Тарас Григорович Шевченко та гендерні відносини.

Тема: Т.Г. Шевченко та гендерні відносини

 Мета:

• ознайомити учнів з інтимним життям поета, дати поняття про гендерну рівність, показати  на прикладі життя митця і його поезій, що Шевченко – борець за гендерні права жінок;
• виховувати і формувати поняття гендерної культури, поваги до жінок, визнання їх прав та рівності у суспільстві, дотримуватися кодексу честі та гідності.

Хід уроку

Вчитель. Сьогодні ми з вами познайомимося з подробицями життям поета, поняттям про гендерну рівність, і на прикладі життя митця та його творчості доведемо, що Шевченко – борець за гендерні права жінок.

 Дійові особи

Шевченко     Варвара

Музи     Наймичка Ганна

Оксана     Марко

Брат Тараса    Катря

Катерина     Онуки

Батько     Критики

Мати 

 

 Шевченко. Молюся, знову уповаю,

 І знову сльози виливаю,

 І думу тяжкую мою

             Німим стінам передаю.

 

 КАРТИНА І. ОКСАНА

Муза 1. Перше Шевченкове, дитяче цілком, кохання було до кучерявої Оксани Коваленко.

Шевченко  Ми вкупочці колись росли,

   Маленькими собі любились.

   А матері на нас дивились

   І говорили, що колись

   Одружимо їх. Не вгадали!

   Старі зарані повмирали,

   А ми малими розійшлись,

   Та вже й не сходились ніколи.

Муза 2. Можна гадати, що ота Оксана – була та сама дівчина, що, беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди.

Оксана.    Прийшла, привітала,

                  Утирала (його) сльози

                  І поцілувала.

Шевченко. Неначе сонце засіяло,

 Неначе все на світі стало

 Моє… лани, гаї, сади…

 І ми, жартуючи, погнали

   Чужі ягнята до води.

Муза 3. З кохання того нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, викликаних кривдою та несправедливістю, - такі люди, як Шевченко, довіку не забувають.

Муза 4. Не забув Тарас і своєї Оксани. Героїню кращої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав  Оксаною.

Муза 1. Минуло після тієї сцени біля ягнят більше, може, 35 років. Тарас приїхав до рідного села, і перед ним воскрес образ Оксани.

Шевченко. (питає в брата) Ч и жива ота Оксана кучерява,

                                                       Що з нами гралася колись?

Брат Тараса. Помандрувала

       Ота Оксаночка в поход

                       За москалями та й пропала.

                       Вернулась, правда, через год,

                       Та що з того, з байстрям вернулась,

                       Острижена…

                       Занапастилась, одуріла…

                       А що за дівчина була, та так, що краля!

Шевченко. (до Оксани). Якби зустрілися ми знову,

                                          Чи ти злякалася б, чи ні?

                                          Якеє тихеє ти слово

                                          Тоді б промовила мені?

                                          Ніякого. І не пізнала б.

                                          А може б, потім нагадала .

                                          Сказавши: - Снилося дурній. –

                                          А я зрадів би, моє диво!

                                          Моя ти доля чорнобрива!

                                          Якби побачив…

 Критик 1. Геній Шевченка проявляється в кожному рядку, в кожному слові, в світоглядові, у відношенні до жінки. Він не осудив свою Оксану, не відвернувся від неї, тим самим визнаючи її право, бути матір’ю, народивши позашлюбну дитину. Тарас все одно любить її, незважаючи на те, що вона опинилася на найнижчому щаблі суспільства. Таким чином, надаючи право матерям – покриткам, жити серед людей і бути рівноправними членами в громаді.

 

 КАРТИНА ІІ. КАТЕРИНА

Муза 2.  Сидить батько кінець стола,

        На руки схилився;

               Не дивиться на світ божий:

               Тяжко зажурився.

Муза 3. Коло його стара мати

  Сидить на ослоні.

 За сльозами ледве-ледве

 Вимовляє доні:

Мати Що весілля, доню моя?

           А де ж твоя пара?

