Онлайн-тести з літературного читання 4 клас

Приклад запитання: Які гірські річки згадуються в вірші "Скільки річок в Україні"?

Приклад запитання: 1. З якого твору ці слова? Така краса, висока і нетління, що хоч спинись і з Богом говори…

Приклад запитання: Його винахідником є київський авіаконструктор, який емігрував до США, Ігор Сікорський. У 1931 році він запатентував проект машини з двома пропелерами - горизонтальним на даху і вертикальним на хвості. 

Приклад запитання: До якого жанру належить твір?

Приклад запитання: Вітина мандрівкаВ хаті були тільки Вітя з Миколкою. От де вже воля їм: хоч ти на голові ходи — ніхто нічого. Вони й знали це: так уже пустували, таке виробляли, що хоч водою їх розливай. І бігали по хаті, і чого не робили, а потім ще почали воювати. Миколка шибонув у Вітю картузом, а Вітя, що саме опинився біля столу, зопалу схопив окраєць хліба і шибонув ним прямо по Миколчиному кирпатому носі.Хлопці у розпалі не помітили навіть, як на порозі з'явилась Вітина мама. Отут на них і окошилося. Вигляд у мами був рішучий, а погляд не віщував нічого доброго.— То це так уроки вчите? — мовила вона, і в ту ж мить Вітя відчув на спині гарячі мамині плескачі. З Миколкою вона теж не панькалась, дарма що сусідський, накидала і йому і хутенько спровадила за поріг. Той знає діло, без зайвих розмов змотався додому.Мама була збуджена, червона від гніву.— Подумати тільки, — скаржилась вона нема знать кому, — ще на ноги не встигли зіп'ястись, а вже так хліб зневажають.Хлопцеві тільки тепер остаточно дійшло до розуму, за що його так натріпали. Він про всяк випадок прикрив тили, ставши спиною до стінки. Насупив бровенята, надув і без того товсті щоки.«Ну, хай би вже мене похрестила, — думав. — А за що Миколка постраждав? Він же в гостях у мене був, а гостей, здається, не б'ють. Затямить собі цю наминачку, і ноги відтепер не буде на нашому подвір'ї. Вважай, розбилась така давня дружба. А все через що?» Вітині очі набралися смутком. «Як несправедливо все у світі», — зітхнув хлопець. А мама як загорілася, так швидко й охолола. Їй, мабуть, вже зовсім було відлягло від серця, бо вона мовила: — Годі тобі комизитись. Сідай уже за книжку. Навряд чи є ще в кого така мама, як у Віті. Вона все в житті знає, все розуміє. Де треба — сувора, але ж більш за все лагідна, привітна. Якби не вона, невідомо, що б з Вітьки сталось. Одного разу він так важко хворів, що мама день і ніч не відходила від нього, мало не з рота годувала, як пташка пташеня. А коли він вичуняв, піднявся на ноги, вона сама злягла від клопотів та недосипання. Хлопчик добре знав, що ні в кого більше немає такої мами, як у нього, але на цей раз наче гедзь його покусав: дуже вже його розібрала досада за безневинного Миколу. — То сядеш? — перепитала мама. — Ні, не сяду — заявив він з серцем і набурмосений відступив до порога. — Таку дружбу розбила мені з Миколкою... Вік тобі не прощу, скільки й житиму. В світ піду, а не сяду. — Куди, куди? — перепитала мама. — В світ, от куди. Піду по світах блукать і всім розказувати, яка ти. А сам подумав: «Зараз осінь, холодно. Хай я її тільки полякаю. Піду десь перебуду до ночі і годі. А то вже занадто сувора». Вітька почав повільно взуватися, сподіваючись, що мама розкається, почне перепрошувати, аби залишився. Але вона натомість несподівано і якось насмішкувато запитала: — То, може, тобі й торбу зібрати? Це вже не входило в його плани. — Бу-бу-бу-бу-бу! — пробубонів хлопець, дивлячись собі під ноги. Це означало: «Не треба мені». — То хоч вдягнись тепліше, чи що, — на те йому мама. «Вдягнутися, мабуть, таки не завадить, — подумав. — Хай бачить, що я не жартую». Знайшов теплу куртку, нап'яв на плечі. Став на поріг, взявся за клямку. — То, може, переночував би вже, а завтра зрання й рушив би. Куди тобі проти ночі йти? Та й хмарить надворі. «О, вже починає, — подумав собі. — Нічого, підожду ще трошки. Зараз вона не такої заспіває. Як ще буде просити». Сам же відповідав: — Даремно вмовляєш, я безповоротний. Що вже надумано, то раз і назавжди. От тільки ліхтарика візьму і піду. Він повернувся до столу, розчинив шухлядку. Мама на той час розпекла на припічку сковороду, змастила салом і розпустила по ній рідке біле тісто. За хвилину по хаті пішов смачний паморочний запах свіжих млинців. Хлопчик проковтнув слину. «Це вона нарошне так, — подумав, — знає, що я страх як млинці люблю. Але мене цим не заманиш». Стовпець пухких рум'яних млинців на тарілці тим часом ріс і ріс і так гарно пахтів на всю хату... Ліхтар як на те не підпадав під руку. Збоку здавалось, ніби Вітька навмисне зволікає. І справді, він на якусь мить завагався, чекав, що мама от-от скаже. «Скидай уже свою свиту та сідай до столу». Він і ладен був сісти навіть без запрошення, просто так, але мама в цей час порадила йому, як близьким людям радять: — То йди вже, як зібрався, поки завидна. А то й ніч скоро застане. Так он як!.. Діло поверталося зовсім іншим боком. То він сам ішов, а то вже його починають ніби спроваджувати. І це в ту мить, коли він ладен був залишитись. Вітька рішуче сунув ліхтаря в кишеню і в два кроки вискочив за двері. Тепер він таки піде. Піде і ніколи більше не повернеться. Або ні, він повернеться сюди колись уже сивим-пресивим дідусем. Прийде, постоїть, постоїть біля двору, зіпершись на ціпок, і перехожі помітять в його очах великий смуток. Вони не знатимуть, що він покинув цей колись рідний йому дім півсотні років тому. Покинув мужньо, як ніхто, саме в той час, коли на припічку так приємно пахтів цілий стовпець свіжих, рум'яних млинців. Ет, шкода, млинців йому таки справді не перепаде. Від них аж голова паморочиться. Може, через це так і кисло у Віті на душі? Тільки він відчинив з сіней двері і ступив за поріг, як над хатою з усієї сили тарарахнув грім і в зелені залопотів буйний дощ. За якусь там хвилинку, поки хлопець роздумував, води поналивало повні калюжі. Повз двір прогупав верхи на мокрому коні якийсь дядько з вивернутим мішком на голові. Вулиця знову спорожніла. «Ну куди його подасися в такий дощ? Собаки й ті поховались, а я ж таки людина чи хто? Краще вже переждати під повіткою, а там видно буде». На другого, то, може, ще й повернувся б, перепросив матір, чи як там. Та Вітька не з тих. У нього характер. «Ні, не повернусь, там мене не люблять», — думав, а в грудях тенькнуло: «Ні, таки люблять, неправду я кажу». Вітя краєчком ока, здавалось, навіть бачив, як за ним слідкують крізь шибку і навіть всміхаються, мовляв: «Ну, ну, покажи характер, синку». Озирнувся — нікого. «Таки не люблять, — вирішив остаточно. — Любили б, хоч у вікно поглядом провели б. А так їм байдуже. Ну й нехай. Піду, і ноги моєї тут не буде». Обвів поглядом подвір'я. Все тут знайоме, рідне йому. Аж шкода покидати, та треба йти. А дощ хлюпотить, аж бульбашки скачуть. Качки під повіткою киркають — це їм на руку. Трах-тарарах! — шаленіє грім угорі, блискавки крешуть, наче хто сирі сірники тре. Такого ще за Вітиної пам'яті не було. Він зробив кілька поспішних кроків і цибонув через калюжу під повітку. Тут стояла півтемрява, пахло качками і сіном. Хлопчик огледівся довкола, присів під купою поліняччя на оберемок сінця. Підібгав під себе ноги, увібрав руки в рукави, і так затишно йому стало, так тепло... Вітька щільніше загорнувся в куртку і прихилився непокаянною головою до сухої корчаки. Звідкілясь незабаром прийшли дрімки. Він уже не бачив, як із старого лозового коша виліз хазяйнуватий чорний в латках кіт Мазепа, здерся йому на коліна, угрів їх своїм теплом. Згодом наче з-за товстої стіни Вітьці почувся знайомий голос. — Ось він, наш мандрівник. Бач, як далеко зайшов! — А як же вмостився зручно, навіть будити шкода. «Це мама», — прочумавшись, розпізнав голос Вітька, але прокидатись остаточно не схотів. Його перенесли в хату, поклали в ліжко і дбайливими руками обережно підіткнули з усіх боків ковдру. «Хай уже, завтра все одно втечу», — подумав Вітька, зручніше вмощуючись на постелі.

