Оповідання і афоризми Василя Сухомлинського

 

Афоризми Василя Сухомлинського

 

• Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.

• Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини.

• Дитина – дзеркало родини; як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька.

• Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний.

• Любов – це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.

• Людина лише тоді по-справжньому дорожить життям, коли в неї є щось несумірно дорожче за власне життя.

• Там, де є суворість і вимогливість жінки, дівчини, юнак стає справжнім чоловіком.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ледача подушка

(оповідання)

 

Маленькій Яринці треба рано-рано вставати, до дитячого садка йти. А не хочеться, ой, як не хочеться! Увечері і питає Яринка дідуся:

•       І чого це я рано ніяк не прокинуся?
•       Це подушка в тебе ледача, - каже дідусь. – Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми її, винеси на свіже повітря і добряче вибий – вона й не буде ледача…

 

Петрик, собака і кошеня

(оповідання)

 

Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в сад. Бачить, біжить назустріч чорний кудлатий собака.

Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилося маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й просило Петрика: «Захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра».

Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голову до нього і жалібно нявчить.

Собака зупинився, злякано подивився на Петрика й сховався в кущах.

 

Конвалія в саду

(оповідання)

 

Петрик уранці прийшов у сад і побачив конвалію. Зачарований дивною красою квітки, хлопчик довго стояв перед нею. «Зірву квітку, поставлю в вазу на столі, – подумав Петрик. – Красиво буде в кімнаті».

Він простяг руку, щоб зірвати квітку, та враз уявив собі: що ж станеться із садом без конвалії? Затулив долонями квітку, і в саду стало похмуро й незатишно. На зелені листки впала сіра тінь, замовкли пташки.

Петрик відтулив квітку, і на деревах знов почувся пташиний спів.

«Он яка ти, дивовижна квітко, – подумав Петрик. – Хіба ж можна тебе зривати й нести до кімнати?»

 

Як бджілка знаходить квітку конвалії

(оповідання)

 

Вилетіла з вулика бджілка. Літає над пасікою й прислухається. Чує, десь далеко-далеко дзвенять голосні дзвіночки. Летить бджілка на музику дзвіночків. Прилітає до лісу. А то дзвонить квіти конвалії. Кожна квітка – маленький срібний дзвіночок. У середині – золотий молоточок. Б’є молоточок по сріблу – лунає дзвін – аж до пасіки лине. Ото так конвалія кличе бджілку. Прилітає бджілка, збирає з квітки пилок та й каже:

•     Дякую, квіточко…

А квітка мовчить. Вона лише зніяковіло  опускає голівку.

 

 

Хто свічки засвітив

(оповідання)

 

Пішла Маринка з мамою до лісу. Був травень, усе зеленіло. Глянула Маринка на зелені крони каштанів. Радісно загорілися її оченята.

•     Дивіться, мамо, – говорить дівчинка, – на каштанах свічки горять. Хто це їх засвітив?
•     Прийдемо вранці, подивимось, – усміхнулась мама.

Рано-вранці по холодній росі прийшла мама з Маринкою до лісу. Дивиться Маринка на зелені каштани. Бачить – білочка стрибає. Ой, та це ж вона свічки засвітила. Хто їй вогнику дав? Певно, сонечко? Зійшло, дало білочці гарячу іскорку, вона й засвітила свічки на каштанах.

 

Я вирощу внучку, дідусю

(оповідання)

 

У садку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив вишеньку та й питає дідуся:

–   Де взялася ця маленька вишенька?

–   З кісточки виросла, – відповів дідусь.

• То це донька старшої вишні?
• Так, донька.
• А внучка у старої вишні буде?
• Буде, Олесю, – відповів дідусь, – якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку – то з кісточки її виросте внучка старої вишні.

Олесь задумався.

• Я вирощу внучку старої вишні, – сказав Олесь.

 

Кмітливий скляр

(оповідання)

 

Звечора в ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво-дивне. Весь ставок покритий тонким склом. А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:

–  Хто це покрив ставок?

Сміється тато й каже:

–  Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок однією величезною склянкою. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.

–  Хто ж той скляр? – запитав Юрко.

–  Мороз.

 

 

 

 

 

Хлопчик і сніжинка

(оповідання)

 

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.

На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть».

–  Ні, не треба падати сніжинці на землю, не треба її затоптувати.

Хлопчик простягнув долоню. Він хотів приголубити сніжинку, а вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

 

Для чого півневі гребінець

(казка)

 

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Через те і хвіст у нього такий пишний. Розчесавши хвоста, півень кладе гребінець на голову. А вдень ходить, розпустивши хвоста.

 

Їжачок і світлячок

(казка)

 

Ішов лісом їжачок. Ніс яблуко на своїх голках. Раптом бачить – щось світиться, а то такий пеньок. «Дай, – думає їжачок, – візьму шматочок пенька, буду ввечері світити, бо діти маленькі в темряві бояться». Узяв він світлячка, приніс додому. Світліше стало в гнізді у їжачка. Дітки-їжаченята зраділи:

 –  Ой, як світло тепер у нас. Будемо малюнки розглядати.

 

Два метелики

(казка)

 

Над зеленим лужком літали два метелики. Один білий, а другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик говорить:

• Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку. А червоний метелик і собі хвалиться:
• Ні, мої крильця красивіші, бо я схожий на сонце.

     Зайшло сонце, настала ніч. Обидва метелики посіріли.

 

 

 

 

Найгарніша мама

(казка)

 

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого – некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого.

Побачили та й питають, дивуючись:

• Хто ти такий? Де ти взявся?
•     Я – Совеня, – відповідає мале. – Я випало з гнізда, не вмію літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
•     Хто ж твоя мама? – питає Соловей.
•     Моя мама Сова, – гордо відповідає Совеня.
•     Яка ж вона? – питає Дятел.
•     Моя мама найгарніша.
•     Розкажи, яка ж вона, – питає Дрізд.
•     У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, – відповідає з гордістю Совеня.
•     Ха-ха-ха! – зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. – Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
•     Неправда! – закричало Совеня. – Мама в мене найгарніша.

     Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

     Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

 

Велике і мале

(казка)

 

У корови Лиски народилось Телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало Телятко до матері, напилось молока, й захотілось Теляткові погуляти.

Пішло воно по двору, дивиться – сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко до маленького звірятка, а на ньому пух м’який-м’який, ще м’якіший, ніж материнське вим’я.

Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра – теля, прищулилось і сидить собі тихо-тихо.

• Хто ти такий? – запитує Телятко.
• Я стара Кролиця, – відповідає маленьке звірятко.
• Невже ти стара, Кролице? – здивувалось Телятко. – Значить, у тебе й дітки є?
• Є в мене маленькі дітки – кроленятка. – А ти хто?
• Я маленьке Телятко, відповіло Телятко, – я тільки що народилось.
• Невже ти тільки що народилось? – здивувалась стара Кролиця. – Дивно: ти ж ще маленьке, а вже таке велике?
• А ти вже стара мати, а така маленька, – ще більше здивувалось Телятко. – Невже все на світі таке дивне?

 

 

Жаба, що співала по-журавлиному

(казка)

 

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає:

«Навчуся співати по-журавлиному, буду не така, як усі жаби. Хай дивується весь жаб’ячий рід».

Довго вчилася жаба співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють з нею жаби по-жаб’ячому, а вона мов не розуміє, відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й кажуть своїй подружці:

• Ти ж така жаба, як і ми, то чому ж не хочеш говорити по-жаб’ячому?

А жаба відповідає:

–   Може, у мене виростуть крильця і я полечу, як журавель.

 

Як починається осінь

(казка)

 

Осінь – дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне.

Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь.

Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.

Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють.

А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах.

Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.

 

Як зайчик грівся взимку проти місяця

(казка)

 

Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітрець із яру повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:

–  Місяцю любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще Сонечка чекати.

