рослинні. Вишивка найбільше нагадує природні лінії.

Подільська

Це важкі, найрясніше зашиті сорочки. Вирізняє їх діагональна смужка.
Зазвичай їх зашивають вовною, що додає подільській вишиванці об’єму. А ваги додають бісер і пацьо́рки ^[4].

Полтавська

Особливість сорочок цього регіону — вишивка білим по білому. Цю виняткову техніку часто підкреслюють мережкою. Такі вишиванки — легкі й повітряні.

Чорно-червона вишивка набула популярності тоді, коли кольорові нитки були дефіцитом і жінки вишивали сорочки тими нитками, які мали, — найчастіше червоними та чорними. Такі вишиванки стали настільки поширеними, що втратили свою унікальність.
Щоб вишиванка мала сучасний вигляд, не завжди варто доповнювати її іншими елементами класичного українського строю — коралями, кра́йкою ^[5], віночком тощо.

Варто мати не лише родинну вишиванку, яку одягаєш переважно на великі свята, а й ще одну — сучасну.

Це дуже модно! Тому це може бути машинна вишивка або ж «вишиваний» принт ^[6]. Вишиванка дуже пасує до джинсів. Це так по-сучасному!

Джинси

Перші джинси пошив Леві Страусс 1853 року у США — після того, як один із золотошукачів поскаржився йому, що знайти золото значно легше, ніж пару міцних та зручних штанів. Перші джинси нагадували комбінезон і були скроєні з коричневої тканини, з якої шили намети і тенти. Сучасну назву джинси отримали в середині ХХ століття, а до того їх називали «комбінезоном без верхньої частини».

Дай відповіді на запитання:

Хто створив перші джинси?
В чому особливість вишиванки?
Добери відповідності:
а)Полтавська 1.природні лінії
б)Бойківська 2.діагональна

смужка

в)Подільська 3.білим по білому
г)Гуцульська 4.геометричний

рисунок

Чи є у тебе вдома вишиванка? Якщо так, то дізнайся, хто її вишив.

ДЖЕРЕМІ СТРОНГ

Ð¡ÑÑÐ¾Ð½Ð³ ÐÐ¶ÐµÑÐµÐ¼Ñ

Джеремі Стронґ (англ. Jeremy Strong, народився 18 листопада 1949, Лондон, Англія) — англійський дитячий письменник.

Джеремі Стронґ – чільний представник сучасної англійської літератури, зокрема він добре відомий як автор численних книжок для дітей та юнацтва. Його творам властивий своєрідний легкий стиль, лагідний гумор, зрозумілі та смішні для дітей ситуації, у які втрапляють його персонажі, та

цікаві, небувалі сюжети.

Перш ніж стати письменником Джеремі Стронґ

працював пекарем і начиняв близько 1000 пиріжків джемом щоночі. Після закінчення Йоркського університету працював вчителем початкової школи. В 1991 покинув викладання і повністю присвятив себе письменництву.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$

ПИРІГ ДРУЖБИ

(із повісті «Гармидер у школі»)

Коли місіс Штурх наступного ранку йшла до кабінету директора, вона вже не відчувала приступу страху. Вона не дуже розуміла чому, але вона це помітила, і це викликало в неї у глибині душі тепле відчуття.

Вона знала, що містер Шрапнель злий. Вона усвідомлювала, що кожної миті може статися один із його вулканічних вибухів, але якимось чудом місіс Штурх більше не переживала з цього приводу. Вона спокійно чекала, коли директор заговорить. І він заговорив:

— Це просто жахливо, місіс Штурх. Я переконаний у тому, що ви можете знайти когось на заміну міс Гармидер. Вона створює хаос.

— Я спробую, містере Шрапнель. До речі, як там бідолашний містер Дейвід?

— Я вам уже казав: не називайте його бідолашним. Наскільки я розумію, він лежить у ліжку, задерши ноги. Йому має бути соромно за себе. А тепер, місіс Штурх, чи не були б ви такі ласкаві взяти телефон і спробувати знайти когось спокійного і розважливого на місце цієї божевільної з третього класу, перш ніж наша школа обвалиться нам на голови? Ми повинні позбутися її якомога швидше.

Місіс Штурх закусила губу, щоб стримати усмішку, яка готова була з'явитися в неї на обличчі.

— Я постараюся.

Заливчастий звук сирени наближався. Невдовзі швидка допомога пронеслася по під'їзній доріжці та з вищанням зупинилася на стоянці. Двері водія відчинилися, і на асфальт висипалася купа пластикових слоїчків, мисок, ложок і ножів. За ними з'явилася і сама міс Гармидер. Цього разу її зачіска скидалася вже навіть не на вороняче гніздо, а на цілу колонію чаплиних гнізд. Вона помітила, що містер Шрапнель з кам'яним виразом обличчя дивиться на неї з вікна, енергійно помахала йому рукою і збила дзеркальце на своїй швидкій допомозі.

Містер Шрапнель вбіг до кабінету секретарки.

— Сподіваюся, ви вже знайшли заміну, місіс Штурх?

Секретарка прикрила телефонну трубку рукою, так ніби вона саме із кимсь розмовляла, і похитала головою:

— На жаль, містере Шрапнель, наразі нічого.

Директор тяжко зітхнув і повернувся до свого кабінету. Місіс Штурх поклала трубку і хихикнула. Вона взагалі не збиралася нікому дзвонити. На її думку, поява міс Гармидер була найкращою подією, яка сталася у Далендонській початковій школі за багато років, і вона не збиралася припиняти цю подію. їй хотілося, щоби ця подія тривала якомога довше.

— Що ми будемо робити сьогодні, міс? — запитав Вейн.

— Спочатку допоможіть мені розвантажити мою швидку допомогу. Ходіть усі.

До фургона міс Гармидер рушила довжелезна процесія. Усі бажали допомогти його розвантажувати. Діти вирішили, що це напрочуд цікаво. Лілія дозволила кожному особисто увімкнути маячки і сирену. Тоді Ребекка випробувала ноші. Вейн знайшов бинти і вже ладнався було забинтувати Ребекку, але міс Гармидер сказала, що, на її думку, вчора було вже досить обв'язування.

Черіл взяла кілька мисок і допомогла віднести їх до класу.

— Міс, а це правда, що ви хотіли бути альбатросом?

— Звичайно. А ти?

Але образ вчительки у вигляді велетенського морського птаха — це було трохи занадто, як для Черіл, тому вона не відповіла.

Розвантаження швидкої допомоги і перенесення всіх коробочок у класну кімнату зайняло трохи часу. Дітям страшенно кортіло дізнатися, що ж там у тих слоїчках. Таємниця розкрилася дуже швидко.

— Сьогодні ми займатимемося куховарством, — оголосила міс Гармидер.

Частина дітей зустріла цю новину стогоном.

— А ми не могли б сьогодні знову займатися вертопедами?

— Думаю, вчорашніх польотів було більше ніж досить. Куховарство стане хорошою переміною.

— А що ми будемо готувати? — запитала Керолайн. — Може, морозиво?

Міс Гармидер замислилася:

— Я якось про це не подумала. Це було би чудово, але сьогодні я не взяла необхідних продуктів. А як щодо того, щоби спекти Пиріг Дружби?

