Презентація на тему "Політика влади щодо церкви в УСРР (20-30 рр. ХХ ст.)"

Політика влади щодо церкви

Визначний український пись­менник і державний діяч В. Винниченко свого часу говорив, що історію України не можна читати без брому. Ліна Костенко, українська поетеса і громадський діяч, в од­ній з публіцистичних праць не так давно за­уважила: а історію якої країни можна читати спокійно? Англії? Франції? Німеччини чи Іспанії? «Та й чим, власне, наша історія гір­ша, ніж в інших народів?» — запитує відома поетеса. Дійсно, історія України, як і історія інших країн світу, містить сторінки, сповнені під­несення, героїки, величі, звитяги, розквіту. Разом з тим, кажучи словами тієї ж Ліни Костенко, нам, як і «кожній нації, є за що посипати собі голову попелом». «Тільки не треба, — продовжує поетеса, — тим попелом запорошувати очі наступних поколінь». Саме так — неупереджено — ми з вами спро­буємо розглянути й оцінити один з най­більш суперечливих і неоднозначних періо­дів нашої історії — 30-ті роки XX ст.

Культурна революція. Корінний переворот в духовному розвитку суспільства, який здійснювався в 20-30 рр. ХХ ст., складова частина соціалістичних перетворень. Культурна революція була направлена на зміну соціального складу післяреволюційної інтелігенції і на розрив з традиціями дореволюційного культурного спадку через ідеологізацію культури

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувалися ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав новий режим анафемі. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрали власну ієрархію, затверджено канони та устрій УАПЦ. Закон про автокефалію (самостійність) прийняли в УНР ще 1 січня 1919 р., але тоді у зв’язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика В. Липківського.

Нова церква швидко зростала і на кінець 1920-х рр. була другою за кількістю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння проводилось українською мовою, священики не носили ряси, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалася на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж, УАПЦ критично ставилася до радянської влади. Спочатку влада намагалася розкласти церкву із середини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з’явилась Діяльна Христова церква (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі в Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і в 1927 р. припинила існування. У 1925 р. виникає Соборно-єпископальна церква під проводом Ф. Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилася до висміювання релігії та знущань із віруючих. «Релігія – опіум для народу!» – стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а сам храм перетворили на антирелігійний музей.

Наприкінці 1920-х рр. влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв’язку з процесом над Спілкою визволення України УАПЦ звинуватили в антирадянській діяльності. Уведений 1928 р. в дію Адміністративний кодекс УСРР містив розділ «Правила про культи». Аналогічні документи, що фактично скасовували право на свободу совісті й віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.

11.3.1931 р. — у СРСР заборонили продавати та ввозити Біблію

1932 р.— Сталін підписав декрет про «безбожну п'ятирічку», де ставилося завдання «До 1 травня 1937 р. ім'я Бога має бути забуте»

Радянська влада поставила собі за ціль повністю знищити віру в Бога, оголошену «Релігійним пережитком» і засобом пригноблення робітничо-селянського народу. Невиданий раніше комуністичний тоталітарний режим за своєю жорстокістю перевищив багато різних тираній.

Атеїзм, не будучи проголошеним формально в СРСР елементом державної ідеології, активно підтримувався партійними та державними органами до 1988 року, коли відбулася політична та ідеологічна лібералізація режиму.

Крім пропаганди атеїзму («науково-матеріалістичного світогляду»), державними органами в 1920-1930 рр. Здійснювались масові арешти та переслідування релігійних діячів та релігійних превідників. Аж до 1939 року політика ліквідації організованого релігійного життя проводилась в адміністративному порядку органами державної влади, зокрема НКВД.

Повсюди закривались православні церкви, мечеті, синагоги. В них відкривались клуби, кінотеатри, читальні зали, школи. Частина культових споруд навіть віддавалась під в'язниці та виправні колонії.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск. Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені. Друга п’ятирічка була оголошена «п’ятирічкою знищення релігії». Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 1930-х рр. порівняно з 1913 р. залишилося лише 9 % церков. Решту закрили або зруйнували.