Жалко стало Місяцеві Зайчика, він і каже:

• Іди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великого стогу соломи.

Пострибав зайчик, зарився в стіг, вигляда, усміхається:

• Спасибі, любий Місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

 

Весняний вітер

(казка)

 

Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, нагинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього доторкнулось щось тепле і лагідне. Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер:

• Годі спати, – зашептав весняний Вітер. – Прокидайся, весна наближається.
• Де ж вона – весна? – запитав Клен.
•     Ластівки на крилах несуть, – каже теплий Вітер. – Я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями – заквітчалась квітами, красуня. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.

Ось про що розповів теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки. Бо йде весна-красуня.

 

Шпак прилетів

(казка)

 

Був тихий весняний ранок. Сонце ще не зійшло, а небо на сході вже рожеве. На голій кленовій гільці голосно співав Шпак. Він щойно прилетів із далекого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:

•     Я прилетів! Настала весна!

Шпаків спів почув Горобець, що спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати, та як почув Шпака, стурбувався, розбудив Горобчичку, що спала в сусідньому кубельці, й ремствує:

•     Шпак прилетів! Тепер нам доведеться раніше вставати, бо за Шпаком важко буде їжу здобувати. Він скрізь устигне перший…

Горобчичка зітхнула й каже:

• Спасибі Шпакові, будитиме тебе, ледаря.

 

Щоб метелик не поколовся

(оповідання)

 

Маленька дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літав барвистий метелик. «Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде?!»

Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю. Мама побачила та й питає:

• Що ти робиш, Зою! Навіщо колючки зламуєш?
• Щоб метелик не поколовся, – відповіла Зоя.
•     Це дуже добре, що ти метелика жалієш, – сказала мама, – але ж і акація без колючок жити не зможе.

 

Через потік

(оповідання)

 

Андрійко і Ніна, школярі-першокласники, поверталися із школи.

На шляху був ярок. А припекло сонце, розстанув сніг, і ярком потекла вода.

Шумить бурхливий потік. Стоять перед потоком Андрійко й Ніна.

Андрійко швидко перебрів через потік, став на протилежному березі. Подивився хлопчик на Ніну, й соромно йому стало. Бо він вже в чобітках, а Ніна – в черевичках. Як же вона перебреде?

«Ой, як недобре я зробив, – подумав Андрійко. – Чому я не зразу побачив, що Ніна в черевичках?» Андрійко перебрів потік назад, підійшов до Ніни і каже:

• Це я хотів довідатися, чи глибоко. Бо переправлятися будемо вдвох.
• Як? – здивувалася Ніна. – Адже я в черевичках.
• Сідай мені на спину, – сказав Андрійко.

Ніна сіла на спину Андрійкові, і хлопчик переніс її.

 

Як котові стало соромно

(оповідання)

 

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка.

Раптом чує – горобці зацвірінькали. Принишк кіт, насторожився. Тихенько почав пробиратися до паркана. А там сидять горобці.

Підповз аж до паркана та як стрибне. Хотів горобця схопити. А горобчик – пурх та й утік. Кіт перелетів через паркан та в калюжу й впав. Вискочив мокрий, брудний.

Іде кіт додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього подвір’я, літають над невдахою і цвірінькають. То вони сміються з кота.

 

Лялька під дощем

(оповідання)

 

Зіна вклалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.

Блиснула блискавка. На мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ, і – ой горе, що ж таке? – На лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя…

Зіна встала з ліжка, тихо відчинила двері, побігла на подвір’я.

Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.

Коли Зіна відчинила двері, мама ввімкнула світло і широко розплющеними від страху очима дивилася на порожнє ліжко.

Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.

Вона взяла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку.

Давши рушник, сказала:

• Витри ж Зою… Як же це ти її забула на лавці?
• Ніколи більше такого не буде, матусю…

 

Дуб під вікном

(оповідання)

 

Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що закрив вікно.

Стало темно в хаті, а в ній жила красуня – лісникова внучка.

• Зрубайте дуба, дідусю, – просить внучка, – темно в хаті.
• Завтра вранці почнемо, – відповів дідусь.

Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків. Покликав внучку-красуню і сказав:

• Будемо хату переносити в інше місце.

І пішов з лопатою копати рівчак для фундаменту. За ним пішли три сини, дев’ять внуків і красуня-внучка.

 

Як Сергійко навчився жаліти

(оповідання)

 

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.

Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

• Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі.

Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець.

Дівчинка запитала:

• Що ти кинув у воду?

Сергійко ще більше здивувався.

• Невже ти не бачиш? Я кинув камінець.

Дівчинка сказала:

• Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко розплющив очі й довго дивився на дівчинку.

Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?

Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.

Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном.

Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона бідолашна живе в отакій темряві?!

Сергійкові захотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

 

Сиві волосинки

(оповідання)

 

Два тижні маленька Оленка тяжко хворіла. Їй було так тяжко, що кожної хвилини дівчинка могла померти.

Від її постелі ні на мить не відходила мама.

Коли небезпека минула, і Олесі стало легше, мама лягла поруч з донькою і заснула.

Прокинулася мама, Олеся й запитує її:

• Мамо, чому це в косах твоїх багато срібних волосинок?
• Горе посріблило, – відповіла мама.
•     Матусю, – сказала Олеся, – яку ж тобі радість принести, щоб не стало цих срібних волосинок?

 

Як синичка будить мене

(оповідання)

 

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То – синичка. Шапочка в неї чорнооксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір’їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнатку. Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несолоного сала.

Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

 

Камінь

(оповідання)

 

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.

Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати.

Тож і подумав:

•     А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!

Підняв камінь, кинув його в криницю; булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про пустощі.

Камінь упав на дно і забив джерело.

Вода перестала заповнювати криницю.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів у інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила прохолодна криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмари пилюки.

«Де ж воно все поділося?» – подумав дідусь.

 

Як Микола став хоробрим

(оповідання)

 

Першокласник Микола прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там, в очах у дівчаток хлопчик помітив тривогу.

Раптом над великою тополиною гілкою знялася пташка, запищала тривожно. І в ту мить біля лавки впало маленьке пташеня.

Микола зрозумів, що пташеня випало із гнізда, а мати його – в розпачі.

Однак з дівчаток взяла пташеня і сказала:

•     Якби це хто сміливий був зараз у школі… Він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Микола був дуже боязким. Але слова дівчинки вразили його.

Невже вона вважає його боягузом?

• Я полізу, – сказав Микола.
• Ти? – запитали дівчата й з подивом подивилися на хлопчика.

Микола поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки і ноги, але він ліз все вище й вище.

Поклавши пташеня в гніздо, Микола зліз на землю.

Дівчатка дивились на нього з захопленням.

 

Пелюстка і квітка

(казка)

 

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли і джмелі, беруть нектар.

У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:

Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.

Ішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

• Ти хто? – питає Муравлик.
• Я – Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.
•     Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора і засохла. А квітка цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

 

Сьома дочка

(казка)

 

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина. А син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучили за матір’ю.

•     Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.
•     Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.
•     Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.
•     Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.
•     Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п’ята.
•     Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, – сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці теплої води – помити ноги.

 

Фіалка і бджілка

(казка)

 

Подружили бджілка і фіалка. Фіалка в полі дивилась на світ своїм радісним фіолетовим оком. А бджілка жила у вулику. Багато разів на день прилітала бджілка до фіалки – брала пилок і нектар. Раділа фіалка своїй подрузі.

Та ось прилетіла бджілка, дивиться, а фіалка закрила свою квітку, схилила журливо голівку.

•     Чому це ти, фіалко, зажурилася? Чому квітку свою закрила? – питає бджілка.
• Ой, лети, бджілко, додому, бо негода наближається. Буде великий дощ.

Прилетіла бджілка додому. І справді, пішов дощ.