Приклад запитання: Прочитай текст мовчки.ГАРБУЗ ІЗ ЗОЛОТОМ                                                                                    Монтейру ЛобатуЖили собі двоє сусідів: один бідняк, а другий багач, і жили вони як кіт із собакою. Багач усе намагався обдурити бідняка.Раз прийшов бідняк до багача та й попросив дати йому клапоть землі, щоб посіяти там кукурудзу. Багач згадав, що є в нього клапоть сухої землі, на якій нічого не родить, навіть мурашки не плодяться.Уклали угоду. Вдарили по руках.Бідняк повернувся до своєї хатини, покликав дружину, і пішли вони глянути на ту землю. Як прийшли, то й знайшли гарбуза.-    Ой, жінко! В цьому гарбузі повно золотих монет! Ти тільки глянь!-    Золоті монети! - вигукнула жінка. - Оце пощастило!-    Ні, - сказав бідняк. - Я знайшов цей гарбуз на чужій землі, отже, він не мій. Я повинен оддати його власникові цієї землі.Пішов він до багача і все йому розповів.-    О, це чудово! - вигукнув багач. - Наша угода розривається. Я не   можу віддавати землю, на якій ростуть гарбузи із золотом.Бідняк повернувся до своєї хатини, а багач побіг на поле, щоб забрати гарбуз. Але, прибігши, побачив: гарбуз повний ос, лютих та кусючих.-    Ага! - заволав багач. - Цей негідник надумав поглумитися з мене! Ну, хай начувається, я йому теж віддячу добрим жартом.Поклав багач гарбуз з осами в мішок і пішов до бідняка.-    Гей, куме! Зачини двері й прочини віконце. Маю для тебе гарний подарунок.Бідняк зачинив двері й прочинив віконце. А багач узяв та й укинув у віконце гарбуз з осами.-    Ось тобі, куме, гарбуз із золотом, який ти знайшов на моїй землі. Радій багатству!І багач голосно зареготав. Але тільки-но гарбуз упав на долівку, як оси обернулись на золоті монети. Монети покотилися й задзвеніли. Почув багач із вулиці той дзенькіт і здогадався - щось тут не те.-     Куме, - каже, - відчини-но двері, я гляну, що то дзвенить. Але бідняк відповів:-    Що ти, куме! Тебе ж оси покусають!.. Такі кляті, такі кляті!.. Тікай, куме!..Так бідняк забагатів, а багач став посміховиськом. 1. Подумай, до якого жанру відноситься прочитаний твір? Познач правильну відповідь.

