Вивчення життєвого шляху Г.Сковороди з використанням сторітелінгу

Про матеріал
Сьогодні ми часто чуємо таку фразу: «Діти не хочуть учитись. Дітям не цікаво!» Не цікаво у вчителя, який не хоче рости разом зі своїми вихованцями, не цікавиться дитячими вподобаннями, не організовує роботу на рівних партнерських засадах. А коли педагог залучає до створення нових форм роботи учнів, коли вони бачать результати своєї праці, діти виконують роль учителя. Їм це подобається. І уроки такі насичені та цікаві. Такою роботою є сторітелінг – мистецтво по – новому розповісти про письменника, пофантазувати, перенестися в певну історичну епоху, відчути ту атмосферу, в якій жила і працювала велика людина. Ти стаєш частинкою тієї епохи. А якщо твоя історія ще й викликала позитивну емоцію , то такий сторітелінг заслуговує на увагу. Мрійте, фантазуйте, пишіть свої історії! Робіть урок цікавим!
Перегляд файлу

Раїса Маскевич

вчитель вищої категорії, вчитель – методист

української мови та літератури

ОНЗ «Романівська гімназія»

Житомирської області

Григорій Сковорода: подорож з українським Сократом

 

   Доброго  дня, шановне панство! А чи любите ви подорожувати? Так? Тоді сьогодні я пропоную вам здійснити подорож.  Мене часто називали  «диваком»: все, що робив, викликало здивування, нерозуміння. А я любив мандрувати та роздумувати над долею людей. Свої ж думки викладав у байках, трактатах, у музиці. Тому й називали мене по – різному. Так це чи ні, судити вам.

   Якщо цікаво і ви готові до зустрічі зі мною, тоді мандруймо разом з моїм екскурсоводом.

На шляху в мінливий світ

   Полтавщина. Люди жили тут з прадавніх часів і здавна сусідували з іншим шановним панством. А от у селі Чорнухах народився хлопчик, якого назвали Грицьком. Зростав допитливим. Часто задавав  матері питання філософського змісту: і чому сонце ховається за дерева, і куди ж можна зайти, якщо йти і нікуди не звертати.

   Життя людини тут чітко визначене від колиски і до могили. Та цей клятий Грицько змалечку нехтував правилами. Не задовольнили його і перша школа,  у дячка, який навчав гри на скрипці, виявив музичний хист Грицька.  Став співаком у церковному хорі. А коли виповнилось 12 років, помандрував Україною, взявши з собою улюблену сопілку. Не допомогли ні богослів’я, ні риторика, яких навчали в Могилянці. Стипендії були рідкістю, найбідніші намагалися отримати копійчину, співаючи на вулиці. Та що ж тих коштів?! Григорій потрапляє в полон слави і грошей, їде до столиці у Петербург співати в імператорській капелі.

        Чутки про цього дивака поширювалися швидко. Навіть цариця хотіла його побачити. Та й тут, у палаці, поет показав свою гідність, не схиливши голови перед нею. Спокійно відповів, що сама Катерина його хотіла побачити.

   Та мандрівний дух не дає Григорію сидіти на місці. Заготовляли вино для царського двору, і він у складі Токайської комісії вирушає в нову подорож. Де тільки його не було! І в Словаччині, і в Польщі, і в Італії, Угорщині, Австрії. А ще відвідував університети, працював в найкращих бібліотеках, вивчав філософські праці.  Адже  Григорій міг вільно говорити багатьма мовами. Так пройшло 5 років.

Мудрість дивака

     І знову Україна. Переяславський колегіум. Від Сковороди чекають пояснень:  чому викладає предмет не як інші викладачі, а по-новому. Григорій знову здивований: як про це можуть судити не спеціалісти!

    Зі сторони Сковороди це був виклик. Звичайно, після такого він змушений залишити викладацтво.

Увесь час за життя світ ловив філософа. Йому пропонували і різні  світські посади, і духовну кар'єру.