 

 

 

 

 

 

 

 

Їжачок

(казка)

 

Жив у лісі Їжачок-Лісовичок. Знайшов він собі хатинку у дуплі старої липи. Приніс сухого листя до своєї кімнатки, розіслав. Тепло стало і затишно лісовому господарю. Але сумно одному. Захотілося йому знайти товариша.

Пішов він до лісу. Зустрів сіру Мишку. Не хоче Мишка іти в хатинку до Їжачка. І Ховрашок не хоче. Бо в них свої нірки.

Зустрів Лісовик Цвіркуна. Сидить Цвіркун на сухій стеблині, тремтить від холоду.

• Йди до мене, Цвіркуне.

Пострибав Цвіркун у дім до Їжака радий-радий…

Настала зима. Їжачок казку Цвіркунові розповідає, а Цвіркун пісню Їжакові співає.

 

Яблуко в осінньому саду

(оповідання)

 

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

• Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.
•     Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але  вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

• Хай тобі буде яблуко, Ніно…

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

• Хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.

 

 

 

 

 

 

 

 

Осінь принесла золотисті стрічки

(оповідання)

 

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.

Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце. Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх – у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.

 

Іменинний обід

(оповідання)

 

У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять. Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі, що в Ніниної бабусі руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

• Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.
• Чому? – здивувалася мама.
• В неї руки тремтять. Капає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши й слова, вона зняла зі столу білу скатерть і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

• У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

 

Райдуга в бурульці

(оповідання)

 

Вдень почав танути сніг, капали краплі з дахів. А вночі знову підмерзло.

Вийшов з хати Юрко і побачив велику крижану бурульку. Вона звисала з даху. Зійшло сонце, і бурулька заблищала різнобарвними вогниками – синім, рожевим, червоним, блакитним, жовтим.

Юрко стоїть, затамувавши подих від здивування. Красива бурулька, мов райдуга.

На даху біля бурульки сіли горобці та й цвірінькають. Вони теж милуються бурулькою.

 

Вороненя і Соловей

 

Вивела Ворона одне-єдине пташеня – Вороненя. Любила своє дитя, балувала його смачними черв’ячками.

Одного разу полетіла Ворона по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище дерева, на якому жили Ворона з Вороненям, а матері все немає. Заплакало Вороненя. Плаче, сльози струмками ллються на землю. Птахи, які жили у лісі, замовкли, жаль їм бідну пташку.

Почув Соловей плач Вороненяти. Затріпотіло від жалю Солов’їне серце. Залишив своє гніздечко Соловей, прилетів до воронячого гнізда, сів поряд із Вороненям і заспівав свою чудову пісню. Навіть вітер стих, ніби заслухався.

А Вороненя ніби й не чує Солов’їного співу, заходиться від плачу.

Та ось почуло Вороненя: десь у далині залунав материн голос: «Кар! Кар!» У ту ж мить воно перестало плакати, каже Солов’ю:

• Чуєш, це моя, моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

«Кар! Кар! Кар!» долинуло зблизька, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався…

У той вечір ліс не чув Солов’їного співу.

 

Покинуте кошеня

 

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

 

Все в лісі співає

 

Весною ми пішли до лісу. Зійшло сонце, подихнув легенький вітерець, і всі дерева в лісі заспівали. Кожне співало свою пісню. Береза співала ніжну пісню. Слухаючи цю пісню, хотілось підійти до білокорої красуні й обняти її. Дуб співав мужню пісню. Коли ми слухали пісню дуба, нам хотілось бути сильними, відважними. Верба, що схилилась над ставком, співала задумливу пісню. Прислухаючись до пісні верби, ми подумали, що прийде осінь і листячко з дерев осиплеться. Горобина співала тривожну пісню. Від цієї пісні до нас прилинула думка про темну ніч і бурхливу грозу, від якої гнеться тонка горобина, немов шукаючи захисту. Ось які пісні почули ми в лісі.

 

 

 

Легеда про золоте зернятко істини

 

У батька було два сини. Коли вони виросли й могли вже тримати в руках заступа, батько сказав їм: "Беріть заступи, підемо копати поле".

Копають вони й копають, і видалася праця братам важкою і незрозумілою.

— Для чого ми копаємо? — питають вони.— І взагалі, для чого ми живемо на світі?

Батько й каже синам:

— Бачите цю велику гору? — І показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.

— Бачимо,— відповіли сини.

—У цій горі — Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у гли¬бині, можливо, на поверхні — ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будин¬ки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.

Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шука¬ти Золоте Зернятко Істини?

Стали брати біля підніжжя гори. Старший — з одного боку, молодший — з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.

Молодший брат підійшов до старшого і каже

— Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори. Старший відповідає:

— Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думає¬мо про зірки.

Пішов молодший брат, поселився на березі річки — курінь збудував, рибу ловить і юшку варить. А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає. Золоте Зернятко Істини шукає.

Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпо¬чивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопа¬на й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачин¬ка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.

Пішов старший брат по землі, побудував Щастя для всіх лю¬дей. І став Могутнім і Непереможним. Тому що він — Вільна Людина.

А молодший брат живе в убогому курені, одяг на ньому порва¬вся, відро, в якому він юшку варив, продірявилося, їсть він сиру рибу і водою болотною запиває. Тому що він безвільний раб — раб свого ледарства, неробства і невігластва. Тому що справжня свобода — в умінні працювати день і ніч для того, щоб пересунути гору з місця на місце, побудувати Щастя для людей.

 

Який слід повинна залишати людина на землі?

 

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів. — Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.

Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.

Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.

Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.

— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?

— Немає у мене ні сина, ні дочки.

— Може, ти дуба посадив?

— Ні, не посадив я дуба...

— Може, ти поле випестував?

— Ні, не випестував я поля...

— Так, мабуть, ти пісню склав?

— Ні, й пісні я не склав.

— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.

Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.

"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

 

Про що думала Марійка

 

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.     

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона. Все-таки боляче Марійці:   «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

 

Оленчин горобчик

 

Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.

Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Нату-лила пір'ячка.

Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.

Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.

Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.

Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...

 

Я хочу сказати своє слово

 

Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно.

Учителька сказала дітям:

—    Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...» І все. Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте.

Збоку стояла маленька Валя.

—    А ти, Валю, що хочеш сказати?— запитала Катерина Іванівна.

—    Я хочу сказати своє слово.

—    Яке ж твоє слово про небо?

—    Небо ласкаве...— тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...»

А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

 

 

 

 

 

Соловей і жук

 

У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

—    Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

—    Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.

—    Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

—    Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?

—    Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?

 

Горбатенька дівчинка

 

Клас розв'язував задачу. Учні схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.

—    Відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовив учитель.

Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п'ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.

Вона була горбатенька.

Учитель затамував подих і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.

У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.

Учитель полегшено перевів дух.

—    Цю дівчинку звуть Оля,— сказав директор.— Вона приїхала до нас здалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачите, яка вона маленька?

Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки:

—    Я....

Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит.

 

 

 

 

 

По волосинці

 

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.

—    Бабусю,— пошепки запитав він,— невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

—    Так, по волосинці,— відповіла бабуся.— Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:

—    Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...

 

Як вже це все було без мене?

 

Яринці минуло сім років. Завтра їй іти до школи. Відкрила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє, думає, яке одягти доньці на шкільне свято. Побачила Яринка серед викладеного одягу маленьку-ма-леньку сорочечку — трішечки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.

—    Це перша твоя сорочечка,— сказала мама.

Яринка сплеснула руками від подиву:

—    А чи довго ж я була така маленька?

—    Ні, не довго, з тиждень.

—    А перед цим?

—    Перед цим тебе не було.

Дівчинка дивилась на маму широко відкритими очима.

—    Як же це так — мене не було?.. А все ловкола — дерева, квіти, кіт, голуби — все це було?

—    Це все було.

—    Як же все це було без мене? Мати мовчала.

Яринка думала.

 

 

Як Наталя у лисиці хустинку купила

 

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком. Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

—    У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроків вчити.