Приклад запитання: Слоненя запитало:- "............ ?"

Приклад запитання: День народженняОповіданняПрийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класуГенка вибігає.— Іди, — кричить, — швидше! У Шашка шьогодні деньнажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати,бо шолодко дуже.Заходжу я в клас. Кругом усі плямкають — цукерки жу-ють. Один Сашко за столом сидить, не жує.— У мене, — каже, — від них уже щелепи зводить.— Де ти ходиш? — Митько мені гукає. — Тут без тебевсе з’їдять.Я пропхався до столу, але цукерок зоставалось іщебагато.— Вітаю тебе, Сашку, — почав, було, я, але тут хтосьпоцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо. —Бажаю тобі... — продовжив я, і знову в мене влучилакулька.Я тоді розізлився, підкинув угору свій портфель і сказав:— На кого бог пошле.Усі кинулися врозтіч, а бог послав на Генку, який самевбіг до класу з півлітровою банкою води. Тоді Генка линувна мене водою і попав іще на кількох однокласників.Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду.Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо зрота. Сашко відійшов і сказав:— Ну, перестаньте, перестаньте, уже дзвоник був.Хтось його послухав, а інші продовжували кидатисьі поливатися водою.— От здорово! — кричав Митько. — Якби кожний деньотак!Я теж сказав:— От здорово!Коли підлога була вся засипана тими кульками й обли-та водою, до класу зайшла вчителька.— Ой-ой-ой! — сказала вона. А потім: — Ай-ай-ай!Що ж то у вас таке?!Ми відповіли, що це в Сашка день народження.Тоді вчителька опустилася на стілець, але відразу жпідскочила, бо виявилося, що він мокрий.— Як вам не соромно?! — розсердилася вона. — У ва-шого товариша день народження. А на що ви його пере-творили?! Треба ж думати, що ви робите. Як це негарно йганебно!Ми почали думати й вирішили, що справді це не такуже й здорово.— Даю вам п’ять хвилин, — промовила вчителька, —щоб ви негайно ж привели до порядку й себе, і клас.Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояс-нювати урок, але ходила трохи дивно — якось боком і таксамо боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.— Це їй соромно, — засміявся Генка.— Це їй за вас соромно, — озвалася Ловецька.— Не за «вас», а за всіх нас, — виправив її Сашко. —Хочете цукерок? У мене є ще багато.А Генка сказав, що він узяв би,та не сила більше пити воду.Але потім подумав, таки взяв одну й поклав до кишені.Тоді і я взяв дві. Я ж прийшов останнім і з’їв найменше (ЗаЯ. Стельмахом).

