Презентація на тему: "Промили та ремесла"

Промисли та ремесла. Підготувала: керівник гуртка. А. В. Саркісова

Ремесло на плечах не висить і хліба не просить, а хліб даєНародні ремесла є невід’ємною частиною культури та побуту традиційного українського суспільства. З одного боку вони пов’язані із господарством та освоєнням природних ресурсів, а з іншого – є частиною духовної культури народу, оскільки відображають творчість та знання народу. Ремесло, тобто дрібне виробництво ручним способом, слугувало для задоволення особистих побутових потреб, на замовлення чи продаж. Географічне розташування України, її природні багатства сприяли розвитку великої кількості ремесел та художніх промислів.

Гончарство. Гончарство – це обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів, черепиці та іншої кераміки. На території України гончарство відоме з часів неоліту (VII – V тисячоліття до н. е.). На ручному гончарному крузі, що з’явився тут у II століття н. е., виготовлялася більшість керамічного посуду в Київській Русі. У XIV-XV століття почали застосовувати ножний круг. Гончарство через багаті поклади глини було розповсюджене по всій Україні. Тут завжди виробляли різноманітний посуд: горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, тикви, барильця, баньки, декоративний посуд, дитячі іграшки. Найбільші осередки, які працюють і сьогодні, – це Опішне, Косів, Бубнівка.

Ткацтво. Ткацтво було важливим ремеслом кожної української сім’ї – виготовляли полотно, рушники, хустки, налавники, доріжки, килими. Основним матеріалом для ткацтва були льон, коноплі та вовна. Українські ткачі працювали на верстатах двох типів: вертикальних («кросна», «розбої») і горизонтальних. Оздоблювали вироби геометризовані орнаменти: поперечні смуги, ромби, зірки, розетки, стилізовані зображення квітів, птахів. Найвідоміший центр ткацтва рушників з XV століття – м. Кролевець Сумської області. У XIX столітті ткацтвом славилися також Слобожанщина,  Київщина (богуславські килими, Полтавщина (решетилівські килими, Поділля та Волинь. Крім народних килимів, з ХVIII століття побутували так звані панські килими та гобелени.

Вишивка. Вишивання завжди було найпоширенішим видом жіночої ручної праці. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У ХІХ-ХХ столітті відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки. Вишивка як оберіг прикрашала передусім жіночі й чоловічі сорочки, а також  наліжники, обруси, наволочки, рушники. В Україні налічувалося близько 100 видів і технічних прийомів вишивання: гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння. Найпоширенішими є геометричні та рослинні орнаменти з локальними відмінностями. Візитівкою ж України  є решетилівська вишивка «білим по білому».

лозоплетіння. Лозоплетіння – й справді мистецтво «живої лози», бо нема кращого матеріалу для плетіння, аніж вербове пруття. З нього виготовляли господарсько-побутові та художні вироби для збереження, транспортування та перенесення продуктів. Використовували також для виготовлення огорож, господарських приміщень, будівництва, виготовлення меблів, дрібних виробів та іграшок. Сліди цього ремесла на нашій території знайдені археологами ще в неоліті. Найдавніші пам’ятки українського плетіння кінця ХVIII століття зберігаються у музеях Києва, Львова та інших міст. Процес лозоплетіння досить тривалий і кропіткий.

ковальство. Ковальство завжди було престижним заняттям, а ковалів шанували як цінних майстрів, що підтверджують народні прислів’я та приказки. Ковальство – це обробка металів способом гарячого кування. На території України у XVIII-XIX столітті на околицях майже кожного села були розташовані кузні. Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо), а також підковували коней та оковували вози. Серед гуцулів поширеним було бляхарство – виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. У містах зосередилися майстри, які виготовляли голки, годинники, ювелірні вироби (золотарі).

писанкарство. Писанкою називають сире яйце, декороване традиційними символами за допомогою воску й барвників. Писанкарство як вид мистецтва поширений у багатьох народів світу і виник ще задовго до християнства. У міфології яйце є джерелом життя і всесвіту; символом Сонця; весняного відродження. Тому й виготовляли писанки-обереги навесні, перед Великоднем. На теренах України культові яйця знайдені в похованнях скіфів, у Східному Криму (IV століття до н. е). Масове розписування яєць на всій території України існувало здавна і мало свої локальні відмінності, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Коломиї, Кракова, Варшави, Брно. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка – для продажу на ярмарку.

Художнє різьблення. Художнім різьбленням по дереву славилися стародавні слов'яни ще в XI столітті. Найвищого рівня в Україні різьблення досягло у XVIII-XIX столітті. Ним оздоблювали деталі будівель: одвірки, балки, наличники, віконниці. Особливу увагу різьбярі приділяли сволоку. Оздоблювали також предмети побутового і господарського призначення: скрині, столи, ліжка, полички, мисники; придорожні хрести, чумацькі мажі, сани.

Гутництво. Виготовлення виробів із скла – було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських похованнях уже знаходять намиста із скла із вкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова “гута”, що означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується виріб із скла – стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вони використовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а й декоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники, намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування, кольорового забарвлення скла.

Обробка шкіри. Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців.

хліборобство. На етнічній території України населення здавна займалося хліборобством. У давні часи трипільської культури , ще чотири тисячі років до н.е., вирощування злаків посідало чільне місце серед інших видів господарських занять — таких, як мисливство, збиральництво, рибальство, до певної міри тваринництво. Сприятливі кліматичні умови, погідний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці у полі. Минали тисячоліття, відбувалися переміщення давніх хліборобських племен з місця на місце, і все ж хто б не оселявся на тій землі — неодмінно відновлював традиції вирощування хлібних злаків.

тваринництво. Тваринництво належить до важливих господарських  занять,   які   існували в Україні з давніх-давен. Хліборобство   не   могло   успішно  розвиватись, якби не були приручені тварини, що забезпечували   мешканців   нашого краю молочними і м'ясними продуктами, використовувались як тяглова сила.   Добрий  урожай   отримували тоді, коли для посіву був якісно підготовлений  грунт.   Без   відповідних упряжних  знарядь  для  ефективного застосування у господарстві тяглової сили цього досягти неможливо. Найпростіше  рало,   знайдене  у  степовому Подніпров'ї (курган «Висока могила»),  археологи датують початком  II тис. до н.є.  

бджільництво. Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи. Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.

миловаріння. Миловаріння - це захоплююче заняття. Як і будь-який творчий процес, виготовлення мила дозволяє відволіктися від повсякденних турбот, проявити свою фантазію і, звичайно ж, отримати величезне задоволення і зарядитися позитивними емоціями. Особливістю цього виду творчості є той факт, що задоволення отримуєш ще й у процесі використання мила власної розробки. Мило ручної роботи - запашне, наповнене казковими ароматами, воно може мати саму незвичайну форму. Це творіння автора, в яке вкладена Душа. Таким милом хочеться милуватися, вдихати його аромати і навіть іноді хочеться з’їсти

Ці ремесла здавна побутували як допоміжні види господарської діяльності, які давали можливість не тільки підтримувати матеріальний рівень родини, але й розвивали естетичний смак, виробляли одвічний потяг до краси, такий характерний для всього життя й побуту українців. Ми маємо зберегти народні традиції, вироблені українцями впродовж тисячоліть, щоб наші нащадки не втратили той потяг до краси й досконалості, який надихав наших предків. Народні мистецькі вироби зберігають енергію нації, тому не слід забувати, що які б нові мистецькі цінності не створили художники-професіонали, народна мистецька традиція залишається тим невичерпним джерелом, яке живитиме серця і душі людей вічно.