—    Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

—    Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

—    Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона. Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.

«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі. Мама й каже:

—    Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

—    А де ж моя совість? У чому вона?

—    У тому, що тобі стало соромно.

 

Гвинтик

 

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м'яча.

Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.

— Чого ж ти не закінчив роботи? — питає сина.

А Юрко не знає, що й казати.

— То дрібничка, то гвинтик...

— Слухай, що я тобі розповім,— мовив тоді батько.

— На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п'ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика... На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.

Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

Кінь утік

 

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час

даватиму свої ковзани?»

— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?

— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...

Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.

У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.

Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.

— Давай коня, — сказав Віталик.

— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.

 

Красиві слова і красиве діло

 

Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

 

Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик.Незнайомий. Мабуть, з іншого села.Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.

І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:

— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:

— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі...

А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.

Гарні не красиві слова. Гарні — красиві діла.

 

 

Усмішка

 

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.

Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»

Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.

Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.  

 

Співуча пір’їнка

 

Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.

Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг — і пір'їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить:

— Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні.

Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку.

Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого такої пір'їнки немає ».

 

 

Як Павлик списав у Зіни задачу

 

Павлик був стурбований. Дома він сидів над зада-чею й не міг розв'язати. Тож до школи Павлик прийшов зарано, щоб у когось її списати. Бо працювати сам не любив.

Ось прийшла Зіна. Вона добре вміла розв'язувати задачі. Павлик й питає:

На скільки питань задача?

—    На  троє,—  відповідає  Зіна.—  А хіба  ти  не розв'язав?

—    Не вийшла... Дай списати...

—    Ой, Павлику, чого ж ти сам не хочеш працювати? — питає Зіна.

Але таки дала йому свій зошит.

Павлик став списувати. Одна дія, друга, ось уже третя, а в третій дії він помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, вона написала 32.

У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

Учителька зібрала зошити, щоб перевірити. Наступного дня їх і принесла.

—    У Павлика  «п'ять»*,— сказала вчителька.—

Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею.

А в тебе, Зіно,— «чотири». Помилку зробила...

Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і похнюпив голову.

 

 

Розділена радість

 

У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.

В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяжко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.

А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.

Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустріла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:

- Наш татко видужав...

Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.

- Наш татко видужав, - сказала вона, і радість засяяла в її очах.

Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:

- Видужав - ну й що з того?

Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.

- Чому ти плачеш, Катрусю? - почула вона тихий, ласкавий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.

Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:

- Наш татко видужав...

- Ой, як же це добре! - зрадів Костя. - Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарвемо пролісків і понесемо твоєму таткові.

Радість засяяла в Катрусиних очах.

 

Хто кого веде додому

 

У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п'ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:

- Ходімо, Васильку, додому.

А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:

- Ходімте, мамо, додому.

Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.

Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.

Якось занедужала тяжко Василькова мати.

Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.

Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.

Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:

- Хіба можна по такому снігові йти?

Постояв трохи Василько й повернувся до хати.

А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.

 

 

А серце тобі нічого не наказало?

 

Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.

- А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.

Мати великими очима дивилась на Андрійка.

- А нам завтра до лісу йти, - каже Андрійко. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

- То куди ж ти підеш завтра? - запитала мати.

- До лісу... Як наказала вчителька.

- А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала.

 

«Наказ дітям»

 

 «Батько і мати дали тобі життя і живуть для твого щастя. Не завдавай їм болю, образи, прикрощів, страждань. Все, що тобі дають батько й мати, — це їхня праця, піт, утома. Вмій поважати працю батьків. Найбільше щастя для матері й батька — твоє життя, працьовитість, любов до науки, повага до старших. Якщо люди вважають тебе недоброю людиною — це велике горе для твоєї матері й батька. По-справжньому любити їх — означає приносити в дім мир і спокій.

Твоя сім'я — це не тільки батько й мати. Це й ви, діти. Це твоя поведінка, твої вчинки. Запитуй у батька й матері дозволу на те, що без них вам робити не можна, або ж не тактично. Справжня свобода сина й дочки — бути слухняними дітьми. Підкорення волі батьків — перша школа громадського виховання, перша дисципліна твоєї совісті. Якщо не навчишся підкорятися волі батьків, то не зможеш стати стійким, мужнім громадянином, дисциплінованим трудівником, вірним батьком своїх дітей.

Три нещастя є в людини: старість, смерть і лихі діти — говорить українська народна мудрість. Старість — невідворотна, смерть — невмолима, перед цими нещастями ніхто не зможе зачинити двері свого дому. А від лихих дітей дім можна зберегти, як від вогню. І це залежить не тільки від батьків ваших, а й від вас самих.

Бути хорошими дітьми — означає не допустити, щоб старість батька й матері була отруєна твоїми поганими вчинками. Вмій відчути найважчі душевні муки матері й батька. Їхня хвороба — твоє горе. їхні невдачі і неприємності на роботі — твоя біда. Вмій бути добрим у думках і почуттях. Бережи здоров'я батьків. Пам'ятай, що ранню старість і хвороби батькам приносить не тільки праця, втома, а й сердечні хвилювання, переживання, тривоги, прикрощі. Найбільше вражає батьків дитяча невдячність, байдужість сина чи доньки. Будьте гідними своїх батьків!»

 

Десять НЕ МОЖНА

 

 1. Не можна ледарювати, коли всі працюють; ганебно байдикувати, розважатися, коли - ти добре знаєш про це - старші покоління працюють і не можуть дозволити собі відпочинку.

2. Не можна сміятися над старістю і старими людьми - це величезне блюзнірство; про старість треба говорити тільки з повагою; у світі є три речі, з яких ніколи не можна сміятися, - патріотизм, справжня любов до жінки і старість.

3. Не можна заходити в суперечку з шанованими і дорослими людьми, особливо із стариками; не гідно людської мудрості й розсудливості поспішно висловлювати сумнів щодо істинності того, що радять старші; якщо в тебе просяться на язик якісь сумніви, придерж їх у голові, подумай, розміркуй, а потім спитай у старшого ще раз - спитай так, щоб не образити.

4. Не можна виявляти незадоволення тим, що в тебе немає якоїсь речі... У товариша твого є, а про тебе батьки не подбали: від своїх батьків ти не маєш права вимагати нічого.

5. Не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не бере собі, - кращий шматочок на столі, смачнішу цукерку, кращий одяг. Умій відмовитися від подарунка, якщо ти знаєш, що в цій речі мати відмовила собі; думка про право на якусь свою винятковість - це отрута твоєї душі; велике щастя відчувати нетерпимість до цієї отрути.

 

6. Не можна робити того, що осуджують старші, - ні на очах у них, ні десь на стороні; кожний свій вчинок розглядай з погляду старших: що подумають вони; особливо неприпустимі настирливість, намагання без потреби нагадувати про себе, виставляти напоказ свої домагання: мати і батько ніколи не забувають про тебе; якщо ти не на очах у них, вони думають про тебе більше, ніж тоді, коли ти крутишся поруч; пам'ятай, що в матері і батька є свій духовний світ, вони іноді хочуть залишитися наодинці з собою.

7. Не можна залишати старшу рідну людину одинокою, особливо матір, якщо в неї немає нікого, крім тебе; в радісні свята ніколи не залишай її саму; ти сам - твоє слово, твоя усмішка, твоя присутність - єдина її радість; чим ближчий кінець людського життя, тим гостріше переживає людина горе своєї самотності; залишати одиноким дідуся, старого батька, навіть і тоді, коли ти сам уже став старим, - нелюдяне, дико; пам'ятай, що в житті людини настає такий період, коли ніякої іншої радості, крім радості людського спілкування, в неї вже не може бути.

8. Не можна збиратися в дорогу, не спитавши дозволу і поради в старших, особливо в діда, не попрощавшися з ними, не дочекавшися від них побажання щасливої дороги і не побажавши їм щасливо залишатися.

