Виховний захід "Уклін тобі, Тарасе!" для учнів 7- 9 класів

Уклін тобі, Тарасе!

 

Звучить мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»

 

Ведучий:    Щовесни, коли тануть сніги і на рясті просяє веселка,

                     Повні сил і живої снаги, ми вшановуєм пам'ять Шевченка!

 

Ведуча:       Знову місяць березень настав, і світ справляє славні уродини.

                     Тебе, Тарасе, ніхто не забував, бо твій «Кобзар « є в кожної родини.

 

Ведучий:    Саме сьогодні, 9 березня, - день народження великого поета, людини

                     світлого розуму, чистих помислів і трагічної долі – Тараса Григоровича

                     Шевченка.  10 березня – це той день, коли людство вшановує пам'ять

                     генія,  що увійшов у безсмертя. Ці дві дати злилися в одну –    

                     Шевченківські дні.

 

Ведуча:      Протягом недовгих літ життя Тарас Шевченко зорав свою ниву і засіяв її

                    словом добра, любові, правди та волі. Тож давайте і ми кинемо чисті зерна

                    великої вдячності на Шевченкову ниву.

 

(До портрета підходить учень. У руках – запалена свічка.Учень клякає на одне коліно)

 

Учень:        Свічку поставлю, свічку поставлю, мов перед образом, перед тобою.

                     І хоч у мріях народ свій заставлю  стати навколішки поряд зі мною.

 

                     Благословенна най буде година і тая хата, і село.

                     Що Україні принесло з великих найбільшого сина.

 

                     Наш Кобзар – то велич наша і душі окраса.

                     Тож слухайте, любі друзі, про життя Тараса.

 

Учень:         В чорних Моринцях – морок – міркою, хатка – хвіртка вітрам на пустці.

                      В темну хату свічою-вірою йшла Земля у старенькій хустці.

 

Учень:         До сонця вікнами хатина

                     Стоїть на пагорбі в селі,

                     Стоїть сумна, як сиротина,

                     На лихом зораній землі.

                     В холодній хаті свічка тьмяна

                     Колише тіні по кутках.

                     А Катерина спозарана

                     Дитину тішить на руках.

                     То усміхається, цілує,

                     До серця горне немовля,

                     То, як голубонька, воркує,

                     Душевно й тепло розмовля

                     Про став між вербами, калину,

                     Що червоніє на лужку,

                     Про солов’їну Україну,

                     Кріпацьку долю нелегку.

                     Та все у Господа благає

                     Здоров’я синові і літ.

                     Нехай кровиночка зростає,

                     Дала стежину в білий світ...

 

 Учень:       А хлопчик ріс, і були в нього

                     Розумні оченята.

                     Серденько щире і душа,

                     Лиш на добро багата.

                     В похилій хаті край села.

                     Що над ставком прозорим.

                     З біди й нестатків побивалась

                     Кріпачка, вбита горем.

 

Інсценізація «Малий Тарас»

Входять мати і син Тарасик.

 

Мати:        Як гірко, як нестерпно жаль,

                    Що долі нам нема з тобою!

                    Ми вбогі, змучені раби,.

                    Не знаєм радісної днини.

                    Нам вік доводиться терпіть,

                    Не розгинать своєї спини.

                    Промовиш слово – і нагай

                    Над головою люто свисне.

                    І так усюди – з краю в край –

                    Панує рабство ненависне.

                    О любі діточки малі,

                    Одні залишитесь на світі!

                    Ну хто замінить вам мене.

                    Рожеві квіти нещасливі.

                    Коли безжальна смерть зітне

                    Мене на довгій панській ниві? -Тарасику, сину мій, де ти подінешся у світі?

 

Тарас:       Піду у найми, світ за очі.  Тебе, матусю, не забуду, де я буду.

 

Мати:       Дитино моя! Життя наше нестерпне. Страждання і мука висушують душу.

                  Ох, як же важко жити у світі! А жити  - хочеться!

(Мати співає сумну пісню «Летіла зозуля та й стала кувати». Після пісні – поцілувала Тараса і пішла. Тарасик дивиться їй услід, потім переводить погляд у зал.)

 

Ведуча:     Вмерли мама й тато…Сирота в дяка.

                   Там була в хлоп’яти грамота гірка.

                   В пана-бусурмана в Петербурзі дім

                   Кріпаком у пана був Тарас у нім.

 

 

 

 

Тарас:       (повільно підходить вперед і говорить).

• А мати все печалилась від горя та турбот,

                   Як сива вишня, гнулася під вантажем незгод.