Приклад запитання: Чарівні цукеркиКазка(Уривок)Жив собі в Бостоні старезний мудрий аптекар Доус,котрий трохи чаклував. А ще в Бостоні жила молода дамаКларибель Садс, яка мала багато грошей, мало розуму йпалке бажання виступати на сцені.Отож пішла Кларибель до лікаря Доуса й сказала:— Я не вмію ні співати, ні танцювати, не вмію читати віршічи грати на піаніно. Я не акробатка, не стрибунка й не бок-серка, але я бажаю потрапити на сцену. Що мені робити?— І Ви готові платити за здійснення свого бажання? —спитав мудрий аптекар.— Аякже, — відповіла Клари-бель, дзеленькаючи грішми в гаманці.— То прийдіть до мене завтрао другій, — сказав він.На другий день о другій при-йшла Кларибель, аптекар показавїй коробку, наповнену штуками, що вельми нагадувалифранцузькі цукерки.— У нас тепер вік прогресу, —сказав аптекар, — і я тішу себенадією, що йду з ним у ногу. ОцеВам чарівні цукерки. Якщо з’їстебузкову, то зможете танцюватилегко та граційно, наче тренувалися все життя.Після ро-жевої будете співати, мов соловейко. Біла зробить із Васнайкращого читця віршів. Шоколадна змусить Вас гратина піаніно, а після лимонно-жовтоїцукерки зможете бок-сувати ногами на шість футів вище голови.— Як чудово! — вигукнула Кларибель зі щирим захва-том. — Ви, поза сумнівом, найрозумніший чаклун. — І вонапростягла руку, щоб узяти коробку. — А вони досить силь-ні? — занепокоєно допитувалася Кларибель.— Я єдиного боюся, — відповів лікар Доус, — що вонизанадто сильні, бо Ви мені вперше замовили такі чудесніласощі.— Не турбуйтеся, — сказала Кларибель, — що сильні-ше вони діятимуть, то краще я виступатиму.Сказавши це, вона пішла, але дорогою забігла в га-лантерейну крамницю, захопилася чимось іншим і за-була коробку на прилавку, де продавали стрічки.Потім до прилавка підійшла дванадцятирічна БессіБоствік, щоб купити стрічку для волосся, і поклала своїпакунки поряд із коробкою. А як уже йшла, то, не помітив-ши, прихопила її разом зі своїми згортками та пакетами йподріботіла додому.Бессі не знала, доки не повісила плащ у шафу в кори-дорі й не полічила куплене, що принесла на одну коробкубільше. Вона її відкрила й вигукнула:— Ти ба, це ж коробка цукерок! Мабуть, хтось мені по-клав помилково.Вона висипала цукерки в миску, що стояла на столі,і вибралаодну шоколадну — вона любила шоколад — тай з’їла її, смакуючи, поки вивчала пакунки.Приміряючи стрічку для волосся, вона раптом відчуласильне бажання пограти на піаніно, і бажання це врештістало таке нездоланне, що дівчинка пішла у вітальню й відкрилакришку піаніно.Досі вона з великими стражданнями якось вивчиладві п’єси, які виконувала, смикаючи правою рукою, а проліву забувала. Та під дією шоколадної цукерки дівчинкасіла й легенько пробігла пальцями по клавішах, створю-ючи таку виняткову гармонію, що й сама зачудувалася зісвого виконання.Наступної миті Бессі накинулася на Сьому сонату Бетховенай зіграла її пречудово.Мати, почувши незвичний шквал мелодій, зійшла внизподивитися,хто це прийшов у гості.а коли вона виявила, що це її рідна донькатак божественно грає, то їй аж серце закалатало (вонабула до цього схильна) і довелося сісти на диван, покисерце заспокоїлося.Тим часом Бессі грала одну п’єсу за іншою з невгамовноюенергією. Вона любила музику й тепер виявила, що їй достатньопросто сидіти за піаніно, слухати музику й дивитися, як пальці самі пурхають поклавішах.Сутінки в кімнаті згустилися, додому прийшов батькоБессі, повісив капелюх і плащ, поставив парасольку. По-тім зазирнув у вітальню подивитися, хто грає.— Боже мій! — вигукнув він.Однак мати тихенько підійшла до нього й прошепотіла:— Не перебивай її, Джоне. Ти коли-небудь чув таку му-зику?— Вона вундеркінд! — ахнув приголомшений батько. —Заткне за пояс найкращих віртуозів! Це просто чудесно!Поки всі стояли та слухали, прибув сенатор, якого вонитого вечора запросили в гості. Не встиг він зняти плащ, якзайшов ще один гість — професор Єльського університету,людина вченості й великих наукових досягнень.Бессі грала; четверо дорослих стояли тісною, протемовчазною та враженою групкою, слухаючи музику й че-каючи, коли удар гонга покличе до столу.Голодний пан Боствік мимоволі взяв із вази на сто-лі в коридорі рожеву цукерку та з’їв. Професор на ньогодивився, тому пан Боствік чемно посунув до нього вазу.