9. Не можна сідати до столу, не запросивши старшого; тільки моральний, невіглас уподібнюється тварині, що вгамовує свою жадобу сама і боїться, щоб її родич, присутній при цьому, не урвав шматка собі; людська трапеза - це не вгамовування голоду, не фізіологічний акт у ланцюгу обміну речовин; люди придумали стіл не тільки для того, щоб ставити під нього ноги, а на стіл спиратися; за столом відбувається цікаве духовне спілкування людей; якщо ти запросив старшого розділити з тобою трапезу, ти зробив йому велику приємність.

10. Не можна сидіти, коли поруч стоїть доросла, особливо літня людина, тим більше жінка; не чекай, поки з тобою привітається старший, ти повинен першим привітати його, зустрівшись, а прощаючись, побажати доброго здоров'я; у цих правилах етикету закладено глибоку внутрішню суть - повагу до людської гідності; не вміючи поважати її, ти уподібнюєшся невігласу, який плює у прекрасні хвилі моря; море величезне у своїй величі і красі, і цим ти його не зневажиш, не принизиш, а тільки зганьбиш себе.

 

Дев'ять негідних речей

 

 1. Негідно добувати свої благополуччя, радощі, втіху, спокій за рахунок утисків, невлаштованості, горя, хвилювання іншої людини. Не давай себе скривдити, але й інших не кривдь...

2. Негідно залишати товариша в біді, небезпеці, проходити байдуже повз чуже горе, страждання. Моральна глухота і сліпота, здерев'яніння серця - одна з найогидніших вад.

3. Негідно користуватися результатами праці інших, ховатися за чужу спину. Це сфера дуже тонких духовних відносин. Бути трудівником - честь, бути дармоїдом - безчестя.

4. Негідно бути боязким, розслабленим; ганебно виявляти нерішучість, відступати перед небезпекою, хникати. Боязкість і нерішучість породжують боягузство, підлість, зрадництво. Хоробрість і відвага - джерела мудрості.

5. Негідно давати волю потребам і пристрастям, що ніби вийшли з-під контролю людського духу. Тобі хочеться їсти або пити, відпочити або погрітися біля вогнища - цього потребує твоє тіло, але не забувай, що ти - людина! Задовольняючи свої потреби, ти повинен проявляти благородство, стриманість, витримку. Це не тільки скромність. Це щось вище і значніше: владарюючи над своїми потребами і пристрастями, ти підносиш свою духовну суть.

6. Негідно мовчати, коли твоє слово - це чесність, благородство і мужність, а мовчання - легкодухість і підлість. Негідно говорити, коли твоє мовчання - чесність, благородство й мужність, а слово - легкодухість, підлість і навіть зрада. Як багато говорить про гідність людини її уміння бути мудрим володарем слова, майстром, що володіє цим тонким людським інструментом!

7. Негідно справжньої людини не тільки обманювати, лицемірити, плазувати, підладжуватися під чиюсь волю, але й не мати власного погляду, втратити своє обличчя. Огидно і гидко нашіптувати. Нашіптувати, обмовляти товариша - рівнозначно пострілу в спину.

8. Негідно легковажно кидатися словами, давати нездійснимі обіцянки.

9. Негідна надмірна жалісливість до самого себе, як і безжальне ставлення, байдужість до іншої людини. Негідне надмірне перебільшення особистих кривд, горя, страждання. Негідна слізливість. Людину прикрашає витримка. Сльози, розраховані на те, щоб викликати жалість близьких, не тільки принижують людину, а й послаблюють її здатність до самовиховання витримкою, благородством волі.

 

Чому мама так хвалить?

 

 Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.

Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.

Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: «Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине».

Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.

Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:

— Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.

Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ — він несмачний. Думає Люда: «Чому ж мама так хвалить?»

 

Ремісник і різець

 

Майстер працював Різцем по дереву — вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.

Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд — незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.

Здивувалась Троянда,

— Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?

Різець відповідає:

— Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник — я не Різець, а просто ножик.

 

Бо я – Людина

 

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

 

Соромно перед соловейком

 

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.

Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.

Соловейко перестав співати.

Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.

Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.

— Навіщо ти забрала сміття? — запитала Оля.— Це ж у лісі... Ніхто не бачить...

— Соромно перед соловейком...— тихо відповіла Ліда.

 

Він зненавидів красу

 

У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.

Побачив син троянду за вікном, питає:

— Що це таке?

— Квітка троянди, — відповідає мати.

— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.

Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.

Побачив син на паркані горобця, питає:

— Хто це такий?

— Горобець, — відповідає мати.

— Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:

— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.

Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.

Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:

— Що це таке?

— Це пастух грає пісню на сопілці.

— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.

Пішла мати до пастуха, просить:

— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.

— Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.

Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.

 

Комірчина для дідуся

 

Захворів дідусь Юрасиків, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні. Одного разу прийшов Юрко з дитячого садка та й бачить: закопує тато стовпи поруч з хатою.

— Що це ви будуєте, тату? — запитує Юрко.

— Комірчину до хати прибудуємо. Дідусь житиме в комірчині...

Юрко взяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.

— Що це ти копаєш, Юрасику? — запитує батько.

— Та землянку будую...

— Для чого ж тобі землянка?

— А ви з мамою житимете в ній, як постарієте...

 

Які вони бідні

 

Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:

— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.

Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.

Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з татком спали, — чи жайворонок все одно співав би?»

— Татку, — тихо спитав Сергійко, — а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?

— Не знають, — прошепотів батько.

— Які вони бідні...

 

 

 

 

 

 

Пихата жаба

 

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід".

Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:

— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?

Жаба задерла голову й каже:

— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..

 

Найледачіший у світі кіт

 

Лежав на столі кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки - одну зі сметаною, другу - з молоком.

Кіт подумав: це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати - такий він був ледачий.

Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл i клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко i горобець. Та xiбa легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі и заснув.

Це був найледачіший у світі Кіт.

 

Образливе слово

 

Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір.

Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:

— Простіть мені, Мамо, за образливе слово.

— Прощаю, — сказала Мати й зітхнула.

— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.

Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:

— Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

 

 

 

 

 

                      

 

ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ

ІЗ ЗБІРКИ «ПШЕНИЧНИЙ КОЛОСОК»

Зайчик і горобина

Казка

 

Засипало снігом землю. Нема чого їсти зайчикові. Побачив зайчик червоні ягоди на горобині. Бігає навколо дерева, а ягоди — високо. Просить зайчик: «Дай мені, горобино, одне гроно ягідок».  А горобина й каже: «Попроси вітра, він і відірве».

Попросив зайчик вітра. Прилетів вітер, гойдає, трусить горобину. Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. їсть зайчик ягоди, дякує вітрові.

 

Де ночує водяна лілея

Оповідання

 

Є у ставу біла квітка — водяна лілея. Росте вона собі в воді. Радісно розкриває свої пелюсточки до сонця. Сідає на білу квітку метелик. Хоче переночувати, бо вже вечір наближається. Раптом квітка говорить:

— Лети, метелику, шукай собі інших квіток, бо я лягаю вночі спати під водою.

— Чому? — дивується метелик.

— Бо в мене там, під водою, м'яка постіль.

Склала біла лілея пелюсточки й тихо пішла спочивати під воду. А метелик полетів на берег.

 

 

Як метелик плавав у ставку

Оповідання

 

Летів білий метелик над ставком. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе, і метелик пливе. Летить ластівка над водою, дивується: «Що це таке? Як метелик навчився плавати?» Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулась вода, сколихнулась квітка, загойдався метелик. Весело йому пливти в ставку.

 

Пихатий півень

Оповідання

 

Ходить півень по подвір'ю. Побачив райдугу барвисту на небі. Побачив і сміється:

— У мене хвіст такий само барвистий — кращий, ніж райдуга.

Та ось пішов дощ. Замочив пихатому півневі хвоста. Звис хвіст аж до землі. Соромно стало півневі. Втік він на сідало й більше ніколи не хвалився.