  В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

  Та не кажи добрим людям,

  Що є в тебе мати.

  Не вертайся, дитя моє,

 З далекого краю…

  А хто ж мою головоньку

 Без тебе сховає?

 Хто заплаче надо мною,

 Як рідна дитина?

 Хто посадить на могилі

Червону калину?

 Доню моя, доню моя,

  Дитя моє любе! Іди од нас…

Муза 4. Ледве – ледве поблагословила…

Мати. Бог з тобою!

Муза 4. …та як мертва на діл повалилась.

  Обізвався старий батько.

Батько. Чого ждеш, небого?

Катерина. (заридала, кинулась у ноги).

 Прости мені, мій батечку,

  Що я наробила!

  Прости мені, мій голубе,

  Мій соколе милий!

Батько. Нехай тебе Бог прощає

  Та добрії люди;

 Молись Богу та йди собі –

   Мені легше буде.

Катерина. (ледве встала, поклонилась, вийшла мовчки з хати)

   Не вернуся!

 В далекому краю,

 В чужу землю, чужі люди

   Мене заховають…

   Боже ти мій!.. лихо моє!

 Де мені сховатись?

 Заховаюсь, дитя моє,

 Сама під водою,

 А ти гріх спокутуєш

   В людях сиротою,

 Безбатченком!

Шевченко. Отаке – то на сім світі

 Роблять людям люди!

  Того в’яжуть, того ріжуть,

  Той сам себе губить…

  Та нема де прихилитись

  В світі одиноким…

  Де ж ті люди, де ж ті добрі,

  Що серце збиралось

  З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

Критик 2. Шевченко осуджує тогочасні звичаї, закони села і суспільства в цілому, які змушують обманутих жінок йти з дому в безвість, тим самим прирікаючи їх на смерть, залишаючи дітей напризволяще. Навпаки, поет, на противагу всім оплакує своїх знедолених жінок, жаліє, бачить в них рівню собі, любить їх всім серцем і душею, тим самим заявляючи про їх право на щастя.

 КАРТИНА ІІІ. ВАРВАРА

          Минулися молодії, веселії літа,

          Немає з ким

          Остиглого серденька нагріти.

Муза 2. Вони зустрілись в Яготині в 1843 році – княжна Варвара Рєпніна та український поет і художник Тарас Шевченко. Їй було 35, йому – 29.

Муза 3. Шевченко потоваришував з розумною княжною Варварою, яка сміливо простягла руку через безодню соціальної нерівності, що лежала між нею і Шевченком.

Муза 4. Вона стала його близьким другом, сестрою, його сумлінням, уміла цінувати в Шевченкові людину внутрішню і не боялась признати рівнею собі колишнього кріпака.

Муза 1. У листі до свого духівника Варвара писала…

Варвара (пишучи). Звали його Шевченко. Запам’ятайте це ім’я. воно належить до мого зоряного неба. Шевченко посів місце в моєму серці, я часто думаю про нього, я зичу йому добро…Шевченко мені не чужий… Я кохаю його і цілковито довіряю йому.

Муза 2. Вельми стриманий до Варвари, Шевченко залишив одне-єдине відоме всім свідчення своєї небайдужості до Рєпніної – вірш-присвяту їй з поеми «Тризна».

Шевченко   Душе с прекрасным назначеньем

 Должно любить, терпеть, страдать,

    И дар господний, вдохновенье,

    Должно слезами поливать.

 Для вас понятно это слово!

 Для вас я радостно сложил

    Свои житейские оковы,

 Священнодействовал я снова

   И слёзы в звуки перелил.

   Ваш добрый ангел осенил

 Меня бессмертными крылами

   И тихостройными речами

   Мечты о рае пробудил…

Муза 3. Княжна Варвара приховувала від усіх захоплення Шевченком. Лише одного разу розповіла про це матері. Але та назвала її почуття безсоромними.

Муза 4. Варвара дуже тяжко переживала своє кохання, не раз признавалася в ньому поетові. Проте Шевченко, хоч і розумів її, та не міг відповісти тим же, адже серцю не накажеш. Він жодним словом, жестом не показав своєї зверхності у стосунках з княжною.

Варвара (пишучи) Прощавайте, добрий поете, не покидайте ні пера, ні пензля. Хай допоможе вам Господь всемогутній понести до кінця важезний хрест ваш тією вузькою і скорботною стежкою! За вас багато, багато молитв, а молитва задарма не пропадає.

Муза 1. Однієї долі їм не судилося.

 

 КАРТИНА ІV. «НАЙМИЧКА»

Муза 1. Тричі крига замерзала,

       Тричі розтавала,

       Тричі наймичку у Київ

               Катря проводжала

               Так, як матір.

Муза 2.  І молила Бога,

               Щоб швиденько верталася,

               Бо без неї в хаті

               Якось сумно – ніби мати

               Покинула хату.

Муза 3.  Після Пречистої в неділю

               Наймичка ввійшла.

Наймичка. (у Катрі) А Марко в дорозі?

Катря. В дорозі ще й досі.

  А я ледве додибала

  До вашої хати,

  Не хотілось на чужині

 Одній умирати!

 Коли б Марка діждатися…

  Так щось тяжко стало!

Роздає онукам подарунки

  А Маркові і собі нічого

  Не принесла: не купила,

 Бо грошей не стало,

А зароблять не здужала.

Муза 3. Й покапали сльози

 З старих очей замучених.

  Ледве, ледве встала

Із-за стола.

Ганна. Катерино!

 Не та я вже стала:

 Зледащіла, не здужаю

  І на ноги встати.

  Тяжко,

  Катре, умирати

 В чужій теплій хаті.

Чується стук у двері.

  Чи чуєш ти, Катерино?

  То ж Марко! Біжи зустрічати!

  Уже прийшов. Біжи швидше,

  Швидше веди в хату!

  Слава тобі, Боже!

 Насилу діждала!

Увійшов Марко, став на порозі.

Ганна (шепче) Слава… слава Богу.

          Ходи сюди, не лякайся…

                                   Я щось маю розпитати,

                          Дещо розказати.

Марко схилився до наймички.

                         Марку! подивися.

                         Я не Ганна, не наймичка,

                         Я…

Муза 4. Та й оніміла.

               Марко плакав, дивувався.

               Знов очі відкрила,

               Пильно, пильно подивилась –

               Сльози покотились.

Ганна.  Прости мене! Я каралась

              Весь вік в чужій хаті…

              Прости мене, мій синочку!

               Я… я твоя мати.

Критик 3. І знову Шевченко не звинувачує бідну жінку, а навпаки, він її возвеличує, захоплюється її мужністю, жіночністю, материнством, яка не впала у відчай, а знайшла у собі сили вийти зі скрутного становища, стати рівною рівним і, навіть більше того, знайти в собі сили зізнатися, хоча б перед смертю, синові, що вона його мати, не боячись зневаги. Поет підкреслює, що своїм зізнанням Ганна заявляє про своє право бути матір’ю, як і всі

 

КАРТИНА V. ЛИКЕРА

 

 А літа пливуть…

 Пливуть собі стиха,

 Забирають за собою

 І добро, і лихо!

 Забирають, не вертають

  Нікого, нічого.

Шевченко. Якби з ким сісти хліба з’їсти,

   Промовить слово, то воно б,

 Хоч і як-небудь на цім світі,

А все б таки якось жилось.

   Та ба. Нема з ким.

 Ні. Треба одружитись,

 Хоча б на чортовій сестрі!

   Бо доведеться одуріти в самотині.

Муза 1. Відвідавши Україну в кінці 50-х років , уже після заслання, Шевченко все частіше почуває себе самотнім.

Муза 2. Родич Тараса Григоровича Варфоломій Шевченко пригадував, що поет прагнув жити сім’янином. Мріючи про родинне життя, Шевченко не раз казав: «Чи дозволить мені Господь знайти хату й жінку та діждати дітей?»