— Пиріг Дружби? А що це таке?

— Його роблять у Німеччині, а ще, здається, в Канаді. Ми спечемо особливий пиріг — з використанням дріжджів, борошна, цукру, молока і води, а тоді поділимося ним з усіма у школі. Саме тому його називають «Пирогом Дружби». Це дуже гарно — ділитися чим-небудь з друзями.

Вейн замислився.

— Одного разу я поділився зі своїм другом синцем, — сказав він.

— Як це тобі вдалося? — здивувалася міс Гармидер.

— Спочатку він поставив синець під оком мені, а тоді я поставив йому.

Коли діти перестали сміятися, міс Гармидер роздала кожному по великій пластиковій мисці. Тоді вона дістала кілька пачок борошна, кілька пляшок молока, кілька великих ложок для розмішування і врешті— решт — великий брикет кремового кольору. Клас вирячився на нього.

— Що це? — запитала Тереза.

— Дріжджі. Дуже цікава річ. Насправді вони живі.

Люк штурхнув брикет:

— Воно не рухається, — поскаржився він.

— І навіть не дихає, — додала Карен.

— Думаю, цей брикет треба віднести до ветеринара, міс, — запропонувала Ребекка.

— Воно ж навіть не має очей або ніг. Як воно може бути живе?

Міс Гармидер взяла брикет у руки і почала відщипувати від нього великі шматки і роздавати всьому класу.

— Дріжджі, діти, — це такий грибок, як цвіль… — тут її голос потонув у хоральному «Фу!» усього класу. Діти брали дріжджі, нюхали їх і незадоволено відвертали носи.

— Та ні, цей грибок не шкідливий, — розсміялася міс Гармидер. — Кожна скибка хліба починається з дріжджів. Завдяки дріжджам тісто росте. Візьміть свої миски і насипте в них трохи борошна.

Минуло зовсім небагато часу, як більша частина парт, а також підлога, були покриті борошном. Діти мали білі плями на личках, на руках до середини ліктів, а також на штанцях, спідничках і джемперах — там, де вони витирали об них руки.

Джон умудрився чхнути у свою миску, і білосніжна хмара борошна розлетілася по всьому класу.

— Ой-ой-ой! — заверещала Сара. — Не їжте цього. Джон готує не пиріг Дружби, а Чхальний Пиріг!

— Саро, чи тобі конче треба бути аж настільки гидливою? — запитала міс Гармидер. — Просто вимішуй борошно, молоко і воду, ось так.

Клас узявся до вимішування. Дехто вимішував повільно й обережно. Було видно, що їм уже доводилося займатися цим раніше. Інші крутили ложками в мисках із запаморочливою швидкістю, а тоді вражено виявляли, що половина вмісту мисок вихлюпнулася над стінками і розбризкалася по всьому килиму.

— Ой, вибачте, — промимрила Ембер, коли її миска вирвалася в неї з рук, пронеслася в повітрі і впала на землю, оббризкавши півдюжини дітей мокрим борошном. Але всі були занадто зайняті вимішуванням, тож на це не звернули особливої уваги.

— А тепер — чарівний інгредієнт, — оголосила міс Гармидер. — За діло беруться дріжджі.

— Скільки їх треба класти? — запитала Керрі.

— Ну, не думаю, що це має значення. Коли зробите, додайте багато цукру. Дріжджам потрібен цукор, вони ним живляться. Тепер ще раз усе перемішайте, прикрийте зверху тканиною, а тоді ми поставимо тісто на нагрівач, щоби краще бродило. Дріжджі люблять, аби було тепло, тоді тісто краще росте.

Усі діти принесли по великій мисці з тістом, і ці миски було розставлено біля класного обігрівача. Міс Гармидер з кількома дітьми пішли поставити миски в інших класах. «Врешті-решт, — пояснила вона, — ми ж робимо це для того, щоби ділитися з іншими». Невдовзі кожен клас у школі мав миску, або й дві чи три, з Пирогом Дружби — на превелике своє задоволення і цікавість.

Міс Гармидер навіть передала по одній мисці для містера Шрапнеля і місіс Штурх. Директор подивився на свою миску і відсунув її на самісінький край столу. Місіс Штурх вирішила, що це для неї честь. Коли вони повернулися в класну кімнату, в ній було чути сильний запах дріжджів і борошна.

— Гм, — принюхалася міс Гармидер. — Як у справжній пекарні. А ви — справжні пекарі, — гордовито додала вона.

У відповідь третьокласники щасливо заусміхалися.

Усі були вкриті борошном і тістом з ніг до голови. Учні розкрили зошити і почали записувати, що вони наразі зробили, чекаючи, коли дріжджі також зроблять свою роботу.

— Вона справді чудова, — прошептала Карен до Джекі.

— Шрапнель хоче її позбутися, — похмуро застеріг Гленн. — Як би там не було, у неї не всі вдома. Вона хоче бути альбатросом.

— Ну і що? Я хочу бути танком, — шикнув на нього Вейн. — Так що сиди і дивися.

Перша ознака успіху з'явилася через півгодини, коли Марк помітив, що тканина над його мискою піднялася булькою. Він заглянув досередини і зі здивуванням зазначив, що суміш геть-уся спінилася. На її поверхні з'являлися малесенькі бульбашки, а сама вона піднялася до країв миски.

— Ось що роблять дріжджі! — схвильовано вигукнула міс Гармидер. — Завдяки їм тісто росте.

— І в мене так само! — закричала Джулі.

— І в мене!

Вигуки лунали по всьому класу: одне за одним діти виявляли, що робиться з їхнім пирогом. Кімната наповнилася сильним запахом бродіння. На жаль, дріжджі не перестали бродити, досягнувши верху мисок. Вони булькотіли далі і далі. Річ у тому, що діти поклали у тісто занадто багато дріжджів, не кажучи вже про цукор, якого теж було набагато більше, ніж треба.

Невеличкі шматки тканини, якими були прикриті миски, піднімалися все вище і вище, аж доки під ними не показалася бліда булькочуча маса. Це нагадувало ряд лисих голів, накритих хустками.

А тоді миски почали переповнюватися. Тісто вивалювалося через вінця і вихлюпувалося на килим. Але опинившись на килимі, воно не зупинилося і росло далі, при цьому на його поверхні весь час з'являлися бульбашки, з яких виділявся їдкий газ. Діти почали відсовувати свої парти подалі від нагрівача — в міру того, як на них повільно наповзала смердюча хвиля борошна, молока і води.

— Ой-ой, — забідкалася міс Гармидер. — Думаю, ми дали забагато дріжджів і цукру.

Те саме відбувалося і в інших класах. Пиріг став дуже, ну просто неймовірно Пирогом Дружби; він почав розповзатися по всій школі. Діти покидали свої класні кімнати і шукали притулку в холі.

У кабінеті містера Шрапнеля його пиріг виступив у похід. Він захопив весь стіл. Зараз він стікав по всіх чотирьох ніжках, прихопивши із собою кілька важливих документів, не кажучи вже про п'ять різнокольорових кулькових ручок, степлер та фотографію з власноручним підписом міністра освіти.

— Місіс Штурх! — проревів директор. — Місіс Штурх! Ви вже знайшли заміну?

