Давня українська поезія навіть сьогодні залишається маловідомою широкому загалові читачів. Вона ховає чимало таємниць, які ми мусимо ще розгадати: «Творчі скарби минулого сховано за кількома забралами: призабутими книжними мовами, незвичним віршуванням, розпорошеністю й недоступністю першоджерел. До вашої уваги незвичайне віршування Давньої української літератури.
я велет дзвін мої стугніння ніби сяйні гала сягали гей сягали далекомревних гін і сатанів москвин Петро шалений цар що я Мазепин дар а покомунені часи як в Україноньці-Русі біди спізнали храми всі мене відступники й убивці турнули так неначе з небесі з білющої дохмарньої дзвіниці Тепер я експонат в дворі музею де мліє зелен-сад де кам'яні баби прибились аж до нас із давньої доби й нудьгують в закуткові цілою сім'єю Я тут собі мовчу немов ховаю таємницю в самому серці розпреславної Полтави Одначе я ще марю я ще мрію про Дзвіницю зоревоздвижної земної Української Держави. «Дзвін гетьмана Івана Мазепи» М. Сарма-Соколовський.
Акровірш Хуртовина скажена в'ється в полі. Аж свище вітер. Вже нема доріг. Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг, Жадання повний вдома буть, — ніколи! Инакше, як до хаоса сваволі, Вести не може божевільний сніг. Елегій чарівних та знання любих втіх Уже не знати нам у сніговім околі. Кривавий розіп'явсь над світом смог, Розпуста з голодом ведуть танок... А нам?.. Чи жде нас де краси країна? І глас роздавсь, мов великодній дзвін: "Надії промінь я — не труп, не тінь, А край краси і правди — Україна!"