                   Боролася із лихом, марніла з року в рік,

                   Й не витримала, впала, підкошена навік.

                   А їй було заледве сорок літ.

                   Та й ті вже дотягла - не доносила.

                    І батько, плачучи з дітьми,

                   (А ми були малі і голі),

                    Не витерпів лихої долі,

                    Умер на панщині!.. А ми

                    Розлізлися межи людьми,

                    Мов мишенята…

-Як важко сироті! Що робити? До кого прихилитись? (виходить)

 

Пісня «Зацвіла в долині»

 

Ведучий:   Пройшли роки, підріс Тарасик.

                    І врода вже не та.

                    Важко живеться, а наш хлопчина –

                    Вже круглий сирота.

 

Ведуча:     Ріс Тарас пастушком,

                   В школу воду носив,

                   Попід тином блукав сиротою,

                   Часто їсти хотів, хліба в бідних просив

                   Від побоїв вмивався сльозою.

 

Інсценізація «Хлопчики-пастушки»

На сцені, під тином, сидять два хлопчики-пастушки.

 

Хлопчик:   Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас:         Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора

                     битий...

Хлопчик:   А вівці?

Тарас:        Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик:   А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас:         Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями...

                     А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як

                     сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина

                     вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

                     А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і 

                     тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик:    Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки

                     нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас:         Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик:    У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як ба-ба-повитуха

                      пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати,

                     де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини.

 

Тарас:         Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут

                     може бути таємниця?

Хлопчик:    Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як

                     глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола

                     повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А

                     вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не

                     візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком

                     за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас:         А далі що?

Хлопчик:    А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина.

                     Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що,

                      може, це якраз ти...

Тарас:          Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя

                      мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все

                      його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні

                      несказанні...

Хлопчик:    Женімо, Тарасе, отару! Поночіє…

Тарас:          Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може хоч мама присниться

                      або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один старий  і сивоусий.

Хлопчик:    Тоді добраніч. Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу! 

                      (Тарас вкладаєтьсяспати, накривається свиткою)

 

Ведуча:       Сонце ще доволі височенько. Вітряки розпят’тії стоять.

                     Он малий Григорія Шевченка за селом пасе чужих ягнят.

 

Інсценізація «Тарасик і Оксанка»

                 
Тарас:          Мені тринадцятий минало.

                      Я пас ягнята за селом.

                      Чи то так сонечко сіяло,

                      Чи так мені чого було?

                      Мені так любо, любо стало,

                      Неначе в Бога......

                      Уже прокликали до паю,

                      А я собі у бур’яні

                      Молюся Богу... І не знаю,

                      Чого маленькому мені

                      Тоді так приязно молилось,

                      Чого так весело було.

                      Та недовго сонце гріло,

                      Недовго молилось...

                      Запекло, почервоніло

                      І рай запалило.

                      Мов прокинувся, дивлюся:

                      Село почорніло,

                      Боже небо голубеє

                      І те помарніло.

                      Поглянув я на ягнята —

                      Не мої ягнята!

 

                      Обернувся я на хати —

                      Нема в мене хати!

                      Не дав мені Бог нічого!..

                      І хлинули сльози,

                      Тяжкі сльози!.. А дівчина

                      При самій дорозі

                      Недалеко коло мене

                      Плоскінь вибирала,

                      Та й почула, що я плачу

                      Прийшла, привітала,

                      Утирала мої сльози

                      І поцілувала...

 

Входить Оксана у віночку, втирає Тарасові сльози і цілує.

 

Тарас:         Оксаночко, ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще 

                     чобітки  справлю зі срібними підківками.

Оксана:      Справді зі срібними?

Тарас:        Так, і ще й із золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана:      Ще ні в кого таких не було!

Тарас:         А в тебе будуть!

Оксана:      За що ж справимо?

Тарас:         Одіб’ємось від злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках вгадаю, що це ти

                     ідеш, Оксаночко.

Оксана:      Я без тебе, Тарасе, - нікуди не піду.

Тарас:         А я втечу до тебе, Оксаночко, звідки завгодно.

Оксана:      А як закують? А як у кайдани закують тебе, Тарасе? Мій вінок до тебе

                     припливе. (Знімає віночок і дає Тарасові).

Тарас:         Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана:      Якщо річки не буде, все одно віночок цей докотиться до тебе через гори,

                     байраки, долини.

Тарас і Оксана сідають на землю, він кладе їй руку на плече.

 

Оксана:        Ми в купочці колись росли,

                       Маленькими собі любились,

                       А матері на нас дивились

                       Та говорили, що колись одружимо їх.