— На жаль, містере Шрапнель, — крикнула у відповідь секретарка. — Боюся, міс Гармидер працюватиме і далі.

Вона подивилася, як Пиріг Дружби на її столі забирає зі собою телефон, відкинулася у кріслі й зареготала. Місіс Штурх реготала доти, доки в неї на очах не виступили сльози і доки їй не довелося схопитися за живіт.

Дай відповіді на запитання:

Опиши, що ж таке «пиріг дружби»?
Назви головних героїв повісті.
Які інгредієнти були необхідні, щоб спекти цей пиріг
Перекажи коротко повість.
Ким хотіла бути міс Гармидер?
Знайди і прочитай, що відбувалося з речами навколо, коли тісто почало рости?
Скажи, чи хотілось би тобі спекти пиріг дружби?

КАТЕРИНА БАБКІНА

Українська письменниця, поетеса, сценарист та драматург.

Народилася 22 липня 1985 року. У 2006 році

ÐÐ°Ð±ÐºÑÐ½Ð° ÐÐ°ÑÐµÑÐ¸Ð½Ð° закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Автор поетичних збірок «Вогні святого Ельма» та «Гірчиця», «Знеболювальне і снодійне», збірки оповідань «Лілу після тебе», роману «Соня», збірки «Щасливі голі люди» та збірки віршів «Заговорено на любов». Твори публікувалися у журналах «Сучасність»,«Четвер», та ін.

Вірші Катерини перекладені польською, німецькою, англійською, шведською та російською мовами. Авторка кількох книжок для дітей —«Гарбузовий рік», «Шапочка і кит», що вийшли у «Видавництві Старого Лева».

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$

МСЬЄ ЖАК ТА КВІТНЕВА РИБА

(оповідання)

Всі ми знаємо, що десь колись перед кимось точно завинили. Можливо, мимохіть чи випадково. Йдеться мені не про ті провини, за які сварить бабуся чи часом карає батько — розбиті шибки, подерті черевики, підбите око сусідського хлопчини, підстрижена лялька чи кепська оцінка з математики. Бо найгірша провина — скривдити когось, образити чиїсь добрі почуття. Або ще — просто залишитися до когось байдужим, обійти своєю увагою. Коли я забуваю бути до людей уважною, чемною і доброю, мені щоразу пригадується мсьє Жак.

Мсьє Жак приїхав зі школи в паризькому передмісті.
Впродовж цілого березня він замість нашого вчителя мсьє Анатоля навчав нас французької мови.
Він не був поганий чи прикрий, але сталося так, що цілий клас узяв собі за звичку постійно кепкувати з мсьє добрий і лагідний до дітей.

Його домашні завдання можна було відкладати тижнями, він дозволяв під час відповіді заглядати до підручника чи в зошит. Він ніколи не сварив нас за спізнення і ніколи не починав уроку, допоки всі-всі не зберуться. Тоді ми підводилися і мляво мимрили «бо-онжу-ур, мсьє-є Жа-ак»^[7]. І хтось обов’язково додавав щось на кшталт «старий їжак» чи «дірявий піджак». Мсьє Жак трішки недочував, та й мало що розумів українською, тому так кепкуючи з нього, ми нічим не ризикували.

Він же замість диктантів і обридлих вправ охоче розповідав нам цікаві французькі казки та вірші, вчив пісеньок та ігор, що в них бавиться паризька малеча. І неодмінно на кожному уроці ставив комусь дванадцятку.
Наприкінці березня мсьє Жак розповів нам про одну цікаву французьку традицію. Напередодні першого квітня всі готують квітневих риб — вирізаних із паперу, розмальованих власноруч і обписаних добрими жартами й щирими привітаннями. Рибу таку належить першого квітня непомітно почепити на спину тому, до кого почуваєш симпатію, кого поважаєш і маєш за друга. Виходить одночасно і жарт, і вияв прихильності. Значно краще, ніж почепити комусь на спину табличку «Штурхни мене» абощо.

Ідея нам дуже сподобалася. Звісно, усі заздалегідь приготували таких риб для однокласників. А тридцять першого березня Мирослав приніс до школи картон і фломастери, які були лише в нього одного — цілих вісімдесят різних кольорів! Бо ми вирішили приготувати квітневу рибу для кожного з учителів.

Мсьє Жакові ми сказали, що не маємо охоти до французької мови. Він не заперечував, щоб цілий урок ми малювали й вигадували привітання, і всміхався, споглядаючи нашу веселу метушню. І тільки наприкінці уроку загадково попросив Мирослава залишити йому фломастери до завтра.

А наступного дня було перше квітня, день дотепів і бешкетів. Усім учителям на двері ми почепили красиво розмальованих картонних риб зі щирими вітаннями від 4-А класу, і вони, вчителі, були втішені й зворушені. Останнім уроком у нас була французька.

Цілий урок мсьє Жак розповідав нам французькі дражнилки та різні смішні віршики й скоромовки, і навіть не наполягав, щоб ми записали невідомі слова. А коли урок скінчився, повернув Мирославові фломастери і подякував нам за спільну працю: наступного дня він відлітав до Парижа.
Відтак поставив усім хороші оцінки, вислухав наше «оревуа-ар, мсьє-є Жа-ак»^[8] , забрав свого рудого портфельчика й вийшов із класу. Ми й собі заходилися збирати речі.

— Та в тебе риба на спині! — крикнула Галка Ігореві.
   — І в тебе! — відказав їй Мирослав.
   — І в тебе, поглянь, і в тебе, — загомоніли всі.
Мсьє Жак прилаштував крихітних паперових риб до спинок стільців, а до кожної причепив двосторонній скотч.
   Зовсім крихітний шматок, щоб не попсувати нашого одягу.

Коли ми всідалися на початку уроку, риби поприклеювалися нам до спин.

Кожному він написав щось хороше, щось таке, що можна було сказати тільки про цю людину. Мабуть, він малював і вирізав їх до пізньої ночі. «Ти дуже гарна й розумна, та головне уважна, чуйна і добра, Катрін, — написав він на моїй рибі, — залишайся такою завжди». Мабуть, саме через ці завважені ним якості я перша помітила, що ми не приготували квітневої риби лише для мсьє Жака...

Наступного дня всі принесли з дому гарно розмальованих картонних риб. Усі раптом пригадали, як цікаво було слухати оповіді мсьє Жака, як багато він нас навчив. Про це й писали на

рибах.

А ще — про те, що кепкували з нього і просимо за це вибачення.

А ще — що будемо сумувати за ним і дуже хочемо, щоб колись він прилетів ще.

Але мсьє Жак уже був у Парижі.
У мсьє Анатоля ми взяли адресу школи у Франції, де працював мсьє Жак. Моя мама купила великого конверта, і ми наліпили на нього всі-всі марки, необхідні для пересилання з України до Франції.
Після уроків ми цілим класом пішли на пошту і вкинули цього велетенського листа у скриньку. І нам зробилося легко, і ми перестали почуватися винними перед мсьє Жаком за те, що не були такими ж добрими, як і він.

І тільки коли я стала дорослою, то зрозуміла, що навіть у дуже великому конверті не можна переслати закордон тридцять одну велетенську картонну рибу. Такий вантаж уже потрібно відправляти міні-бандеролями. Той наш лист просто затримали на пошті десь між Францією і Україною.

