Презентація "Українська політична еміграція".

Українська політична еміграція міжвоєнної доби Група інтернованих українських воїнів у таборі біля міста Вадовіце (Польща). 1922 р.

 Українські політичні діячі в еміграції у Польщі. 1920-ті рр. Поразка боротьби за державну незалежність України породила значну українську політичну діаспору, яка стала частиною другої хвилі української еміграції. Вона представлена діячами часів Української Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР, Західноукраїнської Народної Республіки тощо.

Головні осередки української політичної еміграції знаходилися в Парижі, Берліні, Варшаві та ПразіПершим значним центром еміграції став Відень, згодом першість перейняла Прага. 

Формування центрів еміграції Державний центр УНР в екзилі: Рада Республіки. Українські політичні партії та громадсько-освітньо-культурні центри в екзилі. Українське товариство приятелів Ліги Націй. Табори інтернованих.

Державний центр УНР в екзилі: Рада Республікиhttps://www.youtube.com/watch?v=I99 X3lo4 UQ8 Уряд УНР в екзилі, або Державний центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР) проіснував до 1992 р. Його діяльність стала символом продовження боротьби українського народу за свою національну незалежність. Представники центру всюди і за будь-яких обставин відстоювали інтереси українського народу, проводили активну політичну й дипломатичну роботу, спрямовану на упорядкування внутрішнього життя українців на чужині, виховували національну свідомість співвітчизників, координували національну, політичну, наукову, освітню та культурну діяльність українських осередків у світі. Діяльність центру була постійною акцією боротьби української еміграції, яка звертала увагу цивілізованого світу на підневільний стан українського народу в СРСР і підтримувала в співгромадян віру в перемогу й рішучість у боротьбі. У різні часи керівниками (президентами) ДЦ УНР були С. Петлюра, А. Лівицький (двічі), С. Витвицький, І. Багряний, М. Плав'юк. Під час роботи десятої Надзвичайної сесії УНРади правонаступницею ДЦ УНР в екзилі було визнано державу Україна й ухвалено рішення про передачу повноважень та атрибутів державної влади новообраному Президенту України. Президент ДЦ УНР Микола Плав'юк передає Президенту України Леоніду Кравчуку державні символи УНР. 1992 р.

Українське товариство приятелів Ліги Націй. Товариство було засноване в червні 1920 року з метою представлення інтересів українців в Лізі Націй, як органу співробітництва народів на основі міжнародного права. У червні 1922 року товариство стало членом Міжнародної унії товариств-прихильників Ліги Націй, що об’єднувала тоді представників, більш як п'ятдесяти країн. Представники товариства брали участь у роботі виконавчих органів Міжнародної унії в Празі та Будапешті, а їхня діяльність була спрямовані на інформування світової громадськості каналами Ліги Націй про політичне становище українців у складі СРСР та Польщі.

Табори інтернованих. Українські політичні партії та громадсько-освітньо-культурні центри в екзилі.1920—1924 рр. — існування таборів інтернованих воїнів українських армій. У 1920 р. в Польщі існував український табір — у Тухолі, де розмістили полонених Української галицької армії (УГА). Спочатку лідери еміграції плекали надії за рахунок зовнішньої підтримки відновити українську державність. Вони намагалися зберегти організовані загони інтернованих частин українських армій. Проте після поразки Другого зимового походу ці сподівання виявилися марними. Країни Заходу не бажали здійснювати нову інтервенцію проти радянських республік. Періодичні видання: «Тризуб» (м. Париж), «Українське слово» (м. Париж)

Основні групи української еміграціїЧимало зусиль для розколу української еміграції доклали дипломатія і розвідувальні органи СРСР. Українська політична еміграція розглядалася як один із головних ворогів. Так, радянській дипломатії та спецслужбам вдалося усунути з прикордонних держав значні сили української політичної еміграції, внести розкол серед провідних діячів (частина їх перейшла на радянофільські позиції), домогтися репатріації на територію УСРР великої кількості бійців Армії УНР, науковців (серед них М. Грушевський та інші), діячів українського руху в Галичині. У 1926 р. у Парижі було вбито С. Петлюру. С. Петлюра поліг від семи куль у Парижі, просто на вулиці, 25 травня 1926 р. Права преса тих років і свідки на суді багато писали й говорили про ймовірну спецоперацію московської розвідки. Проте і суд і громадськість погодилися з версією вбивці Самуїла Шварцбарда: начебто він діяв сам і прагнув помститися за єврейські погроми. Його захищав адвокат Анрі Торрес, член Компартії і консул більшовицької Росії у Франції. У результаті С. Шварцбарда виправдали. У 1945 р. про те, що він був агентом більшовицьких спецслужб, заявив директор ЦРУ Аллен Даллес, а в 1990-х рр. про це стало відомо з архівних матеріалів, коли знайшли лист від 11 серпня 1930 р., у якому Лаврентій Берія відзначає роль Державного політичного управління (ДПУ) при НКВС у підготовці замаху на С. Петлюру. Похорон С. Петлюри в Парижі. 1926 р.

Основні групи української еміграціїУ 1930-ті рр. у середовищі політичної еміграції відбувалися значні зміни. Голодомор 1932—1933 рр. в УСРР та політичні репресії остаточно розвіяли радянофільські настрої діаспори еміграції. Керівна роль у ній належала силі, яка сповідувала жорсткі антикомуністичні, націоналістичні погляди. Найбільшу активність у цьому напрямку проявляла ОУН, прагнучи очолити український національний рух. Зрештою станом на кінець 1930-х рр. сформувалися три основні групи української еміграції, які мали різні політичні орієнтири. Перша — це організації, які гуртувалися навколо ідеї відновлення Української Народної Республіки. Вони орієнтувалися на підтримку Франції, Англії, Польщі та США й сповідували демократичні цінності. Проте їхній вплив у 1930-ті рр. на еміграцію був досить обмеженим. Друга — це прихильники П. Скоропадського, які мали деякі зв’язки у вищих ешелонах влади Німеччини. Однак їхній вплив на еміграцію був незначний, хоча вони й намагалися створити мережі своїх організацій в середовищі української діаспори США та Канади. Третя — це мережа організацій, які перебували під впливом ОУН. Саме вони в той час користувалися найбільшою підтримкою.

Українська політична еміграція 1920—1930-х рр. стала тим містком, який зв’язав покоління борців за незалежність України у 1917—1921 та 1940—1950-х рр.