 

Ласкавий вітер і холодний вітрюга

Казка

 

У темному лісі, в глибокому яру спали два вітри. Ласкавий Вітер — хлопець з синіми очима. А холодний Вітрюга — дід з колючою бородою.

Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над зем лею. Білі сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев. Прокинувся в глибокому яру холодний Вітрюга. Встав, вийшов з лісу. Застогнала хуртовина. Йде по землі холодний Вітрюга, замерзають річки, гуде хуртовина.

Та ось піднялося сонечко вище над землею. Заболіла спина у холодного Вітрюги. Поплентав він у темний ліс, заліз у глибокий яр.

Прокинувся ласкавий Вітер, вийшов з лісу.

Засміялося сонечко, потекли струмки, зацвіли квіти, зашуміли трави.

 

 

Ніна і гусак

Оповідання

 

П'ятирічна дівчинка Ніна йшла з дому в дитячий садок.

На стежці, якою йшла Ніна, сидів великий білий гусак. А поруч з ним сиділо з десяток менших гусей і десятків зо три гусенят.

Ніна з острахом глянула на гусака. Який він великий і страшний, який у нього довгий дзьоб.

Боязко оглядаючись, Ніна зійшла зі стежки, щоб обминути гусака. А гусак підняв голову, зашипів, підбіг до Ніни й ущипнув її за ногу. Гуси весело ґелґотіли.

Ніна заплакала і втекла додому.

Вона розповіла мамі про те, як на неї напав гусак.

Мама сказала Ніні:

— Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись на нього сміливо, йди на нього, не обминай.

Ніна знову пішла тією ж стежкою. На стежці сидів гусак, а поруч з ним — гуси й гусенята.

Ніна сміливо глянула на гусака. Гусак сидів на стежці і ніби ждав, що ж воно буде.

А Ніна все йшла до нього і йшла стежкою й дивилася сміливо, думаючи: не боюсь я тебе, гусаче.

Гусак злякався, зійшов з стежки, побіг, оглядаючись, по траві, а за ним побігли гуси й гусенята.

А Ніна сміливо йшла стежкою.

Гуси про щось тривожно заґелґотіли.

 

Маківка і джміль

 

Увечері Макова квітка стулила пелюстки. Спить цілу ніч Маківка. Уже і день настав. Уже і сонце зійшло, а вона все спить, не розтуляє пелюсток. Коли це десь з-за яблуні вилетів волохатий Джміль. Летить, гуде. Почула квітка, що Джміль наближається і розкрилася. Прилетів Джміль та й сів між пелюстками. Радіє Макова квітка, бо тепер повна коробочка маку буде! Ось чому Маківка так довго не розтуляла пелюсток. Вона на чекала Джмеля.

 

Дід осінник

 

У темному лісі живе дід Осінник. Спить на сухому листі й сторожно прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню – курли-курли – підводиться й каже:

- Прийшла моя година. Відлітають до теплого краю журавлі.

Виходить з лісу дід Осінник – сивий, у сірому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, сідає, прихиляється до дуба й тихо-тихо щось мугиче.

Це не пісня, а осінній вітер… Коли дід співає, його борода росте, розвівається за вітром. Ось вона вже простяглась луками. Посіріли луки.

• Осінній туман, - кажуть люди.

І не здогадуються, що це ж борода діда Осінника.

 

Тополі в степу над шляхом

 

У степу над шляхом ростуть три тополі. Одна висока, стара і дві молоді, гнучкі. Розповіла мені бабуся: це тут колись росла тільки одна тополя – оця велика. Сумно стало їй одній край дороги. Якось ішов дорогою мандрівник та й сів спочити під тополею. Вона й просить його: «Чоловіче добрий, відріж од мене дві гілочки, посади їх поряд. Хай виростуть коло мене дві топольки – мені радість буде».

Відрізав добрий чоловік дві маленькі гілочки, посадив їх, ще й полив. Зазеленіли вони, стали молоденькими тополинками. Поливають їх рясні дощі, гойдає вітер. Радісно стало старій зі своїми дочками. Шелестять тихо три тополі. Про щось гомонять. Мабуть, проте, як сумно жити одному і як добре жити в гурті.

 

Як дзвенять сніжинки

 

Це було темного зимового вечора. Сонце сховалося за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.

Раптом з півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаючись до тихого снігопаду і чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

Що воно дзвенить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте у нас на шкільному подвір’ї. Вслухаюся і дивуюся. То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до одної, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять. Аж місяць прислухається.

 

Білі полотна

 

Це було восени. Світили зорі. Тихо стояв ліс. Заснули пташки. Перед самим світанком прийшла до лісу бабуся Морозиха.

Принесла білі полотна, розіслала на зеленій траві. Забіліли галявини, аж посвітлішало в лісі. Сіра сова думала, що вже ранок, та й заховалася під сучок.

Зачервоніло небо на сході. Зійшло сонечко. Де ж поділися білі полотна? Немає. Блищать на траві срібні крапельки роси. Де ж бере бабуся Морозиха стільки білих полотен? Чи принесе вона їх і цієї ночі? І хто їх тче – білі полотна?

Безрідний дятел

 

В одному веселому, радісному гаю жили дятли. Кожен дятел із дятлихою мали гніздо. Влітку вони виводили маленьких пташенят. Як тільки малята вилітали із гнізда, батько й мати вчили їх знаходити жучків під корою дерев.

Жив у гаю Безтурботний Дятел. Не було в нього ані дятлихи, ані гнізда. Влітку він літав собі, пісні співав, жучків шукав. На зиму перелетів Дятел до іншого гаю. Усі дятли здивувались, питають:

•      Звідки ти прилетів, Дятле? Де твій гай? Де твоя дятлиха, де твої дятленята?

Безтурботний Дятел у відповідь застукав дзьобом по дубу й заспівав:

Я співун, я літун,

Безтурботний говорун.

Де хочу, буваю,

Куди хочу, літаю.

Немає у мене дятлихи,

Немає малих дятленят.

Краще жити без клопоту.

Ось так. Ось.

Дятлам стало зрозуміло. Вони сказали:

•      Якщо у тебе немає ні дятлихи, ні дятленят, то в тебе немає і свого гаю. Ти безрідний.

З того часу безтурботного Дятла так і прозивають: Безрідний.

 

Дівчинка і синичка

Казка

 

Настала холодна зима.

Маленька Наталя почепила на яблуньці годівничку для Синички й щодня приносила насіння коноплі. Синичка чекала дівчинку. Навесні Синичка сказала Наталі:

•      Тепер не принось мені насіння. Я знайду собі їжу. До побачення – до зими!
• До побачення, Синичко.

Знову зима все засипала снігом. Прилетіла Синичка до годівнички, а там також сніг.

Тривожно стало пташці. Питає вона у яблоньки:

• Яблунько, скажи, чому нема Наталі? Невже вона забула про мене?
• Ні, не забула. Вона хворіє.

Тяжко стало на душі у Синички. Сіла вона на гілочці й думає: «Полечу до дівчинки. Треба чимсь її втішити. Але де я візьму подарунок? Навкруги ж сніг, сніг, сніг».

І тоді вирішила Синичка понести Наталі пісню. Прилетіла до її хати, влетіла у відчинену квартирку, сіла біля ліжка хворої і заспівала.

Наталі стало легше.

 

 

Сині оченята

 

Крізь сухий торішній листок пробився зелений пролісок. Гострий, мов стрілочка. Розправив листочки. Між ними затремтіли двоє синіх очей – дві квіточки. Глянули оченята навколо. Що ж вони побачили? Велике, червоне коло, немов клубок вогню.

• Що це таке? – запитала Сині Оченята.
• Це сонце, - віповів Джміль.