Принаймні це пояснює, чому мсьє Жак так і не відписав нам на листа з рибами. Бо я точно знаю — він відписував на усі листи, бо намагався нікого не кривдити і бути до всіх уважним. І нехай

опосередковано, але мсьє Жак навчив цього і нас.

Дай відповіді на запитання:

Ким був за професією мсьє Жак?
Як відносились до нього учні?
Який подарунок приготував учитель для дітей?
Що було написано на рибках?
Як змінилось ставлення учнів до вчителя після 1 квітня?
Знайди опис мсьє Жака
Прочитай побажання, яке залишили для Катрін?
Склади план прочитаного.
Перекажи детально текст.

ОКСАНА ІВАНЕНКО

Oksana Ivanenko.jpg Окса́на Дми́трівна Іване́нко народилась 31 березня 1906 у Полтаві — українська дитяча письменниця та перекладачка.

«Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а читала я з чотирьох років…

Псувала на своє безліч паперу…і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався «Гриб». Мій журнал, правда, після кількох номерів «прогорів»… Але я продовжувала писати нескінченні повісті.»

Померла 17 грудня 1997 у Києві. Похована на Байковому кладовищі.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ ЧАБАН

(уривок з книги «Тарасові шляхи»)

Отара ягнят, як біла хмарка, шо впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.

Він лежить на пагорку, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, попід горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця— і чомусь радіє і всміхається Тарас. Він, як та стеблина, що тягнеться і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.

Хмарки линули, линули, і раптом одна велика й темна закрила сонце.

Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. Хіба є в нього хоч і така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає?.. Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.

Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.

— Чом же плачеш ти? Ох, дурний Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.

Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.

— Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

— Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.

— І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

—Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... — сказав він, але не сумно і ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим. — Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!

— Авжеж, будеш! — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. —А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!

Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.

Він був і пастухом, і погоничем, і чим він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив він, йому хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку. Та минали літа, і було йому вже п'ятнадцять років.

— Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.

...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.

Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дякувати долі, цей маляр уже не був хіромантом (Людина, яка по лініях руки нібито вгадує майбутнє і визначає характер), як тарасівський дяк; йому було байдуже, які лінії на руках у Тараса. Він наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.

— Так от що, парубче, — мовив дяк, — лишити тебе у себе я б лишив, але ж ти панський, от мені і потрібен дозвіл від пана, щоб ти в мене жив і вчився. Іди мерщій у Вільшану та попроси в управителя, щоб такий документ дав.

— А він дасть? — спитав Тарас, і аж дух йому перехопило.

— А чому ні? Повчишся у мене і до пана вернешся. «То вже побачимо», подумав Тарас. І ніби не драна свитина була у нього на плечах, а крила виросли.

— Так я піду, побіжу мерщій. До побачення, дядечку, я прийду зразу ж!

Він справді ніби летів у Вільшану. Він учитиметься

малювати! Гей, осокори, ви чуєте? Пташко, ти летиш швидко, — як тебе обігнати?

— Дядьку, ви їдете до Вільшаної, може підвезете? Е, ні! Я швидше, ніж ваш кінь!..

«Скажений!» — подумав дядько, який їхав шляхом.

Дай відповіді на запитання:

Про кого розповідається у тексті?
Кого шукав Тарас?
Чому у хлопчика «виросли крила»?
Продовж речення:
Не сумуй, Тарасику,…
Він був і пастухом, і …
Як колись хотілося дізнатися Тарасові, …
Подумай, як би могла закінчитись розповідь ?

ШАРЛЬ ПЕРРО

Народився 12 січня 1628 у Парижі, Королівство Франція.

Французький письменник, поет і критик, основоположник жанру літературної казки. Шарль навчався в найліпших школах Парижа,

вивчав право, пізніше пішов на державну службу.

У віці 67 років почав писати твори для дітей. Першим твором були «Оповідання моєї матінки Гуски», що одразу ж стали популярними й започаткували новий літературний жанр — казку. Побоюючись негативної реакції критиків, Шарль опублікував її під ім'ям свого наймолодшого сина —

Арманкура.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Є автором дуже популярних і всесвітньо відомих казок — «Кіт у чоботях», «Попелюшка», «Синя Борода». Більшість його казок друкуються ще й тепер і знайшли відображення в операх, балетах, фільмах та театральних виставах.

Помер 16 травня 1703.

Кіт у чоботях

( Скорочений переказ казки)

Один мірошник залишив спадщину трьом синам. Старший забрав собі млин, середній одержав осла, а молодшому лишився Кіт. Молодший брат дуже засмутився, діставши таку мізерну частку.

«Не журіться, хазяїне, - сказав йому Кіт,—Дайте тільки мені торбинку та замовте пару чобіт, щоб зручніше було ходити по чагарниках, і ви побачите, що ваша частка не така вже й погана, як вам здається».
«А що коли й справді Кіт допоможе мені в моїй біді?» — подумав молодший брат і купив Котові гарні чоботи. Кіт вправно натяг їх, перекинув торбинку через плече і пішов у гайок ловити торбинкою кроликів та куріпок.

Свою здобич Кіт поніс у палац до короля. Коли Кота привели в королівські покої, він низько вклонився королю і сказав: «Ваша величність! Ось них кроликів та куріпок мій пан маркіз Карабас (таке ім’я вигадав Кіт своєму хазяїнові) наказав мені подарувати вам від його імені».

«Скажи своєму хазяїну,— відповів король,— що я йому дуже вдячний і задоволений з такого подарунка».

Одного разу, довідавшись про те, що король із своєю дочкою, вродливою принцесою, їде на прогулянку берегом річки, Кіт сказав своєму хазяїнові, щоб той вліз у річку. Коли король під’їхав до них, Кіт закричав:

«Рятуйте, рятуйте, маркіз Карабас потопає!» Король звелів урятувати маркіза, запросив його в карету і дав королівське вбрання, бо Кіт сказав, що одяг маркіза вкрали злодії. Маркіз дуже сподобався королю і принцесі.

Карета з королем, принцесою і маркізом поїхала далі, а Кіт побіг попереду, попереджаючи всіх стрічних, щоб говорили королю, що навколишні ниви належать маркізу Карабасу.

Король був здивований, що у маркіза такі великі володіння. Нарешті Кіт забіг до чудового замку, хазяїном якого був багатий людожер. Кіт запитав у нього, чи правда, що той може обернутися на лева.

«Так»,— відповів людожер і обернувся на такого страшного лева, що Кіт дуже перелякався.

«А на мишу можете обернутися?» —спитав Кіт. І людожер обернувся на мишу. А Кіт накинувся на неї і з’їв.

Коли король, принцеса і маркіз під’їхали до замку, Кіт сказав: «Прошу ласкаво, ваша величність, у замок маркіза Карабаса!» Маркіз подав руку молодій принцесі, і вони пішли слідом за королем.

Король був у захваті від багатства маркіза Карабаса і сказав: «Якщо хочете, пане маркіз, ви можете стати моїм зятем». І маркіз того ж дня одружився з принцесою. А Кіт став дуже поважною особою і полював на мишей тільки для розваги.

Дай відповіді на запитання:

Хто дістався у спадок найменшому брату?
Опиши Кота.
Що зумів зробити Кіт задля свого господаря?
Скажи, що звичного і що незвичайного є у казці?
Напиши у правильній послідовності:

Кіт прийшов до Короля.

