Збірник творів з української літератури для уроків позакласного читання "Цікавинки від Даринки" для учнів 1 - 4 класів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відділ освіти, молоді, спорту, культури та туризму

Глеюватської сільської ради

Недайводська гімназія

 

 

 

 

 

 

 

Цікавинки від Даринки

 

Збірник творів з української літератури

для уроків позакласного читання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

с. Недайвода

2022р.

 

Рецензент:

Козацька Н.О. – вчитель початкових класів Недайводської гімназії

 

 

Цікавинки від Даринки. Збірник творів для уроків позакласного читання – Укл. Ахметшина К.А. – Недайвода, 2022. -    с. 39

 

 

 

 

 

 

Посібник містить художні тексти, що відповідають Державному стандарту початкової освіти та типовим освітнім програмам.

До збірки увійшли художні твори українських письменників які допоможуть вчителю дібрати матеріал до уроків позакласного читання. У посібнику містяться  зразки усної народної творчості, прозові й віршові твори про при року, твори різних авторів про природу й ставлення про неї. Про ставлення до книги, про виховання кращих рис характеру, про велич людської праці. Дані твори сприяють вихованню у дітей бажання читати художню літературу, з повагою ставитися до старших та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Найдорожчий плід

 

Було у батька три сини. Якось він покликав їх до себе в кімнату й каже:

— Даю вам кожному гаманець золотих. Ідіть собі по світу та шукайте найдорожчий плід.

Хто його принесе мені, дістане половину мого багатства.

Взяли три сини гроші та й рушили на три сторони світу шукати найдорожчий плід. По трьох роках мандрів усі троє повернулися додому.

— Ну як, — запитав батько найстаршого сина, — приніс ти мені найдорожчий плід?

А той йому:

— Найдорожчий плід, тату, це той, котрий найсолодший.

Отож я купив тобі винограду.

З усіх плодів, що родить наша земля, виноград — найсолодший.

— Добре, синку, — каже батько, — гарний плід мені приніс. А що скажеш ти? — питає він середнього сина.

— Я думаю, тату, що найдорожчий плід той, який найважче дістати. Тому пішов я в теплі краї і придбав плоди, що у нас не родять. Купив кокосових горіхів, апельсинів, фініків, бананів та ще деяких рідкісних плодів, усього потроху. Ось вони: вибери собі найкращий.

— І твої плоди, синку, гарні, — каже батько.

А тоді питає найменшого:

— А що ти приніс мені, синку? Чом повернувся з порожніми руками?

— Справді, тату, я повернувся з порожніми руками. Але гроші, що ти дав мені, я не змарнував. Я, тату, пішов учитися. Цілих три роки вчителі та книги вчили мене. Плодів, що я здобув, не видно, бо вони в серці й розумі моєму. Гадаю, татку, що то також дорогоцінні плоди.

Дуже зрадів батько, зачувши ті слова.

— Ти приніс мені найдорожчі плоди, синку! Ти заслужив винагороду. Бо ж немає плодів, дорожчих за ті, що дають людині знання.

 

 

 

 

 

Лялька під дощем 

 

Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.

Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя...

Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла на подвір’я. Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.

Коли Зіна відкрила двері, мама ввімкнула світло й широко відкритими від страху очима дивилась на порожнє ліжко.

Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела подих.

Вона зняла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку. Давши рушник, сказала:

— Витри ж і Зою... Як же

це ти її забула на лавці?

— Ніколи більше цього не буде, матусю...

 

Суниці для Наталі

 

У третьому класі вчиться маленька дівчинка Наталя. Вона довго хворіла. Повернулась до школи бліда, швидко втомлювалась.

Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама сказала:

— Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьо¬рою, червонощокою... Понеси їй суниць, Андрійку.

Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, Й але чомусь соромно. Він так і сказав мамі:

— Соромно мені, не понесу...

— Чому ж тобі соромно? здивувалась мама.

Андрійко і сам не знав, чому йому сороммо

і всім добром плачу.

Наступного дня він все ж таки взяв з дому пакуночок з суницями. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок з суницями й тихо сказав:

— Це суниці. Ти їж, і щоки в тебе будуть червоні.

Наталя взяла пакуночок з суницями. І тут сталося дивне. Щічки її стали червоними, немов мак. Вона ласкаво подивилась в очі Андрійкові й прошепотіла: «Дякую!..»

«Чому ж щічки в неї стали червоними? — з подивом думав Андрійко. — Вона ще ж не їла суниці...»

 

Важко бути людиною

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Що ж... — каже Роман, — це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто, — наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.

— Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую... — Чому? Скажи, чи ж обов’язково це робити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися...

— Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися...

Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

— Важко бути людиною... — сказав він.

 

Як кошенятко знайшло маму?

 

На осінньому листячку лежало кошенятко. Ще зовсім маленьке, за людськими мірками — немовля. Воно сліпо тицяло мордочкою у різні боки і плакало. «Мам, мам», — пищало мале. Воно замерзло і хотіло їсти. «Мам, мам», — жалібно гукало. Але мама не чула. Вона була далеко.

А все тому, що вчора хлопчик-школяр узяв малого клубочка до себе додому. Лише тому, що хотів мати вдома тваринку. Йому було байдуже, що за ним бігла мама кошенятка і плакала, що вона просила повернути їй її дитину. Хлопчик не зважав. Він ніс малого клубочка до себе додому.

А вдома батьки зчинили галас. Адже не можна без дозволу приносити додому тварин!

От так і вийшло, що маленький котик знову опинився на вулиці. Сам. Далеко від дому. Серед осіннього карнавалу листя і дощу. Далеко від мами.

Але він не здавався. «Мам, мам»... — продовжував кликати. Та мами не було... Коли вже почало сутеніти, сил у кошеняти майже не залишилося. Мале втомлено розпростерлося на землі, як те листя, що попадало з дерев. Аж раптом:

— Вуханьчику, ти чий? — запитав лагідний голос.

Малий, не вірячи, що це звертаються до нього, все ж підняв голову.

— Вуханьчику, — нахилилася до кошенятка дівчинка. — Ти саменький тут, так?

А серце у малюка ледве не вистрибувало із грудей.

Цей голос! Він такий ніжний, він такий теплий, він такий... такий мамин! —              Мам, — промуркотіло кошенятко. — Мама!

А Таня, так звали дівчинку, поглянула на своїх батьків:

— Можна взяти кошеня? — запитала.

Дорослі між собою переглянулися, а потім

ствердно кивнули:

— Бери. Але доглядати будеш за ним ти!

— Домовилися, — відповіла дівчинка і ще ніжніше притулила до серця маленький клубочок. — Тепер я буду для тебе мамою, Вуханьчику.

— Мам...— вже крізь сон ствердно відповів малюк.

А навколо кружляло у танку листя. Воно радісно виспівувало: «Кошенятко знайшло маму... маму... свою маму»...

 

 

Дім для Рябка

У Михайлика був вірний друг — Рябко. Одного разу побачив Михайлик, що Рябко бігає по вулиці. За ним женеться хтось із палицею — якийсь чоловік у сірому халаті. Це дуже стурбувало Михайлика.

Кілька днів він працював у повітці — робив дерев’яну будку. Дім для Рябка — так назвав хлопець споруду. Будка була справді схожа на маленький будиночок. Михайлик поставив будку під хатою. Рябко заліз усередину, ліг і висунув голову. «Сподобалось житло», — подумав Михайлик. А щоб Рябко нікуди не бігав, то прив’язав його міцним залізним ланцюгом. Рябко відчув, що він прив’язаний, ліг біля будки, поклав голову на лапи й тихо заскавулів. Михайлик приніс Рябкові їсти. Але с-бака відвернувся від миски з їжею.

Так лежав Рябко до вечора, так пролежав і цілу ніч. Вранці пішов холодний дощ зі снігом. Михайлик думав: «Тепер Рябко заховається від негоди». Але собака не зрушив з місця. Він лежав біля будки й тихо скавулів. Михайлик відв’язав Рябка й відніс ланцюг у повітку. Рябко радісно замахав хвостом і поліз у свій дім.

 

Не загубив, а знайшов

 Коли синові виповнилося дванадцять років, батько дай йому новий заступ і сказав:

- Йди, синку, в поле, відміряй ділянку в сто кроків уздовж і сто в поперек і скопай.

 Пішов син у поле, відміряв ділянку й почав копати. А копати він ще не вмів. Важко було спочатку, доки приловчився копати й до заступа приладився. Наприкінці робота йшла все краще й краще. Та коли син загнав заступ в землю, щоб перекинути останній шматок ґрунту, він зламався.

 Повернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за поламаний заступ.

- Простіть мене, батьку, - сказав син. – Я зламав заступ.

- А копати ти навчився? Копати тобі в кінці було важче чи легше?

- Навчився, і копати в кінці було легше, ніж спочатку.

- Отже, ти не загубив , а знайшов.

- Що ж я знайшов, батьку?

- Бажання трудитися. А це – найдорожча знахідка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Як кущик і павучок віддячили мишці

 

У садку був кущик, а під кущиком — нірка, в якій жила мишка. Кущик похитував галузками, шумів листям, з вітриком розмовляв. А мишка у нірці смачно спала або сиділа під кущиком проти сонечка і вигрівалася. Гарно було!

Раз закрався до садочка гість із далекого поля, куцохвостий зайчик. Розглянувся: «Го – го! Скільки тут усіляких незнаних присмаків! Нові рослинки, нові галузки!» Бігає зайчик по садочку, тут відкусить листочка, там гризне галузку — випробовує, чи смачне.