Потім Сині Оченята побачили високі дерева, блакитне небо, журавлиний ключ. Сонце піднімалося все вище, ось воно вже посеред неба. Ось уже опускається, наближається до землі, стало ще червоніше.

• Чого це сонце стало червоне? – Запитала Сині Оченята.
• Бо воно прощається із землею, - сказала Оса.

Сонце сховалося. Стало темно.

•      Чого це потемнішало? – злякано запитала Сині Оченята. – Нам страшно.
•      Не бійтесь, - сказав маленький Комарик. – Спіть. Мине ніч, і знову настане день.

 

Краплина роси

 

Рано-вранці на квітці троянди прокинулась Краплина роси.

•      Як я тут опинилась? – думає Краплина. – Увечері я була високо в небі. І захотілось їй знову в небо.

Пригріло Сонечко. Випарувалась Краплина, піднялась високо-високо у блакитне небо, до самого Сонечка. А там тисячі інших краплинок. Зібрались усі в чорну хмару і затулили Сонечко.

•      Чого це ви заховали мене від людей? – розгнівалось Сонечко. І послало на хмару вогненну стрілу. Вдарила вогненна стріла, загримів грім.

Злякалася чорна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала Краплина на землю.

• Дякую тобі, Краплино, - промовила Земля. – Я так скучила за тобою.

 

Метелик і квітка

 

Летів білий метелик над річкою. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе… І метелик пливе.

Летіла над водою ластівка, здивувалася. Коли це метелик навчився плавати? Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулсь вода. Сколихнулась квітка. Загойдався метелик. Весело йому річкою пливти.

 

 

 

Дівчинка і ромашка

 

Сонячним ранком маленька Дівчинка вийшла погратися на зеленій галявині. Раптом вона почула: хтось плаче… Прислухалась. Плач долітав з-під каменя, що лежав в кінці галявини. Нахилилась Дівчинка до каменя й питає:

• Хто там, під каменем плаче?
•      Це я, Ромашка, - почувся тихий, слабкий голос. – Звільни мене, Дівчинко,гнітить мене камінь.

Відкинула Дівчинка камінь й побачила ніжну стеблинку Ромашки.

• Спасибі тобі, Дівчинко, - сказала Ромашка, зітхнувши на повні груди. – Ти звільнила мене з-під кам’яного гніту.
• Як же ти потрапила сюди, під камінь?
•      Підманув мене камінь, - розповіла Ромашка. – Була я маленькою насіниною. Восени шукала теплого куточка. Камінь дав мені притулок, обіцяв оберігати мене від холоду й спеки. А коли я захотіла побачити сонечко, він ледве не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.
• Гаразд, будь моєю, - згодилась Дівчинка.

Подружились Дівчинка і Ромашка. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали сонечко.

• Як добре мені бути твоєю, Дівчинко, - часто говорила Ромашка.
• А коли б ти виросла у лісі або при дорозі? Якби ти була нічиєю?
•      Я б померла від горя, - тих сказала Ромашка. – Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Ось той Маковий Дзвіночок – він товаришує з Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка – вона подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічиєю.

 

Сонце і Сонечко

 

Восени заховалось Сонечко під корою дерева. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри студені. Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на блакитному небі, яскрава веселка.

Серед зими трапилась тепла сонячна днина. Тихо в лісі, вітру немає. Нагріло Сонце міцну кору. Жарко стало Сонечку. Прокинулась комашка, солодко позіхнула, визирнула з-під кори. Хотіла вже було розправити крильця й полетіли, та Сонце застерегло:

•      Не вилазь, Сонечку! Сховайся у свою таеплу постіль. Рано тобі ще літати – загинеш. Мої промені теплі, та мороз підступний – уб’є тебе. Ще будуть і завірюхи, й вітри холодні, й морози тріскучі.

Сонечко послухалось доброго слова. Подихало свіжим повітрям і залізно знову в свою теплу постільку.

 

Та й поклала кладочку

 

Біжить лісовою стежечкою маленька мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома дітки маленькі її чекають. Коли це стежечку перетнув струмок. А на тому боціпахучі зернята лежать. Як же добратися до тих зерняток? Бачить мурашка – на березі струмка росте висока стеблина. Зрізала мурашка стеблину – бо в неї зуби такі гострі, як ножі. Впала стеблина через струмок. Перелізла мурашка по ній на той берег. Ось і зернята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.

 

Квітка сонця

 

На високому стеблі – велика квітка із золотими пелюстками. Вона схожа на сонце. Тому й називають квітку соняшником. Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки. Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилося з-за обрію. Соняшник повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне вогняне коло. Усміхається соняшник д сонця, радіє. Вітає його:

• Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!

Сонце піднімається усе вище й вище, пливе по небу. І Соняшник повертає за ним свою золоту голівку. Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню. Зайшло сонце.

Повертає соняшник голівку туди, де завтра зійде сонечко. Спить золота квітка й сниться їй ранкова зоря.

 

Як здивувався Мурко

 

Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющивши очі, спить, поклав голову нп лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє.

На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притуляється. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утеко, чи хай собі гріється?

 

 

Лисиця й миша

 

У Лисиці народилося п’ятеро малят. Дуже любила їх Лисиця. Щодня ходила на полювання й приносила їмщо-небудь смачне: то пташку, то зайчика, то мишку, а то й жабеня чи жука

Одного разу побачила Лисиця недалеко від своєї нори мишачу нору. Ледве встигла заховатися Миша з мишенятами. Сіла Лисиця біля мишачої нори й чатує: «Все рівно вийдеш, Мишо, з нори, або діти твої вийдуть. Ось я і схоплю вас».

Довго сиділа Лисиця. Вже Миші й мишенятам їсти похотілось, а вона все сидить. Ось і надумала Мишка злякати Лисицю. Говорить їй з нірки:

• Лисичко, тікай, Вовк з лісу біжить.

А Лисиця тільки посміхається.

Миша знову говорить з нірки:

• Лисичко, тікай, бо мисливець іде з рушницею.

А Лисичка собі тільки посміхається.

Тоді Миша як крикне:

• Лисичко, Вовк до твоїх лисенят у нору поліз!

Лисиця побігла рятувати лисенят.

 

Щоб кіт мишку не впіймав

 

Маленькій дівчинці Олі мама читала книжечку. В книжечці розповідалось про дивні речі.

Жила собі на світі мишка-норушка. Вилізла вона одного разу з нірки гуляти. А за нею погнався кіт вусатий. Мишка злякалась та й втекла в нірку. Сидить мишка в нірці, від страху дрижить, а кіт сидить біля нори.

На цьому й закінчилась казка.

Оля запитала в мами:

• Мамо, а далі що було? Чи не впіймав кіт мишку?
• Невідомо, - відповіла мама. – Кіт сидить біля нори, а мишка в норі.

Ніч. Всі лягли спати. Книжечку про кота й мишку мама поклала на столі.

Не спиться Олі. Це ж мишка в книжечці, думає вона. Вискочить з книжечки, побіжить, а кіт вусатий її й впіймає.

Встала Оля тихенько з ліжка, взяла книжечку про мишку та й заховала її в шафу. Щоб кіт не впіймав.

 

Скажи людині: «Доброго дня!»

 

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині. Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.

• Тату, куди бабуся йде? – питає син.
• Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається.
•     Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: «Доброго дня бабусю!»
•     Навіщо ж казати ці слова? – дивується син.
•     Ми ж її не знаємо.
•     А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо. Ось і бабуся.
•     Доброго дня, бабусю! – каже син.
•     Доброго дня, - каже батько.
•     Доброго вам здоров’я, - відповідає бабуся і усміхається. І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки – раніше їх і не чути було. На душі в хлопчика стало легко.
•     Чому це воно так? – питається син.
•     Бо ми побажали людині доброго дня.

 

Добре слово

 

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: «Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота». Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка. Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав: - Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату війшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її. Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала: - Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові. Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.   

     – Ось чого не вистачало Олі, - сказав дід Опанас.