Брати отримали спадок.

Кіт перехитрив людожера.

Маркіз одружився з принцесою.

Брат купив чоботи для Кота .

ІАН ВАЙБРОУ

Іан Вайброу народився 3 травня 1941 р. англійський поет і письменник, автор книг для дітей. Іан Вайброу почав свою професійну кар'єру у віці 10 років, з того, що продав в місцеву газету вірш про мертву кішку в коробці. З цього часу він постійно пише вірші, пісні, п'єси, мюзикли, повісті та скетчі для радіо і телебачення. Його талант оцінили після виходу в 1989 році книги «The Sniff Stories», тоді газета The Times оголосила про появу справжнього таланту. З того часу Іан Вайброу написав понад 60 книг для дітей, його твори перекладені 21 мовою і видані в 24 країнах. Один з найпопулярніших героїв книг Вайброу - це Малий Вовчик. Повісті про пригоди Малого Вовчика перекладені більш ніж 12-ма мовами.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$

КАПОСНА КНИЖКА МАЛОГО ВОВЧИКА

(уривок)

Малий Вовчик ріс добрим і лагідним, а для порядного вовчого сімейства – це страшна ганьба. Тому батьки приймають вольове рішення й відправляють його до Школи Поганців до найбандитськішого вовка всіх часів і народів Вовчила Хижачила. Там Малого навчать, як стати справжнім капосним жахливцем, злюкою та нахабою.

Тато вовк написав листа для свого брата Вовчила-Хижачила і передав його через свого найстаршого сина. У листі він просить зробити з Малого справжнього лютого звіра.

На шляху до Тужливого Озера Вовчик пише лист:

Любі мої мамцю й татку!

Будь ласка, БУДЬ ЛАСКА, НУ БУДЬ ЛАСОНЬКА, дозвольте мені повернутись додому! Цілісінький день я йшов та йшов, і скільки ж по-вашому, я пройшов та й десяти миль не пройшов, присягаюсь! Я ще навіть не добрався до Тужливого Озера. Ви ж знаєте, що я ненавиджу шукати пригоди. Чому ж я мушу сотні миль талабанитись до дядькової школи посеред дрімучого лісу?

От ви кажете, що в наші дні без Значка Злого Вовка у житті нічого не досягнеш. Та я знаю силу-силенну справдешніх злих вовків, які ніколи не ходили до школи. Ніколи! Ось, наприклад, мій двоюрідний брат Репетун. Я знаю, ви хочете, щоб я був дикий і злючий, як татко. Але чому для цього мені потрібно пхатися так далеко? Ну чим така розчудесна ота Капосна Школа Поганців у Моторошному Лісі?

І невже то таке нечуване щастя – попасти в учні до дядька Вовчила – Хижачила? Скажіть, я маю терпіти все це через те, що татко ходив до Вовчезної Школи і за успіхи в хижацькій науці його обрали старостою, а по закінченні нагородили Срібним Значком Злого

Вовка? Закладаюсь, що так.

До Моторошного Лісу ще днів чотири ходу, а то й більше. Дозвольте мені повернутись і вчитись бути злюкою вдома.

БУДЬ ЛА-А-А-А-АСОНЬКА!

Ваше хлопченятко номер 1,

Малий Вовчик.

P.S. Не забудьте передати вітання Чухлі-Нюхлі і скажіть йому, щоб не чіпав моїх речей.

Біля Тужливого Озера

День 1, ніч.

Любі мої мамцю й татку!

Я трохи заблукав.

Здається, я вийшов до Тужливого Озера саме там, де в нього впадає Річка-Мандрівничка. Після того, як я розклався на татковій карті з обідом, важко сказати напевно, чи то я дійшов до річки, чи до ковбасної шкірки.

Від вас ні слуху ні духу про те, що, мовляв, повертайся, любий синочку, додому… Тож я мушу рушати далі в цю дурну довжелезну мандрівку, хоч мені, може, ніколи й не вдасться знайти дядька Вовчила – Хижачила. Він-бо ніколи не відповідав на таткові листи. Може, Школу Поганців закрили, а

дядько виїхав із Моторошного Лісу.

Та й, зрештою, як я дізнаюся, що то він, коли знайду його?

Я маю з собою оголошення «Розшукується небезпечний злочинець», чке ви мені дали, але ж воно старе як світ. Дядько, напевно, змінився відтоді. Цікаво, який він зараз? Б’юсь об заклад, ще страшніший!

Щойно сонечко шубовснуло у воду. Не можу сказати, що це мене дуже втішило. Зійшов місяць, ручку й папір видно, та я б волів, щоб освітлення було трохи кращим. Мій намет якийсь пришелепуватий – увесь час падає. Тож, хоч-не-хоч, довелося мені скрутитися калачиком у рюкзаку. Не склалося у мене з ночуванням у наметах. З дорожніми картами в мене теж не склалося.

Отак, у безмежному відчаї та ще й промерзлий до кісток, я й засинатиму.

Вкрай зморений

Малий Вовчик.

Дай відповіді на запитання:

Кого відправили на перевиховання і чому?
Що хотів Вовчик більше за все?
Які риси характеру Вовчика ви б хотіли

запозичити собі і чому?

Подумай, як би могла закінчитись ця казка?
Перекажи детально текст.
Намалюй ілюстрацію до тієї частини твору, яка тобі найбільше сподобалась.

БОЖЕНА НЕМЦОВА

$C:\Users\admin\Documents\Без названия (1).jpg$ Божена Немцова – видатний чеський прозаїк ХІХ століття, майстер «сільської прози». Вона відобразила у своїх творах не лише побут, а й світогляд селян Чехії та Словаччини, її творчість пронизана патріотизмом та народністю. Казки Немцової, низка її оповідань і передусім повість «Бабуся» увійшли в золотий фонд чеської літератури.

Вона цікавилась українською культурою, зокрема народною прозою. У нарисі «Картини зі словацького життя» (1859) вона описала українські обряди – сватання та весілля. Елементи українського фольклору є і у збірці «Словацькі казки та оповіді»

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ В січні 1862 року померла у своєму празькому домі.

У ЦАРЯ ТРОЯНА ЦАПИНІ ВУХА

Жив колись на світі один цар на ім’я Троян, і були в того царя цапині вуха. Щоразу, коли йому треба було поголитися, кликали нового цирульника, бо жоден із тих, хто приходив голити царя раніше, назад уже не повертався. Прийде до нього цирульник, поголить його, а цар і питає, що він у нього бачив. І коли цирульник відповість:”Цапині вуха”, — цар тут — таки стинає йому голову.

Настала черга йти старому майстрові голярської справи, але він прикинувся хворим і замість себе послав свого помічника, молодого ще парубка. З’явився той до царя, а цар і питає, чому не прийшов майстер. Парубок відповів, що майстер захворів. Тоді цар сів і звелів парубкові поголити його.

Голячи царя, парубок, ясна річ, помітив, що в нього цапині вуха, але коли цар запитав що він у нього бачив, той відповів що нічого.

Цареві це сподобалось, і він дав парубкові дванадцять дукатів і звелів, щоб відтепер приходив голити його тільки він.