Прискакав і до кущика, зіп’явся дибки на задні лапки, досяга ротом найкращої галузки. А на галузці під найбільшим листком сидів павучок, мостився спати. Злякався, сердега, що зайчик його разом з листочком схрумає.

— Ой, біда, біда! — закричав павучок.—Рятуйте!

Вискочила мишка зі своєї хатки. Дивиться, кущик аж тремтить, жаль йому найкращої, найчепурнішої галузки. Стала мишка зайчика прохати-вмовляти:

— Пане Довговушенку! Вірте мені, цей кущик дуже – дуже  несмачний. Навіщо вам псувати собі смак? Язик вам затерпне. Чи не краще вам наїстися усмак молодої соковитої капусти?

— Де, де вона? — запитав зайчик, що дуже любить капусту.

— На грядці за тином! — показала мишка лапкою. І зайчик пішов собі на грядки смакувати капусту, кущика не зачіпав, і галузка зосталася непошкоджена.

— Спасибі! — промовив до мишки кущик і поклонився їй своїм вершком. — Я тобі, добра сусідко, цього не забуду.

— Спасибі! — сказав павучок, махнув до мишки привітно лапкою, а потім зробив тонку міцну ниточку – павутинку і ще міцніше прив’язав свого листочка до галузки.

Настала рання осінь. Першим на кущику зів’яв той листочок, що під ним мешкав павучок. Був би відірвався від галузки, але держала його павутинка. Одного ранку вийшла мишка з нірки подивитись, чи не погубили діти на стежці

солодких окрушин. Погода псувалася. Десь на далеких горбах сидів осінній вітер і дмухнув так сильно, що в садочку хиталися всі дерева, кущики, галузки і листочки.

Вибігає мишка з-під куща, а назустріч — здоровий чорний котище з блискучими зеленими очима.

Мишка шасть у траву. Кіт скочив за мишкою, і його загребущі пазурі стали нишпорити в траві перед самим мишачим носиком. Мишка кинулась у другий бік, заховалась під невелику лопушину і стишилась. Кіт не бачив мишки, але чув шелест у траві, піднявся на задні лапи і пильно дивився, куди б йому скочити.

З безрадним трепетом дивився кущик на пригоду мишки. Загородив котові дорогу галузкою, але це не допомогло. Тоді кущик побачив, що біля зів’ялого листочка сидить павучок. Той самий, що колись прив’язав листочка до галузки міцною павутинкою.

— Розірви павутинку! Розірви!! Мерщій!!! — зашелестів кущик.

Павучок перекусив павутину, і листочок з шелестом упав на землю.

— Ш-ш-ш! Фі-ю-ю! — виспівував осінній вітер. Його подих підхопив зів’ялого листочка і поніс по траві. Листочок чіплявся за травинки і підстрибував, мов живий.

Кіт подумав, що це втікає мишка. Мерщій кинувся в погоню за сухим листком. А тим часом мишка — смик сюди – туди  й сховалась у сухій безпечній нірці.

Кущик радісно похитував галузками. Йому смішно було дивитись, як чорний кіт із зеленими блискучими очима, наздогнавши листка, збагнув свою помилку і засоромлений пішов додому. Кущик поглянув на зраділого павучка і зашепотів йому над головою:

— За добро треба завжди віддячувати добром!

 

 

Ніколи не здавайся

 

На болоті, де густо росло зелене листя латаття, цвіли білосніжні і жовті в зелених кошиках лілії, жила Велика Жаба. У неї був маленький синочок, якого звали Жабеня. Жаба була дуже велика і дуже розумна, а Жабеня було дуже мале та ще й неслухняне. В той час, коли Велика Жаба грілася на сонці, Жабеняті хотілося наздогнати водяного павучка, чи муху, чи комарика. Жабеня незграбно вилазило на зелений листок латаття і грілося на сонечку. Водночас воно пильно стежило і не пропускало жодного комарика чи мухи, які так і роїлися поруч. Жабеня спритно ляскало язичком і прудкий комарик був уже в нього в ротику.

Одного разу за такою забавою чи сніданком до Жабеняти несподівано підкралась біда. Величезний Лелека тихо на високих червоних ногах вийшов із-за очерету.

— Ага! — подумав Лелека, — оце Жабеня і буде мені на сніданок! Хоч воно і замале, але ж смачне!

Жабеня від несподіванки раптом наче завмерло, а потім заплакало. Йому так не хотілося, щоб оцей великий і непривітний лелека проковтнув його. Лелека, мабуть, хотів щось сказати, але Жабеня знайшло собі сміливість і, подолавши жах, сказало:

— Не їж мене, добрий Лелеко, а краще відпусти на волю. А коли я виросту і стану великим, тоді і з’їси мене. Тоді тобі достатньо буде мене, щоб смачно поснідати чи навіть пообідати.

Але лелека нічого не сказав, а стрімко вхопив Жабеня.

Нараз голова Жабеняти опинилася глибоко в роті лелеки,а його тулубець — в його міцному і страшному дзьобі.

— Все! — подумало Жабеня, — відтак я вже ніколи не побачу ані мами, ані лілій, ані сонечка, і ніколи не виросту.

І раптом у голові Жабеняти промайнула думка:

— Моя мама — Велика Жаба казала мені колись: «Ніколи не здавайся!»

Де тільки взялися у Жабеняти сили, воно обхопило передніми лапками, немов рученятами, шию великого Лелеки. Від несподіванки той аж оторопів. Потім йому стало важко дихати. В очах Лелеки потемніло і навернулись сльози. Це Жабенятко своїми маленькими лапками наче лещатами стиснуло шию Великого Лелеки. Той ледве встояв на ногах. А потім, зібравши всі свої сили, виплюнув Жабеня з свого ціпкого дзьоба та так далеко, що вже не зміг його ані знайти, ані знову спіймати. А Жабеня, відчувши волю, стрімко пішло під воду і заховалося між листям латаття.Та коли страх пройшов, а Великий Лелека був дуже далеко від болота, Жабеня сказало:

— Правду казала моя мама, Велика Жаба: ніколи не здавайся!

А Великий Лелека в свою чергу подумав:

— Яке ж воно несмачне, оте Жабеня, я мало не подавився ним...

Так Лелека і полетів, не поснідавши, геть від болота. А Жабеня подумало:

— А маму треба слухатись і пам’ятати її поради.

 

Як їжачок над лугом літав

Збирав якось їжак – бережак  листя. До зими готувався, постелю собі вистеляв. А осінь тоді була пишна та барвиста. Листя, мов рясний дощ, осипалось, райдугою переливалось. М’яко та густо землю застеляло, щоб їй було взимку тепліше.

Ото їжачок лягає на землю — та качається, борюкається. А листя на його сиві голки все настромляється, нанизується. Отак назбирає він листя та й несе до старого дуплястого пня — до своєї домівки. Несе, наче золотий стіжок везе.

Скине його на купку, спочине трохи та й знову за роботу. Бо ж любить їжачок зимувати у теплій м’якій постелі.

Так він збирав та звозив, збирав та звозив пахуче, сяюче, аж тепле осіннє листя.

Одного разу назбирав – наколов  на свої голки – шпичата  височенну, вищу за себе, хуру листя. Тільки вирушив додому. Коли де звідки не взявся — схопився вітер. Та не просто вітер, а вітрюган злющий, несамовитий. Закружляв, завив. Такий рвучкий та шалений, що все на своєму шляху змітав, зривав, підхоплював на дужі вітряні крила.

Підхопив зухвалий вітрисько і той листяний стіжок.

Та разом з їжачком. І полетів їжачок-лісовичок над лугом –виднокругом. Страх, як налякався з того льоту. Бо ж трапи¬лось із ним таке вперше.

На щастя, неподалік діброва була. І кремезні, ще зелено – чубі  дуби стали супроти вітру. Зупинили його.

А їжачок спокійно та легко приземлився на листя. Розплющив очі, отямився — не так уже й далеко залетів. А літав же довго.

Та ще довше він дивувався з того дива.

І нині, напевне, згадує ту пригоду

 

 

Як місяць у криниці купався

 

Стояла млосна літня ніч. На небі — ні хмаринки, і місяцеві захотілося напитися води із криниці. Спустився він на відрі у криницю, напився, сполоснувся. Але як тепер вибратися?

Летіла мимо сова. Попросив її місяць витягти відро разом з ним із криниці. Але сова не захотіла допомогти.

— Мені й без місяця вночі добре, я і в темряві усе бачу.

Проходив мимо кіт. Чує, наче хтось у криниці вовтузиться. Зазирнув:

— Невже миші купаються?

Попросив місяць, аби кіт

допоміг йому з криниці вибратись.

— А мені вночі й без світла добре полювати, — відповів кіт.

Бігла по цямрині криниці мишка. Попросив її місяць допомогти йому. Запищала мишка:

— Ніколи мені, поспішаю. Треба встигнути на кухні погосподарювати, доки всі сплять...

Нарешті, настав ранок. Зійшло сонце. Прийшла бабуся набрати води. Зачерпнула відро, витягла, — а там місяць.

Обсушила вона того місяця та й назад у небо закинула.

Відтоді місяць завжди світить уночі в бабусине віконце, щоб її онуки темряви не боялися

 

Казка про мову

 

Колись, дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості й любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі. Багато років тому цей народ образив добру фею Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти.

Оніміле плем’я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш. У тому племені, по-сусідству, жили дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима, та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів, і щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою.

 Бачачи, як тяжко горює їхній народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів. Хлопчик надумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова – квіти. Дівчинка вирішила піти з ним, бо одна голова — добре, а дві — краще. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їхнє прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитись через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися.

Чи довго шукали фею діти, чи ні, того ніхто не знає. Знайшли її серед величезного

поля, засіяного квітами – словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівних, запашних, різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла Мову людям.

З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів... і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб.

 

 

 

 

Перепел і Кулик

 

Жив Кулик у болоті, а Перепел у житі. Сумно стало Куликові в болоті. От він і каже своїм друзям-куликам:

— Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, цо тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!

А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:

— Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!

Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.

Жили вони, поживали та й засумували.

Кулик — за болотом, Перепел — за житом.

От і повернулися вони хто куди: Кулик — у , . болото, Перепел — у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:

— Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?

— У болоті, — відповів Кулик. — Бо рідне воно.

— У житі, — відповів Перепел. — Бо воно рідне.

 

 

Як дядько небо виправ

 

Було це дуже давно. Небо тоді ще лежало на землі, а вітер був ледачий. Спав собі серед поля в густому горосі. А як намуляє боки, то розсердиться, постелить під себе небо та й знов спить.

Одного разу прийшов дядько в поле та й каже вітрові:

— Вставай, а то через тебе не можна горох зібрати.

— То не збирай, — буркнув вітер спросоння, перевернувся на другий бік і знову заснув.

— Ти ба, який розумний! «Не збирай». Уставай, кажу!

Вітер поволі звівся на ноги і позіхнув. Небо лежало біля нього на землі дуже брудне.

— Дивись, як ти небо засмальцював. На нього й глянути страшно... Бери косу та коси горох, а я піду до річки небо виперу.

  Згорнув дядько небо, взяв його на плечі й поніс до Дніпра.

Довгенько йшов полями, обминаючи яри та яруги.

Аж ось попереду засиніла річка. Вода в ній чиста - пречиста,  така чиста, що всю рибу видно до самого дна.

Розгорнув дядько небо і виправ його гарненько. Воно стало блакитне й прозоре, аж очі вбирало, коли довго на нього дивитись.

 «Бач, яке гарнесеньке небо!

— думав собі дядько. — Треба б його висушити і розіп’яти вгорі, хай би воно було над землею таке гарне, блакитне. Та й жайворонки мали б де купатися й виспівувати».

Посадив дядько високі зелені дерева і розвісив на них небо. Воно швидко висохло і стало ще краще.

Навіть вітер оторопів: покинув косу, задер голову. А потім як дмухне!

Небо злетіло над деревами високо-високо і вже не опускалося, бо жайворонки за ним піднялися і підпирали його там своїми веселими піснями.

 

 

 

Велике і мале

 

У корови Лиски народилось Телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало Телятко до матері, напилось молока, й захотілось Теляткові погуляти.

Пішло воно по двору, дивиться — сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко до маленького звірятка, а на ньому пух м’який-м’який, ще м’якіший, ніж материнське вим’я.

Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра — теля, прищулилось і сидить собі тихо-тихо.

— Хто ти такий? — запитує Телятко.

— Я стара Кролиця, — відповідає маленьке звірятко.

— Невже ти стара, Кролице? — здивувалось Телятко. — Значить, у тебе й дітки є?

— Є в мене маленькі дітки — кроленятка. — А ти хто?

— Я маленьке Телятко, — відповіло Телятко,

— я тільки що народилось.

— Невже ти тільки що народилось? — здивувалась стара Кролиця. — Дивно: ти ж ще маленьке, а вже таке велике?

— А ти вже стара мати, а така маленька, — ще більше здивувалось Телятко. — Невже все на світі таке дивне?

 

 

 

 

 Легенда про лелеку

 

 Дуже – дуже давно, коли народилась перша дитина, зібрались усі звірі, птахи та риби і стали радитись: а хто ж принесе її батькам.

  Першим вийшов цар звірів Лев, і сказав:

- Оскільки я є царем над усіма звірами, прошу доручити цю справу мені. Я сам принесу людям їхнього первістка.

 Усі погодились, але виникла проблема, потрібно було далі перенести дитину через Море Океан. Лев не міг впоратися сам. Тоді з води випірнула Риба – Кит і мовила:

 - Я перенесу людське дитя на своїй спині, хай Лев тільки донесе його до Моря – Океану.

 - Добре, - сказали звірі. – Але за Морем – Океаном є великий непрохідний Ліс – Праліс, потрібно якось перенести немовля і через нього.

 Тут наперед вийшов чорний Орел.

 - Я перенесу через Ліс – Праліс.

 Звірі погодилися, та старий Вовк заперечив:

 - Ти, Орел, - сказав він, - незаперечно, сильний і сміливий птах, літаєш вище усіх, але Ліс - Праліс дуже великий. Чи вистачить тобі сил донести дитину, подолавши таку відстань?

  Орел задумався. Так, він найсильніший, літає найвище, його усі бояться, та віддаль була дійсно великою.

 - Гаразд, - погодився Орел. – Дійсно, це для мене може стати перешкодою. Тому замість мене полетить Лелека. Він долає дуже великі відстані, він подужає.

 Наперед вийшов білий – білий Лелека. Поклонився всім присутнім та подякував за честь і довіру.

 - А для того, щоб тебе ніхто не посмів зачіпати чи ображати по дорозі, - мовив далі Орел, - я дам тобі свою відзнаку.

  І провів своїм чорним крилом по крилу Лелеки. Кінчики крил білого Лелеки почорніли – тепер усі знали, що то ознака Орла, і не варто зачіпати цю птицю.

 На тому й порішили. Так як час був уже пізній, вирішили відправити усіх в дорогу наступного ранку.

 А зранку випав сніг – прийшла Зима.

 Звірі знову зібралися і зажурилися. Як бути тепер? Зима, сніг та мороз можуть зашкодити.

 Думали, думали і вирішили, що необхідно сповити дитину в білі пелюшки. Саме білий колір захистить, зігріє та сховає немовля від зимової негоди. Та і Лелека також білий – зима його помітить.

 Так і зробили звірі. Спочатку Лев приніс дитину до Моря – Океану, потім Риба – Кит несла її на своїй спині, а далі Лелека переніс через Ліс – Праліс. Немовля було закутане в білі пелюшки і Зима не помітили ні її, ні білого Лелеку. А чорні відзнаки на крилах відлякували недоброзичливців.

 З того часу і повелося, що дітей нам приносять Лелеки, бо люди його бачать останнім. Насправді ж до цієї справи причетні й інші звірі, як от Лев чи Риба – Кит. І навіть коли настає Зима, вона не може завадити. Тому що білий колір ховає усіх від її негод. А Лелека прилітає і взимку, просто його не видно…

 

Як квітень до березня в гості їздив

 

 Колись давно покликав березень квітня до себе в гості.

 Квітень поїхав возом, а березень заходився та такого наробив, що мусив квітень додому повернутися: сніг, мороз, завірюха! – не можна возом їхати.

 На другий раз знов поїхав квітень до березня в гості, та на цей раз уже не возом, а саньми. Березень пустив тепло, сніг розтав, річки розлилися, - знов мусив вернутися квітень .

Зійшовся квітень з травнем і скаржиться:

- Скільки вже разів зриваюсь їхати до березня в гості, та ніяк не доїду – ні возом, ні саньми. Поїду возом – зробиться зима така, що й осі пообмерзають, і колеса не крутяться, поїду саньми – теплінь така стане, що ні возом, ні саньми.

А травень і каже:

- Я тебе навчу, як доїхати. Зроби так: візьми воза, сани й човен, то тоді, певне, доїдеш. Послухав квітень і, діждавшись слушного часу, зробив так, як порадив травень. Їде саньми, на санях воза й човен везе. Березень дав тепло, і сніг розтанув. Тоді квітень складе сани й човна на воза і таки далі їде. Став знову мороз і сніг – квітень знов поскладав човен і воза на сани. Далі розтав сніг, розпустило скрізь річки, і не можна їхати ні саньми, ні возом. Тоді квітень склав на човен сани й воза і поїхав ще швидше по воді.

Приїхав до березня в гості, що той і не сподівався. Здивувався березень та й питає:

- А хто тебе навчив, як до мене дістатися?

- Та, спасибі йому, травень порадив, як їхати.

Березень і каже тоді:

- Зажди ж ти, травню, я ще тобі крильця обшмагаю!

То від цього й тепер часто в травні березневі морози бувають, бо березень і досі сердиться на травень

 

 

 

Весняна казка

 

 Зібралася Весна – красна в гості в північні краї. Всю зиму вона провела разом з перелітними птахами на теплому півдні, а як стало сонечко все вище і вище на небі підніматися, тут вона і вирішила летіти.

 Просить Весна перелітних птахів – гусей, лебедів: «Віднесіть мене подалі на північ, там мене чекають не дочекаються і люди, і звірі, і птахи, і різні крихітки жучки – павучки». Але птахи боялися летіти на північ: «Там, кажуть, сніг і лід, холод і голод, там, кажуть, ми всі замерзнемо і загинемо».

 Скільки Весна не просила, ніхто не хотів її у північні краї віднести. Зовсім вона засумувала: що ж, мабуть, доведеться все життя на півдні прожити. Раптом вона чує голос звідкись з височини : «Не журися, Весна – красна, сідай на мене, я тебе швидко на північ доставлю».

 Глянула вгору, а по небу над нею пливе біла пухнаста хмарка. Зраділа Весна, забралася на хмарку і полетіла в північні краї. Летить, та вниз, на землю, поглядає. А там, на зелі, всі радіють, всі її зустрічають. У полях рясніють проталини, біжать струмки, зламують на річці лід, а кущі та дерева в лісах і садах покриваються великими, готовими ось – ось уже розкритися брунькам.

 Полетіла Весна красна з півдня на північ на білій пухнастій хмарці. А слідом за нею потягнулися в рідні краї незліченні зграї перелітних птахів – гусей, лебедів і всякої крилатої дрібниці: жайворонки, шпаки, дрозди, зяблики, піночки, славки…

 Так з того часу люди й запримітили: як з’явиться на небі перша пухнаста хмарка, так, значить, на ньому Весна – красна прилетить. Чекай тепер з дня на день тепла, талої води, чекай з півдня веселих крилатих гостей…

 

Кленочок

 

Якось восени вітер приніс звідкілясь і кинув на землю насінинку - крилатку. Всю зиму вона пролежала під білим сніговим покривалом, а навесні, коли сонечко з’їло сніг, з насінинки виріс кволенький листочок на тоненькій ніжці.

— Ти хто? — питали в нього сусіди.

— Не знаю, — тонким, ледь чутним голоском відповідав Листочок.           — Пам’ятаю, коли я був насінинкою, то ріс на високому дереві.

 — Так ми тобі й повірили, — сказала Кульбаба, — Як ти міг рости на високому дереві, коли ти нижчий від трави. Ти не бачиш навіть будки, де живе наш собака.

— Але я, напевно, ще виросту, — промовив Листочок. — Мені дуже хочеться вирости.

— Що він каже, цей писклявий підкидьок? — зашелестіла Кропива -жалючка. — Він виросте! Як би ти міг вирости, давно був би великий. От я, наприклад, виростаю всього за кілька тижнів...

Восени Листок пожовтів і опав. Зате після зими, коли земля знову зазеленіла, на підрослій ніжці-стебелинці розпустилися вже три ніжні листочки.

— Мабуть, це лопух, — вголос міркувала Кульбаба. — Нещасний! Він ніколи не зацвіте!

— Це ще не найстрашніше, — додала Кропива. — Він не вміє жалити, і тому його ніхто не боїться. Будь-який перехожий може вирвати його з коренем.

  На  третю весну на стебельці було багато красивих рожево - зелених листочків.

— Ви тільки-но подивіться на цього зухвальця! — обурилася Кропива.        Куди він лізе поперед старших?!

Але винуватець її обурення мовчав. Він був дуже скромний, і йому справді робилось незручно перед сусідами за те, що він почав рости так швидко.

— Зазнався! — казала Кульбаба, — задираючи свою жовту голову.

Минуло ще кілька років, і на тому місці, де колись упала насінинка – крилатка піднявся молодий Кленочок. Йому було видно далеко довкруж: не лише будку, в якій жив собака, а й хату, і шлях, і ліс по той бік голубого озера.

— Між іншим, колись я була вдвічі вища за нього, — згадувала унизу Кульбаба.

— А я разів у п’ять, — завжди додавала в таких випадках Кропива.

— Не треба заздрити, — схилившись до них, сказав якось Кленочок. — Я високий, зате в тебе, Кропиво, незалежний характер. А ти, Кульбабо, теж гарно цвітеш. Коли б я заздрив тобі, я не зміг би милуватися твоїми квітами. У кожного з нас є щось хороше, таке, чого немає в інших. Тож давайте будемо радіти цьому, а не заздрити одне одному. І тоді побачимо, що жити всім нам стало краще.

Кульбаба й Кропива нічого не відповіли, однак замислились.

 

 

Бджола та овід

 

Бджола летіла у свій вулик додому, а Овід — світ за очі. У нього ніякої хатини нема. По дорозі вони помітили квітучу липу. Бджола сіла на цвіт, а Овід учепився за листок і знічев’я почав гойдатися та гудіти. В цей час закрапав дощ. Бджола і Овід сховалися під широкий липовий листок, примостилися поруч.

— Для чого ти збираєш нектар і квітковий пилок? — запитує Овід у Бджоли.

— Щоб себе й сім’ю годувати, запас на зиму зробити, з людиною поділитися, — відповідала Бджола.

Овід залопотів крильцями. Йому стало смішно, що Бджола ділиться медом з людиною, яку він не раз кусав.

— А за що ж ти людину медом годуєш? — спитався Овід.

— Людина збудувала нам вулики, в яких ми живемо. Людина обнесла наші вулики плотом, щоб нас ніхто не турбував. Людина посадила довкола наших вуликів будиночків яблуні, груші, вишні та сливи. Коли вони цвітуть, ми збираємо з їхнього квіту мед.

- Невже яблуні й груші цвітуть? А я й не знав.

— Невже ти не бував навесні у наших місцях? — поцікавилася Бджола.

— А я й живу всього лише третій день. Мені ніхто про сади не розповідав. Оводи живуть недовго, їхній вік короткий, усього п’ять днів. Щоправда, є й серед нас такі, що доживають до двадцяти.

— У вас такий короткий вік, тому що ви ледарі, — сказала Бджола. — Ми живемо по кілька років. Щоправда, і в наших сім’ях є лежебоки, трутні. їхній вік теж короткий. Весна, літо, а як настане холодна осінь ми виганяємо їх з вуликів, і вони помирають від холоду і голоду.

— І вам їх не жаль?

— Хто не працює, той і їсти не має права, — прогула Бджола.

— А може, у вашій сім’ї тільки ти одна така сувора та сердита, а решта добрі та лагідні? — поцікавився Овід.

— У нашому вулику цілих сто тисяч таких, як я. І всі люблять працювати. Ми з ранку до вечора збираємо з квітів пилок і нектар, робимо мед, — ще дужче загула Бджола.

— Ой, не гуди так сильно, — попросив Овід. — Вже дощ стихає, почує нашу розмову Горобець, прилетить і поклює нас.

 - Горобці бджіл не їдять, — відповіла Бджола. — Мені ніколи з тобою теревенити, треба летіти до вулика, нести узяток.

— І мені треба летіти — їсти хочеться. Он на узгірку худоба пасеться, може, з якоїсь корови вдасться крові посмоктати, — дзикнув Овід.

— О-ого! Ти не тільки ледар, а ще й кровосос! — обурилася Бджола і вилетіла з-під листка. За нею, ніби навздогін, випурхнув і Овід.

З липи його помітив Горобець і тої ж миті кинувся услід. На льоту спіймав він Овода, на льоту його і проковтнув. Бджола бачила усе це. Можливо, вона й пожаліла свого недавнього співрозмовника, з яким кілька хвилин тому разом ховалися від дощу, тому що було чутно, як вона жалібно продзижчала:

— Невже цей ледар – кровосос  жив лише три дні? Адже й за ці три дні можна було порозумнішати, а він анітрохи розуму не набрався.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сорочині вигадки

 

Був холодний осінній ранок. Визирнуло сонце з-за хмарини, скоса кинуло промінці на землю. Заглянув один із них у нірку до старої черепахи, розбудив її. Виповзла черепаха на луг і неквапливо почалапала шукати собі снідання.

А сніданок у черепахи простий: зелені листочки, стеблинки, смачні корінці. Довго й шукати не треба. Ось і надибала. Раптом чує —              хтось гукає її:

— Доброго ранку, черепахо!

Глянула черепаха вгору, бачить, а то на пеньку сорока сидить.

— Добридень, сороко – білобоко,

— відказала черепаха. — Чого це тебе сюди занесло?

— А я летіла й тебе побачила.

Думаю: ти чи не ти? Вже стільки пташок полетіло в теплі краї, від зими втекло. Як же ти од неї втечеш, коли за день навіть он до того дерева не доберешся?

— Дурниці ти верзеш. Яка там ще зима! Звідки вона?

— Як яка? Холодна, з морозами. Вся земля вкривається снігом, і нема чого їсти.

— Снігом, кажеш, земля вкривається? — перепитала черепаха і замислилась. — Щось не пригадую такого. Ось уже скоро тридцять років живу, а ніякого снігу й не бачила.

— Невже ніколи не бачила?

— Чи я коли брехала? — образилась черепаха. — Зроду-віку не чула. Недаремно всі тебе звуть плетухою: хтось пустив поголоску, а ти й підхопила.

— Як ти смієш таке казати? — скипіла сорока і забігала по пеньку. — Минулого року я на власні очі бачила сніг! Він такий білий-білий і пухкий, м’якіший за мох. А холоднеча... Нікуди від неї не сховаєшся, скрізь допече. Лапки мерзнуть, і їсти нічого. Жах!

— Не вигадуй, — мовила черепаха. —

Глянь, скільки всякої їжі навколо. Куди вона подінеться?

— А, так! Ну гаразд, ти скоро дізнаєшся, що таке зима. І наплачешся! — вигукнула ображена сорока й полетіла до лісу.

Наступного дня вгледіла на дубі ворону і почала їй скаржитись:

— Кумасю, ти тільки послухай. Бачила вчора я на лузі стару черепаху. Кажу їй, що цього року зима буде люта. А вона, уявляєш, сміється, плетухою мене обізвала, каже, що ніякої зими не буває, ніякого снігу.

Подивилась ворона одним оком на сороку, поважно сказала:

— Чого ж тут дивуватися? Черепаха просто ніколи не бачила зими. Вона з осені засинає і спить аж до весни, коли вже сніг розтане.

— І як я зразу не догадалась? — змахнула крилами сорока. — Полечу до черепахи, даремно ми з нею посварились.

Подалась сорока. Довго кружляла над лугом. Але черепахи так і не знайшла. Напевне, залізла кудись у нору і заснула. А прокинеться навесні — знов казатиме, що ніякої зими не буває. Що все це — сорочині вигадки.

 

 

Ласочка

 

Як сонце тільки-но червонило небо на сході, Арсен уже сидів у човні біля своєї верби і пильнував за вудками. В лісі бродив туман, підволочений сонячним промінням, туркотіли припутні, вистукували дзьобами дятли, а іноді лунко тріщало галуззя і було чути: хро-хро... хря-хря...

Арсен знав, що то вепри з виводками вепренят вертаються з нічного пасовиська у свої сховища...

А одного разу, коли Арсен, зігрітий сонцем, куняв у човні, то підводячи, то опускаючи голову, за спиною в нього почулося тоненьке скімлення. Арсен прокинувсь і огледівся.

Високо на кручі, супроти човна, схиливши голову набік, стояло лисеня. Воно дивилося трохи здивованими і зовсім не хитрими очима. Потім перевело погляд у задок човна і облизнулося: на дні, засланім травою, лежала риба.

— Ану! — сказав Арсен і ляснув себе долонею по коліну.

Лисеня трохи позадкувало, проте не втекло.

— Бойове, — сказав Арсен.

— То що тобі — рибки закортіло?

Лисеня тоненько пискнуло.

— Ну, на вже, — Арсен трохи подумав і додав: — Ласочка...

Рибина летіла вище лисеняти, але воно прудко підскочило й ухопило її передніми лапами.

— Молодця! — похвалив

Арсен і заходився міняти наживу.

А коли озирнувся, лисеняти вже не було.

Однак наступного ранку воно прийшло знову. І знов Арсен кинув йому рибину. Одну, бо лисеня більше не просило.

Так вони й потоваришували. Незабаром лисеня вже знало, що його звати Ласочка і що коли Арсен каже: «Встань!» або «Ляж!», то треба вставати або лягати. Знало також і те, що риба інколи не клює. Сидить – сидить  Арсен, а поплавки на його вудках ані ворухнуться. Тоді Ласочка не скімлила і не молотила хвостом по землі, як завжди, побачивши у човні рибу, а лягала в траву і чекала. Арсенові набридало дивитися на нерухомі поплавки, і він часто-густо засинав.

Сидить і спить. А якось чує крізь сон: Ласочка дзявулить. Прокинувся, аж поплавка на одній вудочці немає, поринув. А лисеня на кручі вухами пряде, передніми лапами дрібушить – витанцьовує  од нетерплячки. Вхопив вудочку, смик —              є окунь!

— На, Ласочко, це ти спіймала! — весело сказав Арсен і кинув окуня на кручу. З того дня він вже не боявся спати, бо як тільки поплавок ворухнеться, то Ласочка його і розбудить.

Так вони й рибалили вдвох.

Потім настала довга предовга зима. Ліс прибрався в іній та ожеледець. І не співали вже в ньому птахи, тільки вітер ночами завивав у гіллі.

Старий Арсен уже не ходив на річку, але часом згадував Ласочку: де-то вона тулиться в таку холоднечу?

А весною, коли крига скресла і сонце вгріло землю, одніс Арсен човна на річку, полагодив вудки і знову, як торік, сів ловити рибу — бабі та внукам на юшку. Вудить, та все озирається: чи нема, бува, Ласочки? Раз, і вдруге, і втретє — немає...

А вчетверте озирнувся — стоїть на кручі велика пухнаста лисиця з розумними, але зовсім не хитрими очима, а поруч неї — лисеня.

— Ласочко? — невпевнено покликав Арсен.

Лисиця задріботіла передніми лапами, замолотила хвостом по землі й лягла. Лисеня ж, побачивши у човні рибу, облизнулося й тихенько заскімлило.

— Те-те-те... — весело сказав Арсен. — Це що ж виходить: я увесь ваш рід годуватиму?

І кинув на кручу рибину.

Лисеня спіймало її передніми лапами і стало їсти. А Ласочка сиділа нерухомо, пильно стежачи за поплавками...

З того часу вони рибалили втрьох.

 

 

 

 

 

Лев — цар звірів, а комашки боїться  

 

Виявляється, що природних ворогів у лева практично немає. Адже ця тварина достатньо сильна, вміла, швидка, витривала, щоб захистити себе і своє потомство.

А от різноманітні паразити по-справжньому докучають левам. До переліку цих паразитів можна зарахувати кліщів,

гельмінтів та осінню жигалку. Остання являє собою комаху, дуже схожу на звичайну муху. Має сіре забарвлення з темними смугами на грудях і плямами на черевці. Осіння жигалка є переносником багатьох небезпечних хвороб, таких, як сибірська язва, сепсис та інші.

А ще маленьким, але надзвичайно чисельним ворогом не лише левів, а й інших дрібних та великих живих істот є бродячі мурахи. Вони мешкають у тропіках Африки та Центральної і Південної Америки. На одному місці затримуються лише на 2—3 тижні, а тоді знову вирушають у дорогу на пошуки їжі. Деякі колонії бродячих мурах нараховують більше 22 мільйонів особин. Тим, хто потрапив у зуби цього «натовпу» комах, вижити не вдасться.

Тому леви — великі, дужі, небезпечні тварини-хижаки — справді бояться комах.

 

 

Синьоокий серпень

 

Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може, чули, як старенькі їх ще називають диким цикорієм? І ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під огорожами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.

І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього – пресинього  неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип’є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі здавна місяць серпень називали синьооким.

 

Осінній час – сім погод у нас

 

Довгими журавлиними ключами літо вже одлетіло у вирій. Рожевощока осінь, як справжня господиня, почала наводити лад: позолотила гаї й діброви, запросила в гості ранкову прохолоду з густими туманами та крихкою памороззю.

Але варто виглянути з-над осель крадькуватому сонечкові , як на душі розвидняється. Саме під цю пору припадає «молоде» бабине літо. Довкола пливе безліч срібних павутинок, їхні тендітні ниті немовби нагадують — милуйтеся останнім справжнім літеплом. Мине тиждень-другий, і осінь перебере свої законні повноваження.

За народними уявленнями, осінь остаточно входила у свої права з 14 жовтня, тобто на Покрову. Тому й казали: «Покрова всю землю покриває листям або снігом» чи «Прийшла Покрова — всохла діброва». Під цю пору хлібороби мусили повністю завершити всі польові роботи.

Традиційно осінь вважалася порою статків. Недаремно ж мовиться: «Хто цілий рік не байдикує, той навіть у вересні не голодує». Воно й справді так, адже засіки наповнені новим врожаєм, удосталь свіжих овочів і фруктів. Але якою багатою не була б осінь, зима та весна її осиротять. Тому з-вбачливі господарі нагадували: «Восени будь щедрим, а взимку — ощадливим». Та все ж найточніше таке прислів’я: «Берися, бо як зима прийде, хоч і схочеш узятися, то не візьмеш!»

Щоб там не було, але осінь багата не тільки ситною їжею. З її приходом змінюється і природа. Збираючись до школи, ви маєте пам’ятати мудру народну повчанку: осінній час — сім погод у нас: сіє, гріє, віє, туманіє, шумить, гуде, ще й згори йде.

 

Співучі мавпи

 

Мавпи — дуже музикальні тварини. Такого висновку дійшли вчені, вивчаючи їхнє життя в Південно – Східній  Азії. Найталановитіші з них — гібони, які співають мелодійно, майже як співочі птахи. Вчені помітили, що самці співають набагато частіше від самиць, їхні концерти можуть тривати від кількох хвилин до двох годин, а кожна «арія» —              до 15 хвилин. Гібони починають співати вранці, до сходу сонця, продовжують — після сніданку, а далі — залежно від настрою.

Ранок

 

Вузькими покрученими вулицями дід з онуком вийшли за село і вперлися у величезний лан стиглої пшениці. Втоптана стежка розтинала ниву навпіл і губилася десь аж у лісі, який ледь мрів на видноколі.

Далеко над лісом почало світитися небо. Довга світла смуга все ширшала, і над нею почали бліднути навіть найяскравіші зірниці.

Йшли мовчки. А небо на горизонті вже почало скрашуватися то яскраво-жовтими, то рожевими фарбами. Ігор аж зупинився, коли раптом над головою хтось радісно задзвонив у голосні дзвіночки. Здавалося, що то не зірниці мерехтять на небі, а срібні і золоті дзвіночки розхитуються і

своїм радісним передзвоном будять землю від глибокого сну.

— Це жайворонки так гарно співають? — порушив мовчанку Ігор.

— Сонечко стрічають.

— І так кожного ранку?

— З ранньої весни ці музики не дають заспати хліборобові.

І знову йшли мовчки назустріч новому дню, що вже розгорявся на сході вогняними барвами.

Під радісний спів хору жайворонків над лісом виринула червона мерехтлива жаринка, яка з кожною хвилиною збільшувалась, аж поки не запалала буйним вогнем у небесній печі. Та піч підіймалася над темним силуетом лісу доти, доки не округлилася, і вже у густому туманному молоці висів величезний розпечений до червоного круг. Чим вище той вогняний круг віддалявся від землі, тим він білішав, гасячи своїм яскравим світлом навіть величного нічного ліхтаря — місяця. Так народжувався на Поділлі но¬вий літній день.

 

 

Чудова рослина

 

В усіх країнах відома рослина — бамбук. У нас із нього роблять вудлища для рибалок.

Бамбук — це дивовижна трава. Так, так. Саме трава, а не дерево. У себе на батьківщині вона росте дуже швидко. За добу збільшується до одного метра. А взагалі бамбук буває заввишки 40 метрів — як десятиповерховий будинок! З бамбука споруджують хати й мости, виробляють тканини й папір, парасольки й ковдри, посуд і музичні інструменти. Отака це чудова рослина!

 

Риба – артилерист

 

Біля берегів Індії і Австралії водиться незвичайна рибка. Вона полює не на підводних мешканців, а на різних мух і метеликів, які необачно сідають на гілки поблизу води. Варто метелику потрапити в поле зору смугастого мисливця, якого малайці прозвали рибою – тигром, — і тонкий струмінь води збивав здобич.

У цього «снайпера», риби – бризкуна, рот має заглибину. І коли бризкун притискує до неї язика, вона перетворюється па вузький канал. Крізь нього риба і проштовхує струмінь води. А тиск створює, коли різко зачиняє жаберні кришки.

«Стріляє» бризкун завжди з усіх сил, не зважаючи, далеко чи близько сидить здобич. Іноді бризки летять на чотири з половиною метри. Збити комаху з першого «пострілу» не завжди вдається, тому бризкун робить до семи «залпів» підряд.

Після цього він дуже втомлюється й обов’язково повинен відпочити...

 

 

 

Гарбуз замість грошей

 

Чи знаєте ви, що звичайнісінькі гарбузи виконували свого часу роль грошей?

А було це на початку XIX століття на Гаїті. Правитель північної частини острова присвоїв собі монопольне право користуватися плодами гарбуза й оголосив про те, що кожний плід прирівнюється до 20 су. Щоправда, сьогодні гарбуз у цій країні — всього лише гарбуз, але на пам’ять про його роль у минулому грошова одиниця Гаїті називається гурд. Це слово запозичено із французької мови, де воно означає гарбуз. В романські мови «гурд» — у

викривленому вигляді — прийшло із латини, де воно звучало як «кукурбіта». Перекладається це слово с так само: гарбуз.

 

 

Шимпанзе – санітар

Унікальний санітар працює у ветеринарній клініці лікаря Уоями в японському місті Фукуока. Заробіток свій він отримує бананами. Це — мавпа-шимпанзе за кличкою Хозуке. Мавпочка, яку лікар купив своїм дітям як веселу домашню тварину, часто спостерігала за роботою господаря і... вирішила допомагати йому. Вона навчилася професіонально тримати, наприклад, хворих собак, коли їм роблять уколи або міряють температуру, від-водити до кліток тварин... Лікар Уояма дуже задоволений.

Хитра квітка

 

 Ходить дівчинка по лісі, кожній гарній квіточці вклоняється. Вже чималий букет назбирала.

  Квіти хоч і непоказні, зате духмяні – всі лісові пахощі в них.

  А сонце все нижче й нижче до обрію хилиться, скоро й день кінчиться, час додому вертати.

 Коли глядь, а край лісу, в посадці, ще одна квітка красується. Два широких листочки, мов зелені долоньки, обхопили високе стебельце з білою китичкою дрібненьких квіточок.

 Нахилилася до неї дівчинка.

- Пхи. Ти зовсім не пахнеш. І не розпеклась як слід. Навіщо мені така! Ось коли по-справжньому розквітнеш, наберешся лісових пахощів, тоді я тебе і візьму.

- Добре, приходь пізніше до мене, - відповіла квітка. – Чуєш? Пізніше. Тоді і дізнаєшся, як я гарно пахну. А даремно не ображай.

 Прийшла дівчинка наступного дня до квітки. А та не хоче розпукуватись. І красу свою пелюстками пригорнула, наче сховала від людського ока.

- Хіба рано я прийшла? – зітхнула дівчинка.

- Рано, рано. Пізніше треба. Тоді я й розкрию свої пелюстки і запахну на весь ліс.

- Гаразд, почекаю ще трохи, - зітхнула дівчинка.

От і почала ходити дівчинка до квітки, а та й не думає розтуляти свої пелюстки.

- І довго ти дражнитимешся? – якось запитала її дівчинка.

Квітка злегка хитнула широкими листочками, сонно звела білу китичку.

- Я ж тобі кажу: пізніше приходь.

- Он яка ти! – невдоволено мовила дівчинка. – Що ж, зачекаю ще трохи.

Прийшла до неї наступного дня, а квітка вже поблякла, засихати почала.

- Як же тобі не соромно обманювати, люба квіточка?

- Я тебе не обманювала, дівчинко.

- Хіба ж не ти мені казала: «Приходь пізніше! Приходь пізніше!» Я й чекала, приходила. А ти…

 - Ти приходила до мене вдень, коли я сплю. А я розтуляю пелюстки і пахну поночі, - перебила її квітка. – Тому я й казала, щоб ти приходила пізніше.

- Так он, хто ти! Тепер я тебе впізнала, - сказала дівчинка. – Ти – любка, нічна фіалка. Хитра квітка.

- даремно ти мене ображаєш, - прошепотіла квітка. – Хіба я винна, що така вродилась? Іди, не заважай мені спати дівчинко.

Тварини – дбайливі мами й тати?

  Почнемо з найбільших мам. Слониха очей не зводить зі свого дитяти. І як тільки побачить, що воно стомилося, підтримує його хоботом. Часто слоненя йде, тримаючись хоботом за мамин хвіст.

 Турботлива мама і в бегемота – доглядає маля до року: не лише годує молоком, а й вчить плавати. А подорожує бегемотик у мами на спині – щоб крокодили не напали.

 Про те, що кенгуру носить маля в сумці, ви добре знаєте. І навіть вже самостійне кенгурятко під час тривалого переходу застрибує туди. А коли маму – кенгуру переслідує ворог, вона викидає дитя з сумки  в зарості, але потім неодмінно повертається і знаходить його.

 Коли з’являється дитинча в шимпанзе, вона відразу показує його всім родичам. Це щоб і вони його захищали.

 

Качка – мандаринка

 

 Цю симпатичну качку точно не переплутаєш із будь – якою іншою. Немов із казки вона вийшла! Незвичайна форма тіла та яскраве забарвлення надають їй особливої привабливості та виділяють з поміж безлічі інших тварин.

 Качку – мандаринку вважають однією з найкрасивіших качок світу. А таке цікаве прізвисько вона отримала через її різнокольорове оперення – у Китаї мандаринами називали знатних і гарно вдягнених вельмож.

Качка – мандаринка важить усього 400 – 700 г і мешкає лише в Росії, зустрічається в Японії, на Тайвані та в Кореї.

 Шлюбне вбрання самця грає барвами веселки. Червоний, зелений, фіолетовий, білий та оранжевий кольори роблять селезнів немов намальованими. Самки значно тендітніші, але їх вбрання не таке яскраве – оливково – бура спинка, невеличкий чубчик на сірій голівці та біле черевце.

 Улюблена їжа – жолуді та жаби, хоча рибка та деякі рослини їм теж прийдуться до смаку.

 На відміну від інших качок, качки – мандаринки єдині гніздяться високо на деревах. Їх дупла можуть розміщуватися на 6 – метровій висоті. Неймовірно, але маленькі качата, що за командою матері вистрибують із гнізда, залишаються неушкодженими. Для перших своїх польотів вони використовують ще нерозвинуті крильця та перетинами лап.

 Ще одна суттєва відмінність цих красунь – качки – мандаринки не крякають, як більшість інших качок, а швидше пищать або тихо свистять.

Найстаріша в Україні річка

На звання найдавнішої річки може претендувати річка Сліпа Турія, що на Волині. Вона може де не згадується, а «Словник гідронімів  Української РСР» інформує, що це річка, яка «нікуди не впадає», і подає її «прописку» — басейн Прип’яті. Свій початок річка бере від джерела у Щетининських та Чарчинських болотах, має своє русло і течію, місцями сягає 20 метрів завширшки, а потім через кілька кілометрів зникає. Не зумівши дістатися до Турії, Прип’яті або Стиру, Сліпа Турія залишається водяним апендиксом на рівнинних болотах.

 

Як тварини спілкуються

 

У казках тварини розмовляють. А як насправді? Є в них мова чи нема? Про що свідчать їхні вигуки, звуки?

Тварини спілкуються між собою за допомогою запахів, рухів тіла, голосу. У них, таким чином, не одна, а ніби три мови. Голос мають не тільки звірі та птахи, а й амфібії, риби, комахи.

Від народження кожна тварина володіє певною кількістю звуків. їх розуміють інші тварини й так чи інакше відповідають на звертання.

Голос виражає емоційний стан, попереджає про небезпеку, допомагає тваринам розпізнати одне одного. З допомогою звуків тварини вітаються, подають сигнал тривоги, відлякують ворогів, висловлюють почуття — лють, переляк, задоволення. Голос дозволяє їм спілкуватись у повній темряві або на великій відстані, навіть тоді, коли бачити «співрозмовника» вони не можуть.

Тваринна мова дуже виразна. Сила й частота вигуків, залежить від емоційного стану тварини. Якщо, наприклад, жаб’яче «бре-ке-ке-ке» звучить спокійно — значить, тваринка миролюбна, а коли сильно і коротко — назріває сварка за територію.

Навіть летючі миші мають голос. Вони пищать, але так тихо, що вухо людини звуків тих не вловлює.

Подаючи звуковий сигнал, білка скрекоче, олені б’ють копитами по землі, а зайці — задніми лапами. У разі небезпеки кабан коротко хрокає, а лось форкає. Козуленя, що зголодніло, тоненько свистить —

підкликає матір. Лисиця приносить лисенятам їжу, про своє наближення до нори повідомляє звуком «уф-уф».

Птахи найчастіше спілкуються за допомогою звуків. Підраховано, що голоси й пісні птахів мають близько 400 відтінків.

Більшість тварин розуміє голос не тільки свого виду, а й інших видів. Наприклад, крики сойки або сороки знають усі жителі лісу. Вовки розуміють

голос ворона, олені — гавкіт собаки. Шпак, сорока, ворона, ворон, сойка, дрізд, снігур здатні наслідувати голоси інших тварин, можуть вимовляти окремі людські слова.

 Знати голоси тварин треба для того, щоб передбачити їхню поведінку при зустрічі, при спілкуванні.

 

 

 

 

 

Дід осінник

 

У темному лісі живе дід Осінник. Спить на сухому листі, сторожко прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню — курли – курли  — підводиться й каже: —              Прийшла моя година. Відлітають до теплого краю журавлі.

Виходить з лісу дід Осінник — сірий, у сивому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, прихиляється до дуба й тихо – тихо  щось мугиче.

Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається за вітром. Ось вона вже простяглася луками. Посіріли луки.

— Осінній туман,— кажуть люди.

І не здогадуються, що це ж борода діда Осінника.

 

 

Жовкне листя

Вкривається багрянцем клен. Він стоїть на узліссі замріяний, ніби сумує, що надійшов жовтень. Іноді тихо зронить вирізьблений свій лист. А налетить вітер і почне безжально зривати осінню красу зажуреного клена, оголить його і гулятиме серед голого гілля.

А яка ніжна, золота берізка на тлі синюватих ялинок, зеленавих сосен. Вона опустила свої віти і теж журиться, що скоро прийдуть холоди.

Деякі квіточки ще не хочуть здаватись, поспішають доцвісти, поки перші морозці не вдарять по них. Але й ці останні квіти теж ніби насторожено зажурені.

Високо вгорі дзвінким • передзвоном курличуть трикутники журавлів. Прямують на південь, поспішають. Десь перегукуються вгорі над нами і дикі гуси. На півночі вже холодно їм.

Па піщаних косах річок жирують і північні качки, цілими величезними табунами. Вони дуже сторожкі і не підпускають близько мисливців.

 

Рослини – багатії

 

Що мідь, залізо та інші речовини є в рослинах, відомо вже давно. Але рослини значно багатші, ніж вважалось колись. Це довели вчені. Срібло, приміром, входить до складу зелених огірків. Ось чому споживати їх корисно цілорічно. Золото, хоч і в невеликій кількості, є в кукурудзі. Це робить її доброю помічницею при лікуванні захворювань нирок, ревматизму та радикуліту. Залізо знаходимо в яблуках. Отож і вони дуже корисні.

 

 

Цвіркун

(легенда)

Ріс собі на світі хлопчик. І дуже люди того хлопця любили, бо умів він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати пісню. Кожен, хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела. Співав хлопець про сонце, про квіти-трави, про землю. І кожна його пісня славила рідний край. Ті пісні хлопчина складав сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що все те — від квітів, дерев, води, птахів та звірів.

Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика прочули злі вороги й вирішили викрасти його. Темної ночі, коли він наслухав пісню місячного сяйва, щоб потім переспівати його людям, схопили вони його й понесли в свої землі. Володар тої країни хотів мати співучого раба. Та хлопець йому не співав. Просили його — мовчав, били — мовчав. Тільки одного разу, змучений вкрай, завів тужну – тужну  пісню. Від тої пісні німіли люди, а каміння плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною.

Злий володар наказав відвезти хлопчика в його землю і, якщо він там співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в нього вирвалася пісня.

Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря, але шабля свиснула в повітрі, а хлопця не стало. Лише в зеленій траві застрибало маленьке чорненьке створіння. І задерикувато заспівало.

Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні пісні славлять рідну землю, звеселяють смутних. А хто понад усе любить батьківщину, той чує в пісні маленького цвіркуна слова про красу нашої землі.

 

Зерна – перлини

 

Батьківщина рису — Індія. Саме в цій країні рисові плантації вперше побачили європейці — воїни Александра Македонського (він жив у

IV столітті до нашої ери). Аристобул, один з його воєначальників, писав: «Рис розводять в Індії на грядках, заповнених водою. Заввишки ця рослина досягає чотирьох ліктів. Вона приносить багато колосків і багато зерен...»

Дорогі ліки — рисовий відвар — приписували в давнину грецькі і римські лікарі.

І сьогодні головний хліб Індії — рис. Його там називають «шановний володар рис». Рис часто називають «перлинними зернами». І, звичайно ж, не випадково. Як і пшениця, жито, ячмінь, рис необхідний людям. На Азіатському материку вирощують величезну кількість рису. В цьому регіоні він є основною, іноді практично єдиною їжею сотень і сотень мільйонів людей.

 

 

 

Наша земля

(Легенда)

 

Колись давно Бог створив народи і кожному наділив землю. Наші ж предки кинулись пізніше, але землі їм уже не дісталося. От вони й прийшли до Бога, а він у цей час молився, і вони не сміли йому щось сказати. Стали чекати. По якійсь хвилі Бог обернувся, сказавши, що вони чемні діти, хороші. Дізнавшись, чого прийшли до нього, запропонував їм чорну землю.

— Ні, — відповіли наші предки, — там уже живуть німці, французи, іспанці, італійці.

— Ну, тоді я вам дам землю ту, що залишив для раю, там усе є: річки, озера, ліси, пустелі. Але пам’ятайте, якщо будете її берегти, то вона буде ваша, а ні — то ворога.

Пішли наші предки на ту землю, оселилися і живуть до сьогоднішнього дня. А країну свою назвали Україною.

 

 

 

 

Як троє кошенят до бабусі в гості ходили

 

Було собі троє кошенят — старшеньке, середульше й найменшеньке. Звали їх Няв, Мурр і Шшш.

От якось сусідська бабуся, що жила в будиночку по той бік вулиці, покликала їх до себе на обід.

Сонечко щедро світило.

Кошенята грілися на ґанку, чекали, коли вже можна буде йти до бабусі. Няв — найстаршеньке кошеня — і каже:

— Вулицю переходити будемо поодинці. Бо там автомашин багато. Спершу піду я!

Визирнув Няв з-під воріт... Глянув — та чимдуж назад:

— Н-няв! На вулиці спокійно, але біля бабусиних воріт — отакенний злий собака!

Побіг тоді Мурр — чи правду каже Няв? Обережненько визирнув — та й собі тікати!

— Няв, мені здається, там ще отакенніший злий собака!

А найменшеньке кошеня Шшш носика з-під воріт висунуло:

— Ш-ш-ш! А я найбільше від усіх боюсь! Я такого великого злого собаки ще ніколи – ніколи  не бачило!

Зі страху воно аж заклякло, очі заплющило і не поворухнеться.

Так під ворітьми й залишилось. А сонечко припікає. Бабуся чекає...

— Може, ще раз подивимось? — нявкнуло з-за воріт старшеньке кошеня.

— Може ...— несміливо муркнуло середульше.

— Тільки недовго! — тихенько погоди¬лось Шшш.

Розплющило найменше кошеня очі і на протилежний бік глянуло...

Глянуло та як занявчить:

— Здається, цей собака — мальований!

Середульше кошеня одразу вигулькнуло з-за воріт:

— Мальований і не страшний!

А найбільше кошеня нявкнуло:

— Та ж воно зовсім цуценя!

І кошенята сміливо втрьох перебігли вулицю.

На бабусиному подвір’ї вони побачили крихітне цуценятко, що бігло їм назустріч і привітно махало хвостиком.

А на ґанку сиділа бабуся.

І біля неї лежало кільце ковбаси.

І бабуся одразу запросила кошенят та цуцика до обіду

 

Мандри по дну морському

 

Над усе Володя любить мандрувати. Хлібом його не годуй, тільки пусти в ліс, у поле... А почнуться літні канікули — він і туди гайне, куди навіть не кожен дорослий дістанеться. І повертається з повним рюкзаком. І камінці у ньому всякі, і черепашки, й коробочки з найрізноманітнішими взірцями ґрунтів.

— Навіщо тобі оте все? — не раз, бувало, допитувалася в нього мати, витрушуючи з рюкзака немудру всячину після чергового повернення Володі з походів.

Все, що можна дізнатися про землю, на якій він живе, по якій повсякдень ходить, — усе хоче знати Володя. Щоб, як виросте, з певністю братися за діло, котре припаде йому до душі ще змалку...

— То де, якими світами незнаними гасав ти сьогодні, мандрівнику наш? — запитав якось батько, коли Володя стомлено опустив на підлогу свого нелегкого рюкзака.

— Ти й не повіриш, хоч і правду скажу, де був.

— Он як! А все ж? — зацікавився батько. А ще дужче Галинка — молодша Володина сестричка. Вона аж зіщулилася, аж дух затамувала.

— Ходив я, тату, по дну морському. Так-так! Не вірите? Тоді самі подивіться. Що оце таке, га? Інтересно?! Отож-бо.

У Галинки очі аж горять. Дійсно, що то? Вона хоч і не бачила справжнього моря, проте знала: воно велике – превелике  і таке глибоке, що й дна не дістати... А він, Володя, навіть ходив по ньому... Ото дивина!

Тим часом батько уважно розглядав якісь черепашки...

— Справді, — сказав він згодом, — це не річкові, а таки морські черепашки. Себто мушлі з них. А були ж вони колись живі... Давно-давно! Багато мільйонів років тому. От і виходить, любий мій слідопите, що ми живемо зараз там, де колись дуже давно було море. О, це велика і прекрасна наука — про нашу землю. Зветься вона геологією.

Вивчає ж геологія походження і будову землі, її природні багатства, що звуться корисними копалинами. Отже, Володя сам дійшов правильного висновку, що поверхня нашої землі не була завжди такою, якою ми бачимо її тепер... Земля повільно змінюється. Там, де колись було море, — тепер степи, ліси, навіть гори утворилися. А там, де були колись пустелі, — нині моря розлилися! Тільки вже не самі по собі, а люди їх створили. Отож — земля змінює своє лице не лише сама собі, а ще й люди їй допомагають.

 

 

День див

 

Сонячного весняного дня бабуся привезла Стасика в село, де була дідусева дача — дерев’яний будиночок з широким двором і городом. Дідусь зрадів онуку, повів його на город. Спершу скопали грядки. Дідусь великою лопатою, а Стасик — маленькою. Потім зробили на грядках неглибокі канавки, в які бабуся сипала насіння і загортала землю.

Насіння було різноманітне. Моркви — сіре, дрібненьке, як мак. Буряків — невеличкі колючі кульки. Огірків — немов малесенькі білі човники. Стасик і не розумів, чому ці човники – насінинки  і важкі світло – зелені  товстуни, які бабуся діставала з горщечків, називалися однаково — огірки. Хотів розпитати, але дід загадково посміхнувся:

— Почекай, сам узнаєш.

А потім бабуся принесла пакуночок з гарбузиками. Дід вилущив з білого лушпиння зеленувате зернятко і дав Стасикові:

— Покуштуй, онучку...

Коли в пакуночку лишилося всього кілька гарбузових зернят, дідусь сказав:

— То що, полущимо і ці, чи зробимо з них диво?

Дуже смачними були гарбузики, але ж який хлопчик відмовиться від дива. І Стасик погодився на диво.

 - Тоді бери гарбузики і закопуй у землю.

Стасик закопав.

— А коли диво буде?

— Почекай. Не все відразу. Треба полити гарбузики.

Принесли води, полили. І дідусь запевнив:

— Буде диво. Обов’язково. Не дочекався, однак, Стасик дива. Ні того дня, ні наступного. Мама забрала його і повезла до моря. Тільки в кінці літа знов приїхали в село. І Стасик не впізнав город.  Все зеленіло, цвіло. Згадав про свої гарбузики і закричав:

— Діду! Де воно, твоє диво?

На тім місці, де Стасик садив гарбузове насіннячко, землю застилало широке зелене листя. Воно тяглося з довгих, немов вірьовки, стеблин. З цих же стеблин росли великі жовті квітки. То тут, то там лежали рябі, схожі на м’яч, кулі.

— Бачиш, якими стали твої гарбузики, — показав дідусь. — Не піднімеш!

Він водив Стасика по городу, зупинявся біля кожної грядки і проказував, де морква, де буряки, де огірки...

— А виросло все це, — сказав дідусь, — з тих маленьких зерняток, які ми саджали навесні в землю. Хіба не диво це, онучку?

Стасик не міг відірвати очей від грядок. Тепер він знав, що весняний день справді був днем див.

 

 

 

Дерево – календар

 

У Центральній Америці росте дерево із сімейства гілія, яке цілком може використовуватись замість... календаря: воно міняє забарвлення квітів залежно від пори року. Наприкінці травня — на початку червня квіти в гілії червоні, а наприкінці серпня — на початку вересня їх колір змінюється на білий. Чому?

Виявляється, у всьому винні запилювачі. Червоні квіти потрібні гілії для того, щоб принадити таких запилювачів, як колібрі. З настанням осені колібрі перебираються в інші місця, і тоді гілія викидає білі квіти: на них краще сідають нічні метелики.

 

 

З історії санчат

 

Санчата були найпершим візком, який винайшло людство. Використовували їх не тільки в сніжних північних країнах. До винайдення колеса сани успішно використовували геть усюди, навіть у Древньому Єгипті. А на наших землях, у стародавній Русі, їзда на санях вважалася значно більш престижною, аніж на колесах. Тож сани використовували у всіх урочистих випадках. Ще до кінця сімнадцятого століття цьому засобу пересування надавали перевагу навіть улітку! У них запрягали коня, переважно одного, бо санки були тоді невеличкі. Рідше — вола. Вже згодом будували цілі родинні санчата, іноді завбільшки з кімнату, на них, як на воза, могло всістися навіть десятеро осіб. Звісно, одному коневі важко було їх тягти, тож з’явилися упряжі з кількох конячок.

Зараз в Україні як засіб пересування санки вже не використовують. У місті на малих санчатах катається дітвора, в селах ще залишилися великі кінні сани — на них підчас коляди з піснями й забавами катається молодь. Ще існують зовсім легенькі невеличкі санчата для санного спорту — швидкісного спуску тощо. Такі змагання обов’язково присутні в зимовій Олімпіаді. Ну, а в країнах, де зима довша за нашу й снігу значно більше, як-от у Данії, північній Канаді чи Фінляндії, використовують аеросани. Такий засіб пересування має кермо, двигун і навіть дзеркала заднього виду, от тільки замість коліс у нього все те ж полоззя, як і в санчат.

До речі, у різних краях нашої великої України різноманітні санчата називають ще гринджолами, копильчаками, розвальнями (низькі широкі сани з боками, що розширюються від передка), глабцями, козирками (легкі санчата зі спинкою та загнутим передком), крилатками (легкі сани з дугою).

 

Полохливий гриб

 

Виткнувся із землі грибок маслючок. Ніжка товстенька, брунатний капелюшок на самі вуха насунутий, щоб ніхто його не знайшов.

— З днем народження! — ласкаво привітав його кущик травички і розсунув стеблинки, місцем поступився.

А невеличка гілка осики, яка простяглася понад самою землею, зронила на грибок кілька пожовклих листочків.

— Щоб ніхто не помітив, — сказала. — Рости великий!

На світанку ліс умився теплим дощем. Потім визирнуло з-за дерев рожеве сонце. І кожна гличка, кожний листочок, кожна стеблинка почали суши ти своє змокле вбрання. У лісі стало задушно, парко.

Грибок звівся навшпиньки і легко скинув з себе гілчині листочки. За ніч він помітно підріс, осмілів, капелюшок уже зсунув набакир: ось який я молодець!

— Гарний, гарний! — прошепотіла гілочка, про всяк випадок ховаючи його від чужих очей.

Але маслюк невдоволено зиркнув на неї з-під капелюшка: мовляв, не маленький!

Та раптом десь поряд заспівав дзвінкий голосок. А ось і сама дівчинка показалася в червоному платтячку, з маленьким козубком у руці.

Перелякався гриб, затремтів.

— Люба гілочко! Виручай!

Скинула хутенько гілочка кілька листочків на маслюка, прикрила його, а він все просить:

— Ще потруси!  Не скупись!

Так і не помітила гриба дівчинка, пройшла мимо.

Минулась небезпека. Почав гриб вилазити зі своєї схованки. Довго надимався, пихкав, розсував листочки, все невдоволено бурмотів, лаяв гілку:

— Ото накидала! Скільки часу через неї гай¬ную! У мене й так життя коротке.

Нарешті вибрався. Ще більше капелюх на-бакир зсунув. Глянув хвацько... А просто на нього козуля біжить. Як заволає тут гриб:

— Ой гілочко! Визволяй з біди: мене козуля зараз з’їсть!

Зглянулась на маслюка гілка: шкода їй дурненького буркуна. Знов листочками його притрусила.

— Мало, мало! — благає гриб. — Боюся! Ще потруси!

— Та досить уже, — каже гілка. — Тебе й так не видно. А листочків у мене зовсім небагато

лишилось.

— Ну ще хоч трішечки, — упрошує гілочку лякливий гриб.

Зглянулася гілочка. Посипалось з неї листячко, наче жовті метелики закружляли в повітрі. Відсидівся гриб під листям. Темно, затишно. Знову почав сердитись:

— От засипала. За три дні тепер не виберешся.

Цілу ніч розкидав маслюк листя. Нарешті визволився. Увесь спітнів, а під капелюшком навіть дві великі краплинки-росинки повисли.

Огледівся на всі боки, себе обдивився.

— Ач як я виріс, погладшав! Ну ж бо посунься ще трохи, травице. Бачиш, тісно мені.

— Гаразд, хай буде по-твоєму, охоче

згодились пожовклі билинки навколо.

Покрасувався гриб ще з півдня. Коли нагледіла його руда білка. Стриб –  стриб  до нього. Ох і перелякався бідолаха! Капелюх до самої землі насунув.

— Гілочко! Люба! — гукає з-під нього. — Виручай! Вік не забуду тебе хорошу. Ніколи й слова поганого про тебе більше не скажу!

Мовчить гілка. Визирнув з-під капелюха гриб — та так і зомлів: жодного листочка на гілці вже нема. Ще раніше всі витратила на нього, полохливого...