 

Тарас:           Не вгадали… Старі зарані повмирали. А ми малими розійшлись.

Разом:           Та вже не сходились ніколи.

 

Пісня «По діброві вітер віє»

 

Ведуча:       Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще

                     Змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Талант

                     художника проявився рано, значно раніше, ніж талант поета. Сошенко

                     зацікавився обдарованим юнаком і вирішив допомогти

                     художнику-початківцю на його тернистому шляху.

 

 

Ведучий:    У білі ночі йшов у Літній сад,

                     Спішив туди із трепетом у серці,

                     Ніс довгі пензлі й фарби у цеберці,

                     Щоб вранці, не вертаючись  назад,

                     Іти і домальовувать плафони…

                     Щоб міг він там, невільник-малярчук,

                     Після роботи аркуш брать до рук.

 

Ведуча:       Застав при малюванні раз
                     В саду його Сошенко.
                     Поміг, що вільним став Тарас,
                     Щоб вчитись міг Шевченко.

 

Інсценізація «Зустріч із Сошенком»

 

На перевернутому догори дном відрі сидить хлопчик (Шевченко) в халаті, на якому сліди від олійної фарби, хлопець дивиться вглиб сцени і малює.

 

Сошенко     (підходячи ближче). А що це ти, молодий чоловіче, тут робиш?

Шевченко   (зніяковіло ховаючи за пазуху папірець). Нічого недозволеного. Іду на

                     роботу і по дорозі в Літній сад зайшов. Я малював.

Сошенко     (лагідно). Покажи, що ти малював.

Шевченко   (несміливо подає папір, виймаючи його з-за пазухи). Тільки не смійтеся.

Сошенко.    Чому ж, це не смішно. А ти часто ходиш сюди малювати?

Шевченко.  Щонеділі. А якщо близько працюємо, то і в будень заходжу.

Сошенко.    Ти вчишся малярній справі?

Шевченко.  І живопису.

Сошенко.    В кого ж ти знаходишся в науці?

Шевченко.  У кімнатного живописця Ширяєва. Чули, може, про тако­го?

Сошенко.    Та чув, чув. Куди ж ти поспішаєш?

Шевченко.  Хазяїн прийде, перепаде мені.

Сошенко.    Бачу, що ти з України. А звідкіля ж?

Шевченко   (стрепенувся). Із Звенигородщини. Чули про таку? З Кирилівки, я кріпак

                      пана Енгельгардта.

Сошенко.      А я з Корсуня, земляче. Значить, сусіди? Зайди до мене у не­ділю за цією

                      адресою та прихопи з собою які-небудь свої малюнки. Поговоримо.

 

Ведуча:         Так в людському морі стрілися брати,

                      Що зуміли в горі щиро помогти.

                      Викупили друзі, вільним став Тарас!

                      Чом же серце в тузі? Біль чому не згас?

                      Сміливий і щирий був Тараса спів.

                      Він гострить сокири, кличе на панів. 

 

Ведучий:       На самоті й поміж людей

                        Щомиті чув він рідну землю,

                        І все, що грішне і святе.

                        Довірив він перу і пензлю.

 

 

Ведуча:         У  віршах своїх розповідав,

                       Як добре вільним бути.

                       Яка невільникам біда.

                       Як гнобить ворог лютий.

 

Ведучий:      Дивився гнівно, зболено Тарас,

                       Проти царя пішов, проти цариці.

                       Не мертвих, а престольних на той час,

                       Хіба ж таке коли кому проститься?

 

Ведуча:        Страждав Шевченко у неволі,

                      Та не скорився грізній долі.

                      Він і в кайданах на царя

                      Спалив обух вогнем пера!

 

Ведучий:     Мовчати – ні! Це не його стихія;

                      Боротись – так боротись. До кінця!

                      Терпіти буде, а мовчать – не вміє..

                      Бере до рук огризок олівця.

 

•     Попереду -  10 довгих і виснажливих років заслання. Зламатися міг кожен,

тільки не Шевченко. Попри царську заборону писати і малювати він невпинно творить.

 

Інсценізація «На засланні»

 

Шевченко:     Нема надій на звільнення, нема!

                          Кругом неволя і кругом тюрма.

                          Нудьга. Жара. Безвітряність. Пустеля

                          Брудна, мов заяложена шинеля.

                          Безвихідь. Безпорадність. Непроглядь.

                          Болить душа. Думки – і ті болять!

 

Сідає, витягає з чобота  «захалявну книжечку», починає писати.