Коли парубок повернувся додому, майстер неабияк здивувався, що той лишився живий і здоровий, то запитав, чи поголив той царя.

— Авжеж, поголив, — відповів той, показав дукати і сказав що цар звелів тільки йому приходити голити його, але про те, що в царя цапині вуха, не промовився і словом.

Та врешті-решт, ця таємниця почала гнітити парубка, вона так мучила його й не давала спокою, що

він в’нув і чахнув на очах.

Побачив це майстер і став допитуватися, що його так сушить. Парубок довго відмовчувався, та всеж таки, признався майстрові, що має в своєму серці таємницю, але нікому не сміє її відкрити.

— От якби я зміг її довірити, мені зразу полегшало б, — додав він.

Тоді майстер запропонував йому:

—Довір її мені, я нікому про це не скажу. А якщо боїшся довірити мені, довірся священникові. А не хочеш довіритися й священникові, то піди в поле, викопай яму, опусти в неї голову й крикни тричі землі те, що боїшся сказати всім іншим. Потім яму загорни!

Остання порада парубкові дуже сподобалася, і він негайно подався в поле, викопав яму, опустив у неї голову й тричі прокричав: «У царя Трояна цапині вуха!» Потім швиденько загріб яму тай повернувся додому. На серці в нього зразу відлягло.

За якийсь час, із тієї ями, виросли три бузинові

гілочки, гарні та рівні, як свічки. Вівчарі побачили їх, зрізали дві гілочки і зробили собі з них сопілки. Але що за диво! Обидві сопілки, як тільки в них заграли, заговорили людським голосом: « У царя Трояна цапині вуха!» Звістка про це швидко рознеслася по всьому околу, й невдовзі сам цар почув, як діти співають: «У царя Трояна цапині вуха!» І тоді він послав по парубка. Той відразу ж прийшов до палацу.

— Послухай, голубе, що це ти набрехав про мене людям? — сердито накинувся на нього цар.

Сердешний парубок почав заприсягатися, що він нікому й слова не мовив про те, що бачив у царя. Тоді цар витяг шаблю й хотів стяти йому голову. Парубок упав перед ним на коліна і розповів всю правду. Бідолаха заприсягався, що він сказав про це тільки землі, але на тому місці виросла бузина, і сопілки, що їх вирізали з неї вівчарі, розказують це всім людям. Сів тоді цар із парубком коней, і поїхали обидва на те місце, щоб переконатися, чи це справді так.

Знайшли вони вже тільки одну – єдину бузинову гілку, і цар звелів парубкові вирізати з неї сопілку. Коли той зробив сопілку, заграв на ній, то мила сопілка пропищала людським голосом:

— У царя Трояна цапині вуха!

Тільки тепер переконався цар Троян, що на світі нічого не можна приховати. Він подарував парубкові життя й відтоді всім цирульникам дозволяв голити свою бороду.

Дай відповіді на запитання:

Чому до царя приходили щоразу нові цирюдьники?
Що приховав юнак?
Яку пораду юнакові дав майстер? Знайди у тексті і прочитай її.
Що зрозумів цар Троян? Прочитай.
Чим були особливі сопілки, зроблені з бузини?
Знайди і прочитай розмову майстра і юнака; юнака і царя.
Склади план прочитаного.
Коротко перекажи текст.

Українська народна пісня

ЩЕБЕТАЛА ПТАШЕЧКА ПІД ВІКОНЕЧКОМ

Щебетала пташечка під віконечком,
Сподівалась пташечка весни з сонечком.

Прилинь, прилинь, чаронько, весна красная,
Як легенька хмаронька в небі ясная.

Вбери степи травами, вквітчай ніжними,
Потоки купавами білосніжними.
Осип луки перлами, вкропи росами,
Розлийся джерелами стоголосими.
Щебетала пташечка під віконечком,
Сподівалась пташечка весни з сонечком.

Дай відповіді на запитання:

Чого сподівалась пташечка?
Доповни 1 слово:

Легенька…
Квітчай…
Розлийся…
Весни з …
Купавами …

ІВАН ФРАНКО

ÐÐ¾Ð²âÑÐ·Ð°Ð½Ðµ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ð½Ñ

Іван Франко народився 27 серпня 1856 у присілку Війтова гора Самбірського округу Королівства Галичини та Володимирії.

Відзначався колосальною працездатністю. За 40 років активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5-6 книжок.

Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекладач, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його «академією в одній особі».

Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.

Перекладав також на німецьку українські народні пісні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекладом «Історії України-Русі».

Радянський режим називав його атеїстом. А він залишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній родині, досліджував Святе Письмо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні стосунки з митрополитом Андрієм Шептицьким.

Його переклад біблійної «Книги Буття» досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

Помер Іван Франко 28 травня 1916-го Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній

сорочці, в «позиченій» ямі на шість домовин.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$

НАДІЙШЛА ВЕСНА

Надійшла весна прекрасна,

многоцвітна, тепла, ясна,

наче дівчина в вінку.

Зацвіли луги, діброви,

повно гомону, розмови

і пісень в чагарнику.

Дай відповіді на запитання:

Яка пора року описується?
Знайди у тексті прикметники, які описують весну.
Які зміни відбуваються в природі на весні?
Знайди слова, які римуються:

Прекрасна - …
Вінку…
Діброви…

ГАННА ЧУБАЧ

Ð ÐµÐ·ÑÐ»ÑÑÐ°Ñ Ð¿Ð¾ÑÑÐºÑ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ñ Ð·Ð° Ð·Ð°Ð¿Ð¸ÑÐ¾Ð¼ "ÐÐÐÐÐ Ð§Ð£ÐÐÐ§" Народилася Ганна Танасівна Чубач у переддень Різдва, 6 січня 1941 року на Вінниччині в сім'ї хліборобів.

Закінчила вечірню школу робітничої молоді, факультет журналістики Українського поліграфічного інститут та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві.

Працювала в редакціях газети «Літературна Україна» та журналу «Дніпро».

Авторка 30 поетичних збірок й понад 200 естрадних пісень.

За назвою першої ліричної збірки друзі одразу ж стали називати її ясноокою Журавкою.

За ці роки в поетеси вийшло понад сорок книжок. Кілька з них адресовані дітям: «Вивчаймо самі», «Сонячна абетка», «Алфавітні усмішки», «Жук малий і волохатий», «Черепаха Аха», «Прикмети — не секрети» та інші. Нині малята залюбки вивчають у садочках і школах літери за її «Абетками» та весело-виразні вірші.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами.

РОСА

Ой краса! Ну й краса!

Вранці випала роса:

На деревах, на траві,

Навіть на камінчиках,

Всі росинки, як живі, –

В голубих промінчиках.

Сяють, усміхаються,

Скрапують, зливаються.

І радіють на листках,

І вкривають сріблом дах…

Дай відповіді на запитання:

Чи доводилося тобі спостерігати таку картину, яку зображено у вірші?
Чим милується авторка твору? Як описує росу?
Прочитай вірш уголос, передаючи замилування описаною картиною.
Як ти розумієш виділені слова? Назви слова, що допомогли тобі побачити колір, відчути рух.
Зійшло сонце, і в кожній краплині загорілося по маленькому сонечкові. Сонце піднімалося над землею. Росинки ставали все менші. Ось вони одна за одною і зникли.
Спробуй самостійно створити образ роси.

МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ

Народився він 24 травня 1912 року на Вінниччині в родині хлібороба. Змалечку йому прививали почуття щирості, любові та людяності. Ще з дитячих років він з жадністю поглинав усі книги, що були вдома та в місцевій бібліотеці.

Ð ÐµÐ·ÑÐ»ÑÑÐ°Ñ Ð¿Ð¾ÑÑÐºÑ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ñ Ð·Ð° Ð·Ð°Ð¿Ð¸ÑÐ¾Ð¼ "ÐÐÐ¥ÐÐÐÐ Ð¡Ð¢ÐÐÐ¬ÐÐÐ¥" Навчаючись у Вінницькому педагогічному інституті Михайло робить перші літературні кроки. За редакцією А. Малишка виходить його збірка «Добрий ранок».

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ У Михайла Стельмаха була чітка громадянська позиція – він виступав за мир. Саме тому був обраний делегатом Асамблеї ООН від України та нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Він був депутатом Верховної Ради СРСР та академіком АН УРСР. Входив до Спілки письменників України. Окрім прози та поезії, він займався написанням п’єс та сценаріїв для фільмів.

ГУСИ_ЛЕБЕДІ ЛЕТЯТЬ

(скорочено)

Розділ перший

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. Птахи ніби послухалися мене й повернулися. А може, це був новий ключ. Дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю.

Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив.

Дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. Але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника.

А як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! Уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. Головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. Я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися.

Коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. Це була налякана й гнівна мама. Вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках.

У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе «так-так-так», а як — сердите «ках-ках-ках!».

Я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько Себастіян і просить і передати матері листа від тата. Я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. Тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. Тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька Миколу.

Коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх Петра Шевчика. Ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. Звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. Я відповідаю. Що тепер вони вже мої.

Я пропоную побігти на річку. Ми біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя.

Розділ другий

Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. Коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. Яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! Ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. Із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам.

Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. Вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. Тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати.

Але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. Якось дядько Юхрим пообіцяв дати почитати «Пригоди Тома Сойєра», але за чотири склянки гарбузового насіння. Де ж його взяти?

Мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси.

Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. Згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. Жінка заплакала й поцілувала мене.

За дві склянки насіння Юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. Мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням.

Розділ п’ятий

Я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. Добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця!

Заходжу в березняк, придивляюся скрізь. І раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. Я вітаюся з ними. А далі — отакенний красноголовище! Його шляпка не поміщається навіть у брилі. Буде чим похвалитися вдома! А ось іще проклюнувся грибочок. Хай росте собі!

Розділ восьмий

Вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. Коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так і навчився бігати швидше за всіх.

Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. Тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й поніс до школи. Спочатку всі дивувалися, а потім звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість.

Для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея.

Якось надворі захурделило, і батько припізнився. Він сказав, що був на ярмарку. Дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. З підківками. І згадалися мені дідові слова: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри...»

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Автобіографічна повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» змальовує нелегке дитинство хлопчика Михайлика, у якого не було навіть чобіт. Але це не завадило йому відчувати радість життя, помічати красу природи, бути добрим та милосердним, поважати хліборобську працю. З великою любов’ю згадує письменник своїх рідних — батька, матір, діда. Саме від них він отримав перші уроки людяності, відчуття прекрасного, здатність до мрії, почуття гумору й проніс їх через усе життя. Твір сповнений ліризму, місцями нагадує поезію.

Дай відповіді на запитання:

Як звати головного героя твору?
Які птахи описуються у творі?
Чи легке дитинство описує автор?
Що мусив робити хлопчик щоб читати?
Що допомогло хлопчикові навчитись бігати швидше за всіх?
Хто подарував хлопчикові чоботи?
Знайди і прочитай, які думки виникли у хлопчика, коли йому подарували перші чоботи?
Чи заважало хлопчикові вчитись те, що у нього не було чобіт?
Склади план до одного з розділів і перекажи цей розділ за планом.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. У його батька було 5 дітей, вони жили не заможно, але щоб дати освіту своїм дітям, він був змушений працювати на поляків. Початкову освіту здобув у польській школі, де було нелегко.

Спочатку навчався в польській школі с Яблунева, потім у Коломийській гімназії та десятирічній школі. У 1948р. він вступив до Львівського університету, який успішно завершив.

Писав твори як для дорослих так і для дітей. Ось окремі з них: «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі», «Пригоди кота Мартина» та багато інших.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Його вірш «Два кольори» покладено на музику. Все життя Павличко бореться за українську мову і звеличує її.

ДЯДЬКО ДОЩ

Дядько Дощ стоїть під лісом

Неба велетень сяга.

Він сміється, мов залізом

Дудонить: «Га-га! Га-га!»

Одягнувся, мов на свята,

Запорозький в нього шик:

Тучі шапка важкувата.

Блискавки червиний шлик.

Довжелезні срібні вуса

Люто вітер розвива.

І тремтить пшениця руса.

І втіка за горб трава!

Дай відповіді на запитання:

Яке природнє явище описує автор?
Як ви вважаєте, чому автор називає дощ дядьком?
Знайди і прочитай, у що одягнений дощ?
Чому бояться його пшениця і трава?
З’єднай слова, які римуються:

Розвива Руса

Вуса Важкувата

Свята Трава

Сяга Залізом

Лісом «Га-га! Га-га!»

ПТИЦЯ

Тріпоче серце спійманої птиці.
В руках моїх не чує доброти.
— Я дам тобі водиці і пшениці.
Моя пташино, тільки не тремти!

— Хіба потоки загубили воду,
Хіба в полях уже зерна нема?
Пусти мене, мій хлопче, на свободу.
І все, що треба, я знайду сама.

— Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках, легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко —
Від мене взяти кілька зеренець?

— Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,
Яка розкрити крилець не дає!

— Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!

Дай відповіді на запитання:

Чому пташка тремтіла?
Що зрозумів хлопчик?
Чи відпустив він пташку на волю?
Як ти вважаєш, чому пташці на волі краще, ніж у турботливого хлопчика?
Подумай, як би могла продовжитись розмова хлопчика і пташки?

МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ

Ð ÐµÐ·ÑÐ»ÑÑÐ°Ñ Ð¿Ð¾ÑÑÐºÑ Ð·Ð¾Ð±ÑÐ°Ð¶ÐµÐ½Ñ Ð·Ð° Ð·Ð°Ð¿Ð¸ÑÐ¾Ð¼ "Ð¼.ÑÐ¸Ð½Ð³Ð°ÑÐ²ÑÑÐºÐ¸Ð¹ Ð¿Ð¾Ð¼ÐµÑ" Микола Сингаївський народився 12 листопада 1936 року, в родині хліборобів, на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Житомирської області. В 1958 році побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Збірки для дітей: «Колесо» (1966), «Метелик у портфелі» (1967), «Перепілка щастя носить» (1968), «Журавлине літо» (1970), «Тепла земля» (1982), «Краплі зорі» (1985) та багато інших.

Перші твори друкувались у районній газеті «Радянське Полісся» та в обласній «Радянська Житомирщина». Пізніше в газеті з'явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського.