         Пропонували Сковороді прийняти  чернецтво, духовний сан. Та воля і свобода понад усе! Не може він збільшувати собою число фарисеїв. Це вони, ченці, можуть їсте жирно, пийте солодко!  Для нього ж чернецтво –  у помірності,  відмовитися від усього непотрібного,  зректися від усіляких примх, аби зберегти себе самого.

        Зверталися до Григорія і з Києво-Печерської лаври. Вони ж знали його як ученого. Говорили , щоб не блукав просто по світу, пора і зупинитися на одному місці. А церква завжди прийме його як своє дитя. На що у відповідь чули: не хочу бути стовпом  у храмі! Це знову був виклик!

                Хотіли відгородити від людей, пропонуючи різну роботу. Філософ відповідав по – філософськи: цей  світ є театром. У ньому кожен повинен виконувати свою роль, нести певну місію, бути талановитим , відвертим сам з собою. Сам обрав собі роль у цьому житті, і поки що нею задоволений!

    Цариця Катерина хотіла приборкати філософа, запрошувала  жити при дворі. Та як же він залишить Батьківщину, як буде без своєї сопілки. Це не вартує будь - якого  царського вінця.

        І тут Сковорода залишився собою, вірний своїм принципам, не піддався  спокусам світу.

 

Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?

         І знову мандри. Найкраще Григорій почувався серед людей.  Жив у  бідності, та не вважав себе бідним. Ходив від одного села до другого, влітку насолоджувався природою, взимку частіше жив у монастирях; був  скромним. А коли щось дарували йому, то завжди віддавав біднішим. Не мав ніколи  власної хати. Як звичайна людина мріяв про особисте щастя, навіть закохався в красуню Олену, але весілля так і не відбулося. Бо ж як це він сяде на одному місці, як же жити без мандрів!

   Люди тягнулися до мандрівника, любили слухати його повчання. А як заспіває, як заграє на сопілці! Обступлять Григорія і дорослі, і діти!    

    Сковорода розповідав, що людині варто займатися тим, що їй найближче, до чого прагне її душа, а праця має бути сродною; учив дослухатися до себе і казав, що душа, думки і серце цінніші за тіло. Такі думки, такий світогляд є актуальним і сьогодні. Кожна людина сама має обрати заняття до душі. Для цього треба займатися самоосвітою, багато працювати над собою, не догоджати іншим, а залишатись індивідуальним.

І ліки не завжди приємні,  і істина  сувора.

    Сковорода  мандрував Україною. Та приходить час , коли треба звітувати перед Богом.

Літнього дня в Андрія Ковалевського  зібралися друзі. Хотіли не лише повеселитися, а й  послухати Сковороди…  Григорій був веселий, говіркий,  жартував, розповідав про своє минуле,  мандрівки…А потім пропав. Знайшли у саду, де він зривав овочі, роздавав  хлопчикам. Пізніше викопав вузьку яму і сказав, що прийшла його пора закінчувати мандрівку. Просив лише, щоб на цьому місці була його могила. А на ранок застали Сковороду на лаві нерухомим.

    Чи справді так було, що він передбачив день своєї смерті, сам викопав собі могилу? Можливо. Але, мабуть, ви переконалися у тому, що це незвичайна особистість.

 

Дивакуватість чи загадковість?

     Погляньте, як за вікном мерехтить під сонцем степове безмежжя. Хоч би звичайна тополя чи явір зявилися серед зелено – голубих хвиль. Та ні, погляньте вперед! Що це – оазис? Може, це марево? Та ні, все краще видно могутні дуби та липи! Ось тут, у затінку, можемо спочити. Навіть у спекотну погоду в цьому парку, як і 300 років тому, прохолодно. Тут знаходиться музей філософа Григорія Сковороди. Тут ми і поговоримо про феномен Григорія Сковороди.