Звучить уривок з  вірша  «Лічу в неволі дні і ночі»

 

Тарас:   Лічу в неволі дні і ночі

               І лік забуваю.

               О Господи, як-то тяжко

               Тії дні минають.

               А літа пливуть меж ними,

               Пливуть собі стиха,

               Забирають за собою

               І добро і лихо!

               Забирають, не вертають

               Ніколи нічóго!

               І не благай, бо пропаде

               Молитва за Богом.

 

 

               І четвертий рік минає

               Тихенько, поволі,

               І четверту начинаю

               Книжечку в неволі

               Мережати, — змережаю

               Кров’ю та сльозами

               Моє горе на чужині,

               Бо горе словами

               Не розкажеться нікому

               Ніколи, ніколи,

               Нігде на світі! Нема слів

               В далекій неволі!

 

 

               Немає слів, немає сліз,

               Немає нічого.

               Нема навіть кругом тебе

               Великого Бога!

               Нема на що подивитись,

               З ким поговорити.

               Жить не хочеться на світі,

               А сам мусиш жити. 

               Мушу, мушу, а для чого?

               Щоб не губить душу?

               Не варт вона того жалю.

               Ось для чого мушу

               Жить на світі, волочити

               В неволі кайдани!

               Може, ще я подивлюся

               На мою Украйну...

               Може, ще я поділюся

               Словами- сльозами

               З дібровами зеленими!

               З темними лугами!

               Бо немає в мене роду

               На всій Україні,

               Та все-таки не ті люде,

               Що на цій чужині!

               Гуляв би я понад Дніпром

 

По веселих селах

Та співав би свої думи,

Тихі, невеселі.

Дай дожити, подивитись,

О Боже мій милий!

На лани тії зелені

І тії могили! А не даси, то донеси

На мою країну

Мої сльози; бо я, Боже!

Я за неї гину!

Може, мені на чужині

Лежать легше буде,

Як іноді в Україні

Згадувати будуть!

Донеси ж, мій Боже милий!

Або хоч надію

Пошли в душу... бо нічого,

Нічого не вдію

Убогою головою,

Бо серце холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині, — і ці думи

Зо мною сховають!.. 

І мене на Україні

Ніхто не згадає!

 

Ведучий:    У серпні 1857 року Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на

                     волю.

Ведуча:       Позаду все – і муштра, і капрали, казарми й муки, з ранку до смерку…

                     Лиш на обличчі зморшки вкарбували усе, що звідав на своїм віку.

 

Ведучий:   Як проминуло десять літ, вернувся він на волю,
                    Та невеселий був той світ, ридало серце з болю.

Ведуча:      Замовкло серце Кобзаря у чужині холодній,
                    Та слово, ясне, мов зоря, нам світить досьогодні.

 

Інсценізація «Шана Кобзареві»

 (після кожних слів учні чіпляють паперові квіти навколо портрета Т.Шевченка)

 

Учень:       Уклін тобі, Тарасе любий! Думок і розуму титане!

                    Повіки слово твоє мудре на Україні не зів’яне!

 

Учень:       Щоби нікому більше не коритись,Тобі складаєм шану повсякчас.

                    За тебе будем Богові молитись, Ти вболівав за Україну і за нас!

 

Учень:       У росяні вінки заплетені суцвіття  до ніг тобі, титане, кладемо.

                    Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, Тебе своїм сучасником звемо.

 

Учень:       Живи, поете, в бронзі і в граніті, - живи, поете, в пам'яті людській,

                    Живи в піснях, живи у "Заповіті",у слові праведнім, у славі віковій!

 

Пісня «Зоре моя вечірняя»

 

Ведуча:       На гілках зелені брості,  в небі хмари бязеві.
                     Біля пам'ятника гості на горі Тарасовій.

 

Ведуча:      То не грім хмарину вразив  з блисками грозовими —
                     «Заповіт» гримить Тарасів всього світу мовами.

 

Ведуча:       Росіянин: как бушует старый Днепр под кручей...
                     Білорус: каб было чутна як грыміць грымучы...

Ведуча:       А високий італієць тягне басовито:

                    che si oda il muggito del fiume stizzito

 

 Ведуча:      А болгарин з чистим серцем слов'янина-брата:
                     да се виждат, да се чува,как реве реката...

 

Ведуча:      Наче грім хмарину вразив з блисками грозовими —
                   «Заповіт» гримить Тарасів всього світу мовами:

 

 Ведуча:     «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте
                     і вражою злою кров'ю волю окропіте»...

 

Звучить «Заповіт»