Професор з’їв лимонно-жовтуцукерку, а сенатор простягруку й узяв бузкову. Він її не з’їв, щоб не перебивати апе-тит, а поклав у кишеню жилета. Пані Боствік, яка уважнослухала свою не по роках обдаровану дочку, не думаючи,що робить, узяла останню, білу, цукерку й повільно її про-ковтнула. (...)Миска тепер була порожньою, і Кларибель Садс навікипозбулася свого дорогоцінного добра!Раптом пан Боствік, величенький із себе чоловік, заспіваввисоким сопрано.На щастя, пролунав гонг, кличучи до столу, пані Боствікодтягла Бессі від піаніно й провела гостей у їдальню. ПанБоствік пішов за всіма, співаючи, ніби його викликала набіс ціла тисяча захоплених слухачів. Бідолашна жінка буларозпачі через негідну чоловікову поведінку й думала,що б зробити, аби якось його приборкати. Професор зда-вався серйозніший, ніж завжди. Сенаторове лице виказу-вало образу, а Бессі перебирала пальцями, ніби й досі хо-тіла грати на піаніно.Пані Боствік удалося всіх повсаджувати, хоч її чоловік іпочав нову арію. А тоді служниця принесла суп. Коли вонаподавала тарілку професорові, той збуджено закричав:— Підніміть вище! Вище, кажу Вам!І, підстрибнувши, несподіваним ударом ноги підбивтарілку аж до стелі, звідки вона обляпала супом Бессі йслужницю,перш ніж розбитися об професорову лису го-лову.При цьому огидному вчинку сенатор зіскочив зі стіль-ця, скрикнув із жаху й зиркнув на господиню.Пані Боствік уже якийсь час стояла, вражено дивля-чись просто себе, але тепер, зловивши сенаторів по-гляд, вона граційно вклонилась і з натиском почала де-кламувати.Сенатор здригнувся. Такого ганебного буйства в по-рядній родині він досі не бачив і не чув. Це загрожувалойого репутації, проте, як, либонь, єдиній у кімнаті нор-мальній людині, йому не було кому пожалітися.Служниця, істерично ридаючи, утекла на кухню; панБоствік виспівував; професор цілився ногою в люстру;пані Боствік перейшла до декламування, а Бессі про-кралась у вітальню і витарабанювала увертюру з «Ле-тючого голландця».Сенатор не був упевнений, що й сам зараз не збоже-воліє, тож тихо вислизнув із гармидеру й, ухопивши в ко-ридорі капелюх і плащ, вискочив із будинку.Того вечора він засидівся допізна за написанням полі-тичної промови, яку на завтра мав виголосити у ФеньєлХолі.Однак пережите в Боствіків так його рознервува-ло, що він ніяк не міг зібратися з думками, часто робивперерви,із жалем хитав головою та пригадував уседивне, що побачив у тому зазвичай шанованому домі.На другий день він зустрів пана Боствіка на вулиці,проте пройшов повз нього з кам’яним виразом обличчя.Сенатор відчував, що не може спілкуватися з таким добродіємі надалі. (...)Політичні збори були неабиякою подією, бо сенатор сла-вився в Бостоні своїм красномовством. Отож у великомузалі ніде було яблуку впасти, і в одному з перших рядівсиділа родина Боствіків разом із професором. Усі буливтомлені й бліді, а сенатор так рознервувався від їхньоговигляду, що більше в їхній бік і не глянув.Поки мер його представляв, видатний промовець со-вався на стільці. Випадково запустивши вказівний і вели-кий пальці в кишеню жилета, він знайшов цукерку бузко-вого кольору, яку поклав туди вчора ввечері.«Якраз добре для горла», — подумав сенатор і кинувцукерку до рота.Через кілька хвилин він став перед численними гляда-чами, які вітали його радісними оплесками.— Друзі! — почав сенатор урочисто. — Це вельми важ-лива й відповідальна мить.Тут він зробив паузу, став на ліву ногу, а правою побалетномузмахнув у повітрі!Поміж глядачів покотився гул подиву й жаху, проте се-натор, судячи з усього, нічого не помічав. Він крутився напальцях ніг, граційно витанцьовував то вліво, то вправо.Раптом Кларибель Садс, яка теж тут була присутня, за-верещала й зірвалася з місця. Звинувачувально тицяючипальцем на сенатора-танцюриста, вона голосно крикнула:— Це він украв мої цукерки! Хапайте його! Заарештуй-те! Не дайте втекти!Проте служителі випхали із залу саме її, бо подумали,що вона зненацька збожеволіла; а сенаторові друзі йоговхопили й винесли через сценічний вихід на вулицю, по-садили у відкриту карету й веліли візникові везти додому.Кілька місяців сенатор оклигував од ганьби та прини-ження після своєї витівки; і, що цікаво, він ані найменшоїгадки не мав, що саме змусило його поводитися так не-звично. Мабуть, добре, що всі цукерки було з’їдено, бо вонилегко б могли наробити ще більшого лиха, ніж зробили.Звісно, Кларибель знову пішла до мудрого аптекаря тавиписала чек на ще одну коробку чарівних цукерок. Та ці,мабуть, берегла вже краще, бо тепер вона — славетнаактриса, грає у водевілях.

Приклад запитання: Золота пшеницяУкраїнська народна казкаЖили собі чоловік і жінка. Мали вони стільки дітей, що йзабували, котрого як звати. Цей чоловік дрова рубав у лісій тим на хліб заробляв.Одного разу він ішов ранком на роботу й почув крик.З болота хтось кричав і просив допомоги. Бідний чоловікмав добре серце й пішов на поміч. Дивиться — у боло-ті застрягла золота карета, а в ній сидить золотоволосадівчинка. Вона попросила витягти карету. Чоловік поміг.Дівчинка подякувала йому й сказала:— Як сонце буде заходити, я привезу Вам додому мі-шок золота.Попрощався чоловік і пішов у ліс. Працював за двох.Співав із радощів і поглядав на сонце. Ще ніколи йому деньне був таким довгим, як сьогодні. Ледве дочекався обіду.Кинув сокиру й поспішив додому. Коли вже близько був дохати, то почав гукати до дітей, щоб бігли йому назустріч.Жінка теж вийшла з хати й сердито каже чоловікові:— Чому тебе треба зустрічати, коли ти йдеш додому зпорожніми руками?— Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щас-тя несу додому, — відповів чоловік.Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав роз-повідати, що вранці допоміг дівчинці, у якої карета за-стрягла в болоті. Вона пообіцяла привезти йому мішокзолота. Усі дуже зраділи цій звістці.— Насамперед побудую великий будинок, — каже чо-ловік. — У ньому буде дуже гарна веранда, а на підвікон-нях цвістимуть різні квіти цілий рік. Біля хати розведу сад.У ньому поставлю вулики з бджолами, що приноситимутьлікувальний мед. Недалеко в долині буде ставок із ри-бою. Жінка й дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синіввіддам до школи. Кожний буде займатися улюбленою ро-ботою…Усі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонцевже мало заходити, батько закінчив. Першою отямиласяжінка й сказала, що краще б чоловік додому карету при-ніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітру в полі. І золотанемає, і пів дня згаяли.Але в цей час коло їхньої хатини зупинилася карета. Знеї виглянула золотоволоса дівчинка й сказала, щоб чо-ловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почалипідстрибувати, а чоловік із радощів стояв на місці як стовп.Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік.Чоловік ледве зняв із карети великий зав’язаний мі-шок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, ніби її вітромздуло. Заніс чоловік мішок до хати. Розв’язав і бачить, щов мішку гарна пшениця.Лише тепер потрапив у біду чоловік. Уже не міг далі слу-хати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі йподався геть. Коли відійшов трохи від хати, то, сердитий,порозкидав сюди-тудивсю пшеницю. І пішов найматисяслужити.Через рік він повернувся додому. Коли став підходитидо хати, то бачить, що пшениця виросла, як ліс, а на кож-ному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося.І всі колоски виблискують на сонці. Тоді він подумав, що цете золото, яке дівчинка дала. Справжнє та надійне золото.Чоловік дуже зрадів. Зайшов він до хати й просить жінкута дітей, щоб ішли з ним. Спочатку вони не хотіли, а потімпішли. Як побачили золоті колоски, що так гарно виблис-кували на сонці, то дуже зраділи й не могли вирішити, щоз ними робити.Чоловік сказав, що спочатку треба все старанно покосити,а потім дочиста помолотити й усе золото склас-ти в мішки. Усі працювали з великою охотою та радістю.Не залишили жодного колоска чи зернинки.Вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшени-цю та збирали добрий урожай. З того часу сім’я зажила за-можно й більше раділа гарній погоді та врожаю, ніж мішкузолота.

Приклад запитання: З якого вірша це речення "Осінь брами свої замикала вночі, погубила у небі журавлині ключі?"

Приклад запитання: Яблуко на колесах— О-огірочки! Мариновані огіро-очки! Усі один в один!З банки та з бочки!.. Картопелька! Гарна карто-опелька.Не жовта, не побита, смачна несамовито! Я-а-аблучка!Солодющі яблучка! Наливні, сокови-иті, росоювми-иті!Підходьте! Беріть огірочки, картоплю, я-а-аблучка!Натанова бабуся з головою поринула в базарування.Мало хто міг позмагатися з нею в базарному красномов-стві. Якби вона народилася років на тридцять пізніше —бути їй першокласним торговельним агентом.Натан тільки й устигав набирати з мішка картоплю тавсіляко підсобляти бабусі. Покупці йшли на бабусині при-мовляння, наче коти на валер’янку. А Натан і радий: якщой далі так підуть справи, то скоро сто сорок гривень бу-дуть у нього в кишені. А завтра… Завтра здійсниться йогомрія…— Натане, а вкинь-но, синку, у торбинку кілограм яблук.Натан краєм ока глянув на чергового покупця — неве-личкого чоловіка в куфайці — і став виконувати бабусинепрохання.— А чи не можна скуштувати? — спитав тим часом по-купець.— Чого ж не можна, куштуйте на здоров’я, — усміхнула-ся бабуся та відрізала чоловікові шматочок яблука. — Бе-ріть, беріть, чоловіче, — припрошувала покупця, — п’ятьгривень кіло, не пошкодуєте: яблучка золоті…— Вони! — розпливлася в усмішці добродушна чолові-кова фізіономія. (...)— І я кажу, що вони, — засяяла бабуся, — таких яблукіще пошукати! Беріть більшенько.— А є? Давайте, я всі заберу, — не на жарт розійшовсяпокупець, даючи бабусі п’ятдесятигривневу купюру. Він,здавалося, аж пританцьовував на місці — чи на радощах,що знайшов смачні яблука, чи ще чого. Може, просто на-стрій був хороший.— Та ось останні добирайте, оце все, що залишилося.Такі яблучка, що не залежуються, розібрали люди.— Шкода, що так мало, та давайте вже, скільки є.Натан докидав у торбинку решту яблук і поклав на вагу.Вийшло два кілограми.Бабуся заходилася рахувати решту, а веселий поку-пець, таки пританцьовуючи, схопив торбинку, поклонивсята швидко-швидко пішов до метро. Натан зачудованодивився вслід. Це ж треба, яких тільки диваків не буває насвіті! Чудний дядечко, та й годі.— Їжте на здоров’ячко! — Бабуся підвела голову й про-стягла решту. — Ой, а де це він? А решту ж не забрав! Со-рок гривень, люди добрі!— Бабусю, давайте сюди, я наздожену!Хлопчик вискочив із базару. Прямо були зупинки марш-рутних таксі та вхід у метро. Натан таки розгледів, як тойдивний покупець завернув у скляні двері метрополітену.Натан наліг на ноги. Він ускочив у метро саме тоді, якдядечко з їхніми яблуками ступив на ескалатор і поїхавдонизу. Натан притьмом метнувся за ним, забувши навіть,що без жетона в метро не можна. Безжальні клешні турні-кета йому негайно про це нагадали. Трі-і-ісь!— У-ух! — завив від болю хлопчик. Натан підбіг до касиіз жетонами.З верхніх сходинок ескалатора дядечка не було видно.Натан знав, що бігти по ескалатору заборонено, але щобуло робити, коли зараз незнайомий покупець сяде в по-тяг і зникне назавждибез своїх законних сорока гривень.Ото вже роззява!Десь на півдорозі Натан побачив, що той, кого він на-здоганяє, уже дістався до місця, де сходи, розпростав-шись, ховаються в підлогу, — простіше сказати, до самогонизу. Дядечко зійшов із рухомої стрічки і… Що це він ро-бить?! Натан навіть закляк на місці, бо не знав, як же йомудіяти далі, куди бігти — униз чи вгору. Любитель яблук од-разу ж перейшов на сусідній ескалатор, той, що їде вверх,до виходу з підземки!Натан так і стояв остовпівши. А коли чоловік, їдучи вженазустріч, майже порівнявся, до Натана повернуласяздатність міркувати.«Чудово! — подумав хлопчик. — Зараз я йому крикну прогроші, він почекає мене вгорі й отримає свою решту». (...)Коли втікач досяг верхньої точки пересувних сходів,він зробив таке, від чого в його переслідувача відібра-ло мову: дядько спокійнісінько перейшов на ескалатор,яким кілька хвилин тому спускався до платформ метро.«Він знущається з мене», — подумав Натан і прибавивходу, щоб нарешті опинитися на одному й тому ж еска-латорі з, м’яко кажучи, дивакуватим дядечком. Це йомувдалося. Урешті-решт Натан вискочив на платформу йпочав шукати серед людей свого дивного втікача. Аледива тільки-но набирали обертів.До середини платформи з брязкотом і скреготомпід’їхав… ні, не потяг, а один-єдиний дивний вагон. Вінбув жовтий, майже круглий, подібний до… Точно, подібнийдо величезного яблука! Дивно, але двері вагона буливідчинені із самого початку. З них ніхто не вийшов, і, щонайдивніше, ніхто й не збирався в них заходити. Більшетого, здавалося, що ніхто з людей на платформі навіть небачить ніякого вагона! Так, жодна жива душа не зверталааніякісінької уваги на прибуття вагона-яблука, усі стояли,як і мить до цього: хтось читав книжку, хтось дивився наелектронне табло, хтось розмовляв із супутником, хтосьспостерігав за пасажирами… Натан міг дати голову навідсіч, що ніхто того вагона не бачив, вони дивилися нібикрізь нього.Утім, один пасажир таки вирішив увійти всередину. Вінвиокремився з юрби та ступив до вагона. Пасажир буводягнений у чорну куфайку й тримав у руці торбинку зяблуками.— Зачекайте! — отямився хлопчик і кинувся до тогомісця платформи, де на колії стояло яблуко на колесах. —Стійте!Люди зачудовано дивилися на Натана. А він тим часоммайже добіг до вагона, але той уже рушав. До хлопчико-вих вух лише долинула не менш дивна, ніж усе, що тільки-но відбулося в київському метро, фраза:— Обережно, двері зачиняються! Наступна станція —«ЦарствоЧерв’якарство»! (...)«Не викидати ж, зрештою, ці сорок гривень», — по-думав Натан і вирішив: зараз він поїде додому, візьмесвої заощадження, додасть до сьогоднішнього заробіт-ку — і придбає мобілку! Ура!» (...)Хлопчик довго-довго стояв у салоні мобільного зв’язкуперед скляною вітриною та милувався обраною модел-лю телефона. Апарат був чудовий: із фотокамерою, FM-радіо, виблискував полірованими боками й наче підмор-гував Натанові: «Гайда, хлопче, годі вагатися, купи мене!Ну ж бо!»— Мо-можна подивитися он ту модель? — стиха спи-тав у продавця Натан.— Будеш брати чи просто так, у руках хочеш потри-мати? — лукаво посміхнувся юнак.— Буду. Буду брати, — уже впевненіше й голоснішевідповів хлопчик, злякавшись, що продавець подумає,начебто в нього немає грошей.— Тримай.— Який же він чудовий! Це найкращий телефон у ці-лому світі!— То що, гроші даєш? Пакувати?— Даю. — Натан сяяв від щастя. Він знехотя віддав свійскарб продавцеві, а сам поліз у кишеню по гроші: — Ось.Юнак перебрав купку банкнот і двічі ретельно пере-рахував.— Шкода, але бракує сорока гривень, — дещо зніяко-віло мовив по хвилі продавець.— Як? — злякався Натан. — Там мали бути всі. А, за-ждіть…Він дещо пригадав, сягнув рукою в задню кишенюджинсів і видобув звідти ті самі злощасні сорок гривень —чотири купюри по десятці. Хлопчик поволі перерахувавїх,уважно роздивився, наче прощаючись із кожною, потімперевів погляд на коробку з майже своїм мобільним те-лефоном, хвильку повагався… А тоді, наче злякавшись,що передумає, швидко простяг руку до прилавка.— Вибачте, це не мої гроші, — випалив Натан, ухопивзі скла решту коштів і, мов ошпарений, вибіг із магазину

Приклад запитання: Яке найбільше бажання мала Кларибель?

Приклад запитання: Хто написав казку Мауглі?

