Власна поезія Крук Василини "В очах війни"

1)03.12.2018

Стара сива мати над сином схилилась,

З очей її сльози уже не лились.

Безсила, бідненька на нього дивилась

Й згадала все те, що було колись.

 

Згадала старенька, як він був маленьким,

Горнувся до неї, її обіймав.

І тихо своїм голосочком ніжненьким

На вушко матусі шептав:

 

«Матусенько рідна, як буду великим,

Ти тільки не плач, не журись,

Я стану солдатом хоробрим і сильним,

Таким, як був тато колись!»

 

Матуся із сумом дивилась на сина

Бо ж тато його загинув в бою.

Й лишилась на згадку висока могила

В чужім і далекім краю.

 

І справді, як виріс, став хлопчик солдатом

Й пішов боронити країну свою.

Стояв він на варті вночі з автоматом

І згадував матір стареньку свою.

 

І в тую хвилину ворожая куля

У серце хлопчині ввійшла,

А в полі далеко гукнула зозуля…

Й душа молодая до Бога пішла.

 

Старенькая мати ридала невпинно,

Горнула до себе своє дитя,

Яке було зовсім ні в чому невинне,

Та клята війна забрала життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2)  28.11.2018

 Війна… Таке маленьке слово,

А стільки бід приносить у життя.

Вона до нас з’являється  раптово

І забирає молоді життя.

 

Над  головою свищуть кулі,

А небо розривають гради.

І згадуєш часи минулі,

Коли не рвалися снаряди.

 

Ти згадуєш, як було добре

До того часу, до тепер.

Й ще билось серденько хоробре

Того солдата, що помер…

 

 

 

 

 

 

 

3)27.11.2018

  Він лежав на землі і так щиро молився,

Що молитва його пробирала до сліз.

І очима своїми він в небо дивився,

А в руках тримав хрестик, що з дому привіз.

 

Йому лише двадцять, він не хоче вмирати!

І вдома чекає на нього сім’я.

І серце його так хоче кохати

Дівчину, якої ніколи не забуде ім’я.

 

Та він лежить в полі й повільно вмирає…

У нього життя забрала війна!

І кожен хай з нас тепер пам’ятає,

Яка за свободу ціна!!!

 

 

 

 

 

 

 

 

4)20.11.2018

 Я дякую від щирої душі

За все, що ти для мене робиш.

 І день, і ніч не спиш ти на пості,

 Ти спокій мій борониш.

 

Ти терпиш все – і дощ, і сніг,

І вітер, що пронизує кістки.

Та ти не схилишся до ніг

Ворожої московської орди.

 

Я дякую тобі за те,

Що, ризикуючи життям,

Ти захищаєш Україну –

Свою і мою Батьківщину

 

Тримайся, милий ти – мій брат,

Бо всі ми діти України.

І разом ми – пам’ятай –

Повстанемо з Руїни.

 

 

 

5) 20.11.2018

За вікном дощ, в душі журба.

Пожовкле листя падає додолу.

А по щоці тече сльоза.

Як важко жити в світі без любові.

 

Так важко жити, коли знаєш,

Що в цьому світі ти один.

І ніхто вдома не чекає,

Коли приходиш ти туди.

 

Сидиш ти сам в осінній вечір,

Вдивляєшся у далечінь,

Яка тебе одним лишила

Й любов забрала назавжди.

 

 

 

 

 

 

 

 

6)04.12.2018

  Я тону в твоїх сірих очах,

   Розчиняюсь у теплих обіймах,

   Я з тобою літаю, мов птах,

   На любові крилах надійних

 

   Так добре з тобою й спокійно,

   Не важливо більше нічого.

   Тільки б бути поруч постійно –

  І не треба більше нікого

 

   Тільки б бачити твої сірі очі

   І твою ніжну, щиру усмішку.

   І з тобою гуляти до ночі

   Й проводжати сонце в обнімку.

 

 

 

 

 

 

 

 

7)23.10.2018

До болю знайоме те місце

Де колись обіймав ти мене

Де шалено билося серце

Коли цілував ти мене.

 

Я ж тебе, як нікого любила,

І любить буду вже до кінця.

А якщо колись скажу,що розлюбила,

Ти не вір, просто знай – це брехня.

 

Не змогла б я тебе розлюбити

Через те, що люблю більш життя,

І без тебе не любо тут жити,

Ну, немає без тебе життя.

 

Я дивлюсь на те місце, де колись були двоє.

І не можу повірити в те,

Що вже разом не будем ніколи.

Бо любов в твоїм серці вже не цвіте.

 

 

 

8) 16.10.2018

І що робити, коли любиш,

Та любиш ти, а не тебе…

І в серці мрію ти голубиш,

Що він полюбить і тебе.

 

Полюбить так, як ще нікого

Ніколи досі не любив.

Полюбить так, як ти його,

Більше життя, щоб полюбив.

 

Нехай відчує всі страждання,

Що відчувала весь час ти.

Коли ридала ти до рання,

В думках просивши лиш прийти.

 

Щоб він відчув всю біль сердечну,

Коли ти плакала за ним.

Коли весь день тягнувся безконечно,

Щоб ввечері зустрітись з ним.

 

Та ні, нехай не відчуває

Ту біль, що відчувала ти.

Серденько ж любить й не бажає,

Щоб він страждав так само, як і ти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

       Невеличке прикарпатське село Погірці на Самбірщині. Саме тут 11 січня 2002 року народилася дівчинка, яку назвали Василинкою. З раннього дитинства любила вона рідну мову, любов до якої прищепили батьки, любила слухати пісні своєї бабусі, які часто наспівувала і сама. Проте не здогадувалась Василинка, що і сама вже в шкільному віці почне  писати. 

      Дитинство дівчинки пролетіло у рідному селі. Зазвичай у вільний час любила відпочивати на берегах рідного Дністра.

       Та ось одного дня почула дівчинка про Революцію Гідності. Саме ця Революція пробудила у неї потяг до літератури. Адже Василинка вміла вболівати, співчувати та разом переживати з воїнами, які там, на Передовій. Така маленька душа, а скільки у ній співчуття, болю за народ, за Україну.

       Саме на патріотичну тематику написані найперші вірші Василинки. Це вірші «Війна», «Він лежав на землі», «Сива мати»...

Можливо, в майбутньому видасть не одну збірку і стане відомою на всю Україну, на весь світ.