Контрольна робота "Безсполучникове складне речення"

Доки житиме серце в людині, все гаразд буде.

Й понині цей великий світ ні осягнуть не можу, ні збагнути.

Співає ніч, але страшний той спів.

Ніколи не чув я од неї недоброго слова, ніколи вона навіть не сердилась.

Сосни зашелестіли, і стало тихо-тихо...

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком!

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне!

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям.

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік.

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання.

Темна ніч знялася розіслалася над землею Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів'я високого дерева ще горіли.

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів.

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг.

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті.

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря.

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника.

У житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі.

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі.

Діамант малий краси багато.

Не то осінні води шуміли збігаючи в Дунай не то вітер бився в заломах провалля.

Данило усміхнувся йому сподобалась дівоча безпосередність, її тривога.

Все минеться з роками доля сивою стане...

З давніх-давен кажуть життя прожити не поле перейти.

Скільки не їхали, а все степ і степ.

Час іде вперед, зиму віщує, а там - знову весна.

Дощ надворі — восени хліб у коморі.

Люди косять жито - смерть стина людей.

Ущухло серце джерела, криниця тьмяна обміліла й висохла.

Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець.

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена.

У душі хлопець непокоївся: весна видалася засушливою.

Лампадка тьмяно блимала в кіоті, стояла в церкві дивна тишина.

Шелестить пожовкле листя по діброві гуляють хмари сонце спить.

Рипнуть двері душа заб'ється.

А час ішов то скапував з рибальського весла то поскрипував у крилах вітряка то відлітав і далечінь пташиним граєм.

Пташка радіє весні а дитя матері.

Зійде сонце утру сльози ніхто не побачить.

Часом присниться синій барвінок, сивий полин, сум чебрецевий, озеро в лісі.

Ціна словам однакова од роду: чи присягаєш на вітрах сторіч при свідкові у вірності народу, чи другові без свідка, віч-на-віч.

А осторонь - так до шосе найближче - машини битим шляхом курно мчать.

Маєш маму - тепло її хати перейме щемні болі твої.

Але як прорік один мудрець: ніщо воно і є ніщо!

Я не міг нічого розібрати бо світло одразу мене засліпило.

Розкажи мені про чисте поле стану я і лагідний і чистий

Наснився мені чудернацький базар під небом, у чистому полі для різних людей для щедрих і скнар продавалися різні.

Промчався вершник по німій Полтаві  у серці міста громом віддалось

Вже відтоді минуло стільки літ я скуштував і радості і скрути.

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен сидів у човні, бушля — на Арсенові.

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво.

Сонце гріє, вітер виє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину.

На луках туманець при самій воді стелеться — лелеки вздовж болота походжають.

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами.

Минув рік, минув другий — козака немає.

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась.

Сіроманець уже не котився — його котив вітер.

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину.

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель.