Контрольна робота № 4 за темою "Складнопідрядне речення"

Як почало отаке мести ще в Осокорах, то до самої Охтирки дуло в спину.

Ходив чумак до голубого Дону, де давній предок умочив шолом.

Дівчина, очевидячки, тільки й чатувала, аби стягти хустку з шиї.

А більший меншого тусає та ще й б'є, затим що сила є.

Ледь почав з полів злітати сніг, я опинився в наймах.

Вівця вміє знайти собі поживу навіть там, де, здавалось би, нічого їстівного немає.

Як упав же він з коня та й на білий сніг, "Слава!", "Слава!" покотилось і лягло до ніг.

Поставив башту він на млиновій покрівлі, щоб увінчать себе у гордій тій будівлі.

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір'я.

Якась дивовижна сила жила в цьому тридцятирічному чоловікові, що був чимось схожим на Прометея.

Юрби народу, що стояли на схилах, принишкли в нетерплячому заціпенінні.

Як добре знати, що тебе веде твій власний шлях - єдиний із можливих.

коли почало сходити золоте сонце.

хоч нас умовляли цього не робити.

що давно обріс цікавими легендами

щоб сховатися від пекучого сонця.

аби до вечора повернутися додому.

Він прихилився в храмі до одвірка, у тому храмі, де погас вогонь.

А що було там кладовище, то вже ніхто й не пам’ятав.

Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей

Як мовчанням душу уярмлю, то який же в біса я поет?

Коли мене снігами занесе, тоді вже часу матиму доволі.

Я не клянусь, тому що я не зраджу.

Якби ж тільки знати, в якому столітті ми стрінемся знов.

Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мудрість – утекти.

А ми були безсмертні, бо щасливі.

Душі предків приходять навшпиньках, щоб подивитись, кого я вибрала.

І на човнах, залитими кварталами, коли ми поверталися зі школи, дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами балкончиків причалені гондоли.

Не знаю, чи побачу вас… 

Боюсь на тебе подивитись, бо таких очей не можна не боятись.

Недумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань.

Сама втекла в сніги , у глухомань, щоб віднайти душевну рівновагу.

І не збагну ніколи, як вмістилось моє життя в маленькім слові «хліб».

Справжня любов народжується тількі в серці, яке пережило турботу про долю іншої людини.

Де діти перестають любити і поважати батьків, там кінець усьому.

Коли одна держава завойовувала іншу, відбувалося «схрещення мов».

[Якби...], (...).

(Якби...), (то...).

(Якби...), [...].

[...], (якби...).

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут. (М. Коцюбинський)

Ще високо над обрієм стояло сонце, коли гребці закінчили згрібати сіно. (Ю. Збанацький)

На серці було так легко, як часом у малої дитини гарного погідного ранку. (М. Коцюбинський)

Пташки, що влітку так співали, ірй вже поодлітали. (Є.Гребінка)

Вона відчуває ті місця, з яких сила земна переходить в людину.

На дуба-велета, що ріс віки, накинулись вітри шалені з бору.

Люблю, коли виводить літо останні грози на парад.

Від того земля не схолоне у надрах, що вкрита буває густими туманами.

Варіант, що зберігається в Харківському художньому музеї, за послідовністю виконання є першим.

Адже хто з них уміє так, як цей професор Яворницький, зазирнути в душу людини.

У літописі йдеться про те, що княгиня Ольга прийняла заповіти християнської віри й жила за її законами.

Поворотним в історії Качанівки був момент, коли її власником став генерал-губернатор Петро Рум’янцев.

Коней пустили на прибережні луки, яких ніколи не торкалася коса.

А де нема любові і страждання, там не живе, не б´ється і життя…

Чому ж стоїш без руху ти, коли весь світ співає?

Коли за все візьмешся, то нічого не зробиш.

Доки дійде сонце — роса очі виїсть.

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут. (М. Коцюбинський)

Ще високо над обрієм стояло сонце, коли гребці закінчили згрібати сіно. (Ю. Збанацький)

На серці було так легко, як часом у малої дитини гарного погідного ранку. (М. Коцюбинський)

Пташки, що влітку так співали, ірй вже поодлітали. (Є.Гребінка)

У гаю,...,свято весни вповні.

Чекай мене біля ставу,... .

У тих місцях пісні,...,ліризм посилюється.

Виглядатиму тебе,... .

Я дуже люблю день,.. .

Відчуття свята посилюється,... .

Нагадай час,... .

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

Десь за перевеслом горбатого обрію, що весь видимий світ зв’язав у тугий та дозрілий сніп, зводилося сонце.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху.

Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

Споглядаю, як ліс проростає осінньою синню.

Як дбаєш, так і маєш.

Ви чули, як шумлять бори у вересневі вечори.

Степ особливо чарівний тієї пори, коли жита половіють.

Тоді я веселий, тоді я багатий, як буде серденько по волі гуляти.

оскільки вчора була сильна хуртовина.

хоча надворі вже була рання весна.

ніби лежала товста пухова перина.

так що не можна було доїхати до міста.

А бо були вони щасливими.

Б щоб ненадовго повернутися назад.

В хоч і швидко вони промайнули.

Г доки буду топтати ряст.

щоб пісня линула з вікон.

бо тепло там і затишно в душі. 

незважаючи на гамір та неспокій.

де зростають діти

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти, ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна ти випросталася для волі.

туди, де ще не просвітліло небо.

щоб висвітлити поля і дати зелу піднятися.

незважаючи на те, що сонце ще не ввійшло у свої права.

 як і надійшла.

сподіваючись повернутися за якусь годину.