Муза 1. Поривання до красуні Довгополенківни не мали в собі й сліду серйозного, глибокого кохання. Це була остання іскра великого, палкого, але змученого серця. І сватання це було потребою не кохання, а бажання позбутись самотності.

Муза 2. У поета збільшується почуття нудьги, він відчуває ще більшу потребу мати біля себе друга серця. Душа його виливає свої бажання в «Молитвах».

Шевченко. Мені, мій Боже! на землі

 Подай любов, сердешний рай,

 І більш нічого не давай!

 Боже милий!

    Тяжко мені жити!

 Маю серце широкеє -

 Ні з ким поділити!

    Не дав єси мені долі,

 Молодої долі!

 Не давав єси ніколи,

    Ніколи! Ніколи!

    Не дав серця молодого

    З тим серцем дівочим

    Поєднати! – Минулися

    Мої дні і ночі

 Без радості, молодії!

Муза 3. І все ж один-єдиний раз у 1860 році Тарас Григорович таки зібрався одружитись. Обраницею його стала сирота – кріпачка

Ликера Полусмакова.

Муза 4. Та друзі Шевченка радили йому не робити цього. Вродлива Ликера була, як Шевченко пересвідчився, непорядною, цинічною і грубою дівчиною. По тому Шевченко озлобився на весь жіночий рід.

Муза 1. Так і залишилась нездійсненною поетова мрія: мати звичайне родинне щастя.

Шевченко. А я так мало, небагато

    Благав у Бога. Тільки хату,

 Одну хатиночку в гаю,

    Та дві тополі коло неї,

 Та безталанную мою,

  Мою Оксаночку: щоб з нею

    Удвох дивитися з гори

    На Дніпр широкий, на яри…

Оксана.     Я тебе чекала роки й роки,

   Райдугу снувала з рукава

   На твої задумані мороки, на твої огрознені слова.

   Я тебе в Закревській поманила,

   Я душею билась в Рєпніній,

   А в засланні крила розкрилила

   В Забаржаді, смуглій і тонкій.

 Ні мотиль – актриса Піунова,

   Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

   Душу вільну, збурену до дна.

   Я б тобі схилилася на груди,

 Замість терну розсівала мак,

   Та мені зв’язали руки люди.

 «Хай страждає, - кажуть,- треба так»

 Хай у ньому сльози доспівають

   В ненависть, в покару, у вогні.

   І мене, знеславлену, пускають,

   Щоб ридали вірші по мені.

 Я – Оксана, вічна твоя рана,

   Журна вишня в золотих роях,

   Я твоя надія і омана,

   Іскра нерозпалена твоя. (За І.Драчем)

Критик 1. Скільки нерозтраченої любові в серці поета. Сімейного затишку йому хотілося не просто так, бо в жінці він бачив рівню собі – чоловікові. Вона була б у його хаті не наймичкою, а Берегинею, його Музою. Шевченко поважав, любив жінок, жалів, і тому образ жінки так яскраво, з великою любов’ю він проніс через усе своє життя, возносячи жінку-страдницю до святих. Він поклонявся своїм Катрям, Оксанам, Маринам, Ганнам…

Вчитель. Сьогодні ми познайомились з Шевченком – людиною, яка уміє палко кохати, попри те, що доля не дала йому щастя мати сім’ю, бути батьком, але він кохав і був коханим.

 Ми познайомились з Шевченком – захисником прав знедолених жінок, зневажених суспільством, законами, звичаями. Він бачив в жінці людину, яка має право на життя, щастя, любов. Тогочасні закони принижували гідність жінки, ущімлювали її в різних правах, і якщо жінка народжувала позашлюбну дитину, то суспільство засуджувало тільки її, звинувачуючи в

усіх гріхах. Навіть не знаючи про гендерну рівність, поет уже в той час, відстоював права жінок, урівнюючи їх з чоловіками, мати право на гідне життя у суспільстві. Кожен рядок його поезій звучить, як гімн Жінці.

 І на оновленій землі

 Врага не буде супостата,

 А буде син,

 І буде мати,

 І будуть люди на землі.