• Доброго слова.

 

Бабусин борщ

 

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості. Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ. Зварила бабуся борщ – зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда… Забувати стала. Поки варила – двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок: - Ачи солила – й не пам’ятаю… Стара вже… Ось сіль у сільниці – додавайте собі до смаку. З’їли дівчата по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою – виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє. – А чи солила ж я борщ? – питається бабуся.

- Ми й не помітили, - каже Ніна.

- Такий смачний, що про сіль і не подумали.

- Значить, солила, - полегшено зітхнула бабуся.

- А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити. Добре, бабусю, - і знову перезирнулись. І нкепомітно всміхнулись.

 

Тихо, бабуся відпочиває

 

Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки.

- Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце. Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо, щоб не розбудити бабусю. Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подруга. Вона голосно й каже: - Галинко, послухай… Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:

- Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце. Сіли дівчата ло столу й розглядають малюнки. А з бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й  питає:

- Бабусю, а чого ви плакали уві сні? Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.

 

Склянка води

 

Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п’ять років. Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко. А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:

•      Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води – подай свіжої, попросить відчинити вікно – відчини. Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води. Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол. Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось. Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому. Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка – й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води. Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці – ні краплини. А він у м’яч грав із хлопцями.
• Роби не те, що хочеться, а те, що треба, - навчав Юрко свого сина.

 

Народився братик

 

В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик. Прокинулася вночы Оленка, бачить – схилилась мама над колискою та й співає колискові. Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

- Мамо, - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас…

- А чого ти мені це говориш? – непокоїться мати.

- Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика… Мама полегшено зітхнула й каже:

- Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми? Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:

- Для кожної людини – все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.

 

 

Чому дідусь такий добрий сьогодні

 

Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов. Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться – сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

«Що ж його робити? – думає Андрійко.

•       Злізати з шовковиці – струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє». Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде. Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:
•       Чому це ти сидиш на дереві, внучку?
•       Боюся струсити на вас краплі, дідусю…
•       Злазь, Андрійку… Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. «Чому це дідусь такий добрий сьогодні?» - з подивом подумав онук.

 

 

Навіщо кажуть «Спасибі»

 

Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити. Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:

• Спасибі тобі, струмочку. Хлопчик усміхнувся.
• Чого ти усміхнувся, хлопче? – запитав дідусь.
•      Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові «Спасибі»? Він же не жива  істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.
•      Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієшь, навіщо людина каже «Спасибі»? А знаєшь, кого це слово вшановує, звеличує, підносить? Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.

 

Дідусь і Смерть

 

Був собі дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:

• Час уже помирати, Дідусю.
• Дай приготуватися, - відповідає Дідусь.
• Добре, - каже Смерть.
• Скільки тобі часу треба на те?
•      Три дні – каже Дідусь. Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься? Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.
•      Що ж він другого дня робитиме? – думає Смерть. Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.
•      Що ж він третього дня робитиме? – з нетерпінням думає Смерть. Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.
•      Навіщо ти дерева садиш? – питає Смерть.
•      Ти ж завтра помреш.
•      Людям на добро, - відповідає Дідусь. Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.

 

Щоб ти став кращим

 

Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами. Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

• Дідусю, он хатинка! – радісно вигукнув онук.
•      Може, в ній переночуємо? – Так, це хатинка для дорожніх, - сказав дідусь. Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості. Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібинку, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поручлежала маленька гілочка ялинки. На вікні – відро з водою. Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.
•      Хто це все поставив на стіл? – питає онук.
•      Добрий чоловік, - мовив дідусь.
•      Як це так? – дивується онук.
•      Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
•      Щоб ти став кращим – відповів дідусь.

 

Суниці для Наталі

 

У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється. Андрійко розповів своій мамі про Наталю. Мама й каже:

- Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку. Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:

- Соромно мені, не понесу.

- Чому ж тобі соромно? – дивується мама. Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:

- Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні. Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:

- Дякую…

- Чому ж це щічки у неї стали рум’яні? – подумав Андрійко.

- Вона ще не їла суниць…

 

Втрачений день

 

В одного батька троє синів – маленьких хлоп’ят.

- Розкажіть, як ви сьогодні прожили день. Юрко відповів:

- Я сьогодні посадив дерево. Батько сказав:

- Ти сьогодні добре прожив день. Миколка відповів:

- Я сьогодні зайчика намалював.

- Ти теж непогано прожив день, сказав батько. Петрик відповів:

- Я сьогодні у м’яча грав… І морозиво з’їв.

- У тебе сьогодні втрачений день, - посмутнів батько.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

1. Афоризми Василя Сухомлинського

2. Весняний вітер

3. Ледача подушка

4. Петрик, собака і кошеня

5. Конвалія в саду

6. Як бджілка знаходить квітку конвалії

7. Хто свічки засвітив

8. Я вирощу внучку, дідусю

9. Кмітливий скляр

10. Хлопчик і сніжинка

11. Для чого півневі гребінець

12. Їжачок і світлячок

13. Два метелики

14. Найгарніша мама

15. Велике і мале

16. Жаба, що співала по-справжньому

17. Як починається осінь

18. Як зайчик грівся взимку проти місяця

19. Шпак прилетів

20. Щоб метелик не поколовся

21. Через потік

22. Як котові стало соромно

23. Лялька під дощем

24. Дуб під вікном

25. Як Сергійко навчився жаліти

26. Сиві волосинки

27. Як синичка будить мене

28. Камінь

29. Як Микола став хоробрим

30. Пелюстка і квітка

31. Сьома дочка

32. Фіалка і бджілка

33. Їжачок

34. Яблуко в осінньому саду

35. Осінь принесла золотисті стрічки

36. Іменинний обід

37. Райдуга в бурульці

38. Вороненя і Соловей

39. Покинуте кошеня

40. Все в лісі співає

41. Легенда про золоте зернятко істини

42. Який слід повинна залишати людина на землі?

43. Про що думала Марійка

44. Оленчин горобчик

45. Я хочу сказати своє слово

46. Соловей і Жук

47. Горбатенька дівчинка

48. На волосинці

49. Як вже це все було без мене?

50. Як Наталя у лисиці хустку купила

51. Гвинтик

52. Кінь утік

53. Красиві слова і красиве діло

54. Усмішка

55. Співуча пір’їнка

56. Як Павлик списав у Зіни задачу

57. Розділена радість

58. Хто кого веде додому

59. А серце тобі нічого не наказало?

60. Наказ дітям

61. Десять Не Можна

62. Дев’ять негідних речей

63. Чому мама так хвалить?

64. Ремісник і різець

65. Бо я – Людина

66. Соромно перед соловейком

67. Він зненавидів красу

68. Комірчина для дідуся

69. Які вони бідні

70. Пихата жаба

71. Найледачіший у світі кіт

72. Образливе слово

73. Зайчик і горобина

74. Де ночує водяна лілея

75. Як метелик плавав у ставку

76. Пихатий півень

77. Ласкавий вітер і холодний вітрюга

78. Ніна і гусак

79. Маківка і джміль

80. Дід осінник

81. Тополі в степу над шляхом

82. Як дзвенять сніжинки

83. Білі полотна

84. Безрідний дятел

85. Дівчинка і синичка

86. Сині оченята

87. Краплина роси

88. Метелик і квітка

89. Дівчинка і ромашка

90. Сонце і Сонечко

91. Та й поклала кладочку

92. Квітка сонця

93. Як здивувався Мурко

94. Лисиця й миша

95. Щоб кіт мишку не впіймав

96. Скажи людині: «Доброго дня!»

97. Добре слово

98. Бабусин борщ

99. Тихо, бабуся відпочиває

100. Склянка води

101. Народився братик

102. Чому дідусь такий добрий сьогодні

103. Навіщо кажуть «Спасибі»

104. Дідусь і Смерть

105. Щоб ти став кращим

106. Суниці для Наталі

107. Втрачений день