Багато мелодій, написаних на вірші поета, стали «співучими» серед людей: «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього жанру.

Помер 22 лютого 2013 р. Похований на Берковецькому кладовищі, поряд з сином.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$

ВОЛОШКОВЕ ПОЛЕ

Поле в нашому краї -

Наче море безкрає,

Поле в нашому краї.

Там гуляли волошки,

Натомилися трошки,

Натомилися трошки

Синьоокі волошки.

Пов'язали хустинки,

Наче з неба краплинки,

Пов'язали хустинки.

Зупинилися в житі -

«Тут ми будемо жити,

Тут ми будемо жити»,

Та й лишилися в житі.

Поле в нашому краї -

Наче море безкрає,

Поле в нашому краї.

Там гуляли волошки,

Натомилися трошки,

Натомилися трошки

Синьоокі волошки.

Дай відповіді на запитання:

Про які квіти розповідається у вірші?
З чим порівнює автор волошки?
Яку особливість побудови вірша ви помітили?
Знайди і прочитай слова, які описують волошки.
Прочитай вірш виразно.
Намалюй ілюстрацію до вірша.

Я ЛЮБЛЮ СВОЮ СИНИЦЮ

Я люблю свою синицю –

всюдисущу, добру птицю,

роботящу і невтомну,

а до того ж срібно мовну.

Це вона в саду на вітті

найспівучіша у світі.

І привітна повсякчас, –

так завжди стрічає нас.

Треба нашій трудівниці

взимку винести пшениці,

у морози ж – до вікна

залюбки летить вона.

Над гаями, над ланами

та синиця всюди з нами.

І для всіх вона охоче

в січні ще весну пророчить.

Птахо люба, птахо мила,

сонцевісна, легкокрила.

Ти і співом і любов’ю

Сонце водиш за собою.

Чи щебечеш чи сумуєш, –

ти ж і нам його даруєш.

І тому надворі, в хаті

Сонцем змалку ми багаті.

Дай відповіді на запитання:

Яку пташку називає автор «найспівочішою»?
Чим вона особлива?
Яку добру справу для цих птахів ми можемо робити взимку?
Відшукай прикметники, якими автор описує синицю.
Знайди і прочитай початок рядка, у якому є кінцевим слово:

…..легкокрила.
…багаті.
… пшениці.
…мила.
…птицю.
…сумуєш.

ЇЖАКОВА РАЙДУГА

Вийшов з лісу їжак — лугом-полем побродити. А тут раптом дощ припустив. Наче з відра линув. Не дощ, а дощисько. Справжня тобі злива. Припустив — не перестає.

Їжакові нікуди дітись. Згорнувся клубочком, принишк. Треба якось перебути, перечекати.

Та раптовий дощ як з'явився — так і скінчився. Сонце в небі заграло. Ще яскравіше стало. А на їжакових голках дощинки так і лишились, мов приросли.

А в тих краплях-дощинках райдуга спалахнула. Всіма кольорами грає, міниться.

Всіма барвами переливається. Іде їжак — райдугу несе.

І рознесли чутку сороки:

— їжак райдугу спіймав! їжак райдугу вполював! З-під куща вискочив заєць:

— І справді... Вибігла лисиця з нори:

— Ой лишенько... Глянула білка з дупла:

— Так-так...

А їжак і вухом не веде. Мовби і не чує, що звірі з його райдуги дивуються.

Дай відповіді на запитання:

Який звір «вполював райдугу»?
Чому на їжакових голочках з’явилась райдуга?
Знайди і зачитай слова, якими автор називає дощ.
Які тварини дивувались з їжака?
Як ти вважаєш, чому їжак не реагує на здивування звірів?
Порівняй, якою була погода спочатку твору, і як вона змінилась.
Придумай закінчення казки.

ВАСИЛЬ СКУРАТІВСЬКИЙ

$C:\Users\admin\Documents\Без названия (2).jpg$ Василь Тимофійович Скуратівський (1939 - 2005) - один з найвідоміших українських народознавців ХХ століття.

З дитинства любив читати. У 13 років вирішив стати письменником, написав першого вірша і надіслав до районної газети. Відповідь не забарилась — порадили більше читати і краще вивчати рідну мову та літературу. Однак хлопець був настирливим, і продовжував надсилати до редакції нові свої вірші, байки, замальовки, дописи. З часом їх почали друкувати.

$C:\Users\admin\Documents\vizerunok_ramka4.jpg$ Своє багатолітнє творче життя він присвятив дослідженню історії свого народу й роду, вивченню його звичаїв, традицій, обрядів, життєвих правил, пізнанню багатющої духовної культури наших предків.

ВЕРЕСНЕВИЙ ЧАС — СІМ ПОГОД У НАС

( Скорочено)

Назва першого гінця осені пов’язана з вересом — рослиною, вельми поширеною на всьому ареалі¹ ^[9] Полісся. Цей вічнозелений кущ квітує із серпня і до кінця жовтня. Але найпишніше рожево-бузкове суцвіття вкриває соснові бори, торф’яники та піщані пагорби саме у вересні. Верес, як і липові гаї, є дуже цінним медоносом. Щоправда, в наших краях вересовий мед не є в особливій пошані за його гіркуватий присмак.

Отже, на думку мовознавців, назва першого місяця осені безпосередньо пов’язана з буйним цвітінням вересу. Це ж спостерігаємо і в інших слов’янських народів: у білорусів — «верасєнь», поляків — «вжесєнь»; в перекладі з литовської мови «вересень» означає «місяць вересу», в латинській — «місяць цвітіння вересу».

Сучасна назва вересня в нашому календарі закріпилася відносно недавно. У давньоруській мові зустрічаємо назву «зарев», що походить від жовтого кольору (саме о цій порі починає жовтіти листя).

Із середини вересня відлітають у вирій птахи. Наші

пращури, побачивши в небі ключ журавлів, приказували: «Із чужої сторонки повертайтесь додомоньку!». При цьому годилося загорнути в хустину грудочку землі й тримати її до весни. Помітивши перший журавлиний ключ, що повертався з вирію, ту грудочку одразу закопували в полі чи на городі. Це означало, що весна буде щедрою і буйною.

Дай відповіді на запитання:

Доведіть на основі прочитаного, що перший місяць осені називається вереснем від назви рослини — верес.
Наведіть інші назви вересня і обґрунтуйте їх.
До якого жанру належить вислів — заголовок тексту?
Склади продовження тексту, яке б розкривало зміст заголовка.
Намалюй ілюстрацію до твору.

$F:\читання тексти\поради читачеві.jpg$

^[1] Лорнет - окуляри в оправі з ручкою.

^[2] Веремія - тут: метушня.

^[3] Ружа — троянда.

^[4] Пацьо́рки — намисто, намистини.

^[5] Кра́йка — жіночий пояс із кольорової пряжі.

^[6] Принт — зображення, надруковане на тканині.

^[7] Французькою мовою: «Доброго дня, пане Жак».

^[8] Французькою мовою: «До побачення, пане Жак»

^[9] Ареал — територія поширення чого-небудь.

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Богута Наталія Олександрівна

Пов’язані теми

Літературне читання, 3 клас, Матеріали до уроків

Додано

10 січня 2020

Переглядів

3702

Оцінка розробки

Відгуки відсутні