    На території комплексу вже чимало років проводиться ярмарок. І що дивно: щоразу в ці дні йде дощ. Старожили говорять, що то дух великого земляка протестує проти того, що на цьому місці йде торгівля. А коли ярмарок скасували, почали проводити літературно – фольклорні свята. Сталося диво! Дощ не йде, стоїть на території комплексу гарна погода. Цікаво, правда?   

       Знайомтеся. До нашої розмови ми запросимо директора музею Наталю Мицай та його співробітника Анну Ярмиш.

       В XIX столітті тут жила поміщиця Кузіна. Так от вона розказувала також дивні речі: уві сні до неї приходив старенький чоловік в білому одязі. Завжди грав щось на сопілці. Звичайно, поміщиця злякалася. А невдовзі перенесли могилу Сковороди на землі біля церкви. Лише тоді зникли  такі бачення.

  • Ви подумаєте, що це легенда. Та ні. Я працюю у музеї давно і стверджую, що нез’ясовані явища існують. І дух великого Сковороди ходить по садибі, скрипить підлога, ліжко, де помер філософ. Так буває, і сторожа звикла. У грудні день народження Григорія Сковороди. В цей день вимикається світло  і не важливо на який час. Тому ми наперед закуповуємо свічки.

– Ще один цікавий момент. Григорій Сковорода гостював у свого товариша в Києві. Та раптом зібрався і поїхав, нічого не сказавши. Чому? Просто відчув трупний запах. А через деякий час сюди прийшла чума.

   – Ну як, цікаво? Що ж, пора нам дякувати та повертатися додому. Але дуже хочу, щоб ми підійшли ще до одного місця, де проводив багато часу цей чоловік. Ви бачите, і в будень тут людно. Люди їдуть звідусіль: одні хочуть побачити знамениту скрипку, що подарував Сковороді  багатий покровитель Травицький, інші хочуть побачити масивний срібний годинник, виготовлений  австрійським майстром з дарчим написом по – старословянськи; а хтось хоче доторкнутися до залишків величезного дванадцятиметрового дуба. Саме це місце хочу вам показати.

      Ви бачите дуб, у якому знаходив спочинок філософ. Це не просто дуб, а ціла кімната для відпочинку з столиком та стільцем. Це дерево декілька раз горіло, але щоразу дивом залишалося вцілілим. Не знищила його і війна, і лише в 1979 році дуб вперше зазеленів. Життя продовжується і пам’ять живе!

 

Запалити вогонь у серцях

    Так, я був людиною відкритою, м’якосердою і, не зважаючи на похилий вік, по-дитячому наївною. Любив Бога, любив таїнство Святого Письма, любив життя і любив людей.

     На своїй могилі не хотів хреста, а заповів покласти  камінь. На ньому вирізати вислів: «Світ ловив мене, та не спіймав». А все тому, що зрозумів, де шукати фонтан істини, збагнув, що кожен носить цю істину в собі. Прозваний «українським Сократом», закликав людей: «пізнай себе!»

     Тож мрійте про майбутнє, не зневажайте сучасне, не думайте, що зможете повернути минуле, аби здійснити і втілити сподіване!

                                 Піти, піти без цілі і мети...

                                 Вбирати в себе вітер і простори,

                                 І ліс, і лан, і небо неозоре.

                                 Душі лише співать: «Цвіти, цвіти!»

                                 Аж власний світ у ній почне рости,

                                 В якому будуть теж сонця і зорі,

                                 І тихі води, чисті і прозорі.

                                 Прекрасний шлях ясної самоти.

                                 Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу

                                 І мудрості вином розвести тугу,

                                 Бо, може, це нам вічний заповіт,

                                 Оті мандрівки дальні і безкраї,

                                 І, може, іншого шляху немає,

                                 Щоб з хаосу душі створити світ.       

                                                                          Ю. Клен

                                              

 

 

docx
Додав(-ла)
маскевич раїса
Додано
4 лютого 2020
Переглядів
620
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку