Презентація "Творчість І.Котляревського – новий етап у розвитку національного самоусвідомлення. Драматург і театральний діяч. Історія появи «Енеїди»

Творчість І. Котляревського – новий етап у розвитку національного самоусвідомлення. Драматург і театральний діяч. Історія появи «Енеїди»

Так Котляревський у щасливий час. Вкраїнським словом розпочав співати .І спів той виглядав на жарт не раз,Та був у нім завдаток сил багатий,І огник , ним засвічений , не згас,А розгорівсь, щоб всіх нас зігрівати.І. Франко

Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині канцеляриста магістрату Петра Котляревського та його дружини Параски Жуковської, з родини козака Решетилівської сотніСадиба І. Котляревського в Полтаві

У Румянцевському переписі 1765 року на Успенській вулиці можна знайти такий запис: «Двір вдови диякониці Агафії Якової дочки Котляревського, у нього покоїв жилих для господарів два, два людських, одна клуня (амбар), один сарай. У неї діти: син Петро Іванів від роду шістнадцять років, який перебуває у Полтавському магістраті підканцеляристом, Яків – одинадцяти років, який ще нікуди не визначений, здоровий. Вдова диякона Івана Котляревського проживала тут здавна на церковному місці, яке її покійний чоловік купив 26 липня 1751 р. у зятя покійного полтавського протопопа Данила за 27 крб. 50 коп. Промислу і торгу ніякого не має...»

Здобув освіту в церковно-приходській школі. До 1789 р. вчився в Полтавській духовній семінарії, де опанував стародавні мови (старогрецьку, латину), сучасні йому німецьку й французьку, російську, польську. Читав в оригіналі твори Горація, Вергілія, Овідія, інших письменників античного світу.Іван Котляревський був освіченим та мав гарну пам’ять. Уже в 11 років він знав російську та французьку мови й літератури, латину, поетику, риторику, філософію та богослов’я.

Тодішня Полтава, як згадують біографи І. Котляревського, нараховувала приблизно 8000 мешканців і нагадувала собою село. Це було повітове містечко. Котляревським було «пожалувано» дворянство, вони мали недалеко від Полтави трохи землі, кількох кріпаків, яких згодом письменник відпустив на волю.

1789 р., не закінчивши навчання, покидає семінарію, кілька років працює в новоросійській канцелярії, а потім полишає і цю роботу, стає домашнім учителем у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту, де познайомився з традиціями, побутом селян.

С. П. Стеблін-Камінський, перший біограф поета, згадує: « Тут у цю пору свого життя Котляревський бував на зібраннях і забавах простого люду і сам, переодягнений, брав учать у них, уважно слухав і записував слова і пісні, вивчав нові, спостерігав звичаї, повір̓я, обряди, перекази…» Саме у період учителювання поет починає багаторічну працю над поемою «Енеїда». Жив він скромно. Багато читав, відзначався працьовитістю і наполегливістю, мав дар до малювання, розповіді, особливо гумористичної, прекрасно грав на скрипці – цариці музики.

1796р. Іван Петрович залишає вчителювання і вступає кадетом до Сіверського карабінерного полку. 12 років (1796-1808) віддав він військовій службі. Брав участь у воєнних діях (у поході проти Туреччини, в облозі Ізмаїла). За дорученням командування вів «журнал військових дій», виконував дипломатичні обов̓ язки. 1808 р. виходить у відставку, у пошуках роботи їде до Петербурга, згодом повертається в рідну Полтаву.

Котляревського цінували за незвичайну кмітливість й хоробрість. Тільки завдяки його дипломатичному хисту 40 тисяч татарських кіннотників перейшло на бік російського війська. Під час облоги Ізмаїла він, штабний офіцер, не вагаючись, прийняв на себе командування батальйоном і повів солдат в атаку.

Шлях “Енеїди” до читачів. Написавши “Енеїду”, Котляревський не думав її видавати. Він тільки давав читати й переписувати “Енеїду” своїм знайомим. Твір швидко розійшовся у багатьох переписаних примірниках. Один з них потрапив до конотопського шляхтича Максима Парпури. Той почув, що автор кудись надовго виїхав, і надрукував “Енеїду” в Петербурзі у 1798 році власним коштом. Котляревський дуже образився на нього, називав “Мацапурою”. А той у 1808 році без дозволу автора знову видав “Енеїду”. Тоді вже й Котляревський випустив у 1809 році нове, виправлене видання. Отже, Парпура зробив велику справу — познайомив громадськість з видатним твором, уславив ім'я Котляревського, нарешті, змусив його видати поему в авторському оригіналі.

Згодом, у 1808 році, книговидавець І. Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора.

У 1809 році з’являється друком його знаменита поема уже в чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».

З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних . У 1812 р. Котляревському знову довелося повернутися до військової служби: за дорученням генерал-губернатора він виїхав у с. Горошине формувати 5-ий козацький полк для війни з Наполеоном. За 17 днів полк був сформований, а Котляревський за успішне виконання завдання нагороджений медаллю на честь переможного завершення війни.

З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави.

Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою.

У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році.

Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва М. Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя. М. Щепкін

У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося.

Повне видання “Енеїди” з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.

 У Котляревського була таємна покровителька. Науковці припускають, що це була Варвара Рєпніна − дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна. Вона замовила Котляревському перекласти з французької роботу Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат. Три томи по 500 сторінок літератор перекладав 15 років.

Сусід Котляревського По сусідству з Котляревським з давніх-давен в Полтаві проживала старовинна козацька родина Лук’яновичів. З Андрієм Федоровичем Лук’яновичем поет був у щирих, дружніх стосунках. Пройшовши шлях від вахмістра кірасирського полку до Симбірського цивільного губернатора, він вийшов у відставку 1830 року, повернувся рідну Полтавщину, оселився в с. Шедієвому Кобеляцького повіту. Онука А. Ф. Лук’яновича Олександра Мельникова згадує: "Серед багатьох видатних людей, котрі відпочивали від суєтності світу в домі мого діда, був відомий малоросійський письменник Котляревський... Тут написав він свою «Наталку Полтавку». Цікаво також, що у А. Ф. Лук’яновича гостював 1845 року Т. Г. Шевченко.

 Худорлявий, підтягнутий, у свята носив драгунський мундир і мав успіх у панянок. Не одна дівчина задивлялася на ставного та високого Котляревського як завидного жениха. Приємне, енергійне обличчя, чорне, як воронове крило, волосся, римський ніс, білозуба сяюча й зваблива усмішка. У побуті Котляревський був скромним, невибагливим, жив просто. Його часто відвідували друзі, приймав він їх завжди гостинно. І його запрошували охоче, бо мав хист незрівнянного оповідача. Де Іван Петрович, там влучний анекдот, веселощі, жарти, прислів`я – одне слово, він був душею товариства. Яким був Іван Петрович у житті?

Котляревський був матеріально забезпечений. Перед смертю він відпустив 6 кріпаків на волю. Його дім в Полтаві, письменник заповідав своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові. Деякі дослідники вважають, що у них були близькі стосунки. 1835 р письменник за станом здоров̓ я залишає службу , а 10 листопада 1838 року тихо згасає, залишивши рідній Україні найкоштовніший спадок – твори народною мовою. На пам̓ ятник Котляревському в Полтаві, що був відкритий 1903 р., кошти збирала вся Україна.

Погруддя І. Котляревського на його садибі в Полтаві

 Будеш, батьку, панувати,Поки живуть люди,Поки сонце з неба сяє,Тебе не забудуть. Тарас Шевченко