Приклад запитання: ПРОЧИТАЙ ТЕКСТ САМОСТІЙНО ЗА 1 хвилину. Зупинись. Чи встиг(ла) прочитати весь текст? Потім дочитай до кінця.ГАРБУЗ ІЗ ЗОЛОТОМ                                                                                    Жили собі двоє сусідів: один бідняк, а другий багач, і жили вони як кіт із собакою. Багач усе намагався обдурити бідняка.Раз прийшов бідняк до багача та й попросив дати йому клапоть землі, щоб посіяти там кукурудзу. Багач згадав, що є в нього клапоть сухої землі, на якій нічого не родить, навіть мурашки не плодяться.Уклали угоду. Вдарили по руках.Бідняк повернувся до своєї хатини, покликав дружину, і пішли вони глянути на ту землю. Як прийшли, то й знайшли гарбуза.-    Ой, жінко! В цьому гарбузі повно золотих монет! Ти тільки глянь!-    Золоті монети! - вигукнула жінка. - Оце пощастило!-    Ні, - сказав бідняк. - Я знайшов цей гарбуз на чужій землі, отже, він не мій. Я повинен віддати його власникові цієї землі.Пішов він до багача і все йому розповів.-    О, це чудово! - вигукнув багач. - Наша угода розривається. Я не   можу віддавати землю, на якій ростуть гарбузи із золотом.Бідняк повернувся до своєї хатини, а багач побіг на поле, щоб забрати гарбуз. Але, прибігши, побачив: гарбуз повний ос, лютих та кусючих.-    Ага! - заволав багач. - Цей негідник надумав поглумитися з мене! Ну, хай начувається, я йому теж віддячу добрим жартом.Поклав багач гарбуз із осами в мішок і пішов до бідняка.-    Гей, куме! Зачини двері й прочини віконце. Маю для тебе гарний подарунок.Бідняк зачинив двері й прочинив віконце. А багач узяв та й укинув у віконце гарбуз із осами.-    Ось тобі, куме, гарбуз із золотом, який ти знайшов на моїй землі.Радій багатству!І багач голосно зареготав. Але тільки-но гарбуз упав на долівку, як оси обернулись на золоті монети. Монети покотилися й задзвеніли. Почув багач із вулиці той дзенькіт і здогадався - щось тут не те.-     Куме, - каже, - відчини-но двері, я гляну, що то дзвенить. Але бідняк відповів:-    Що ти, куме! Тебе ж оси покусають!..Такі кляті, такі кляті!.. Тікай, куме!..Так бідняк забагатів, а багач став посміховиськом. 

Приклад запитання: Обери жанр твору.

Приклад запитання: Хто запропонував зробити їдальню для птахів?

Приклад запитання: Як звали головного героя повісті О.Дерманського Царство Яблукарство?

Приклад запитання: Прочитай самостійно текст.                       Чудесні пташки    Петрик жив зі своїми батьками на околиці великого міста.    Якраз навпроти їхнього будинку стояла стара хатиночка. У тій хатиночці жила старенька бабуся. Біля її хатки був невеличкий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка, з десяток соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі та червоногарячі айстри. І ще росли там дві яблуні – одна антонівка, а друга путі́вка… Яблуні щовесни рясно цвіли ніжним цвітом, та яблук на них родило мало, бо листя об’їдала гусінь, а як і достигне якийсь десяток, -- усі були червиві…     Чому?      Та тому, що шкідники – плодожерка та золотогузка – звивали собі на яблунях кубельця з яєчками. Навесні з цих яєчок виплоджувалася ненажерлива гусінь, що поїдала яблука. А старенька бабуся не мала сил пообирати кубельця.      Якось Петрик приніс у хату кілька дощечок та почав ці дощечки стругати.      - І що ото ти майструєш? – запитав татко.      - Я, татку, хочу зробити шпаківню! Повісимо шпаківню на каштані, прилетять навесні птахи, оселяться у нас і виведуть діточок. А як шпак, тату, співає, якби ти знав!      Татко посміхнувся.       - Я, Петрику, знаю, як співають шпаки! Вони не лише хороше співають. Шпаки сади наші, наші ліси й поля від шкідників бережуть, від гусені … Хочеш, я допоможу тобі шпаківню змайструвати?       Шпаківню повісили на каштані. А на тому каштані, у стовбурі, височенько над землею було невеличке дупло. Через деякий час на гілочку сіла пташка, підстрибнула й пурхнула в дірочку.       - Синичка! – вигукнув Петрик. – Це вона собі кубельце мостить. Треба стерегти, щоб часом собака її не налякала! Тепер у нас на каштані будуть і шпаки, й синички! От здорово!        І таки справді, у дуплі на каштані звили собі гніздечко синички.        Настала весна. Прилетіли шпаки і оселилися в Петриковій шпаківні.        Зацвіли садки…        Дуже рясно цвіли яблуні біля бабусиної хатинки…        Якось бабуся вивела свою кізоньку пастися, побачила Петрика та й каже:         - Ти не знаєш, хлопчику, де взялися пташки – шпаки і синички? Вони геть чисто всі кубельця гусені на моїх яблуньках поклювали.         - То наші шпаки і наші синички, вони на нашім каштані живуть.Восени на бабусиних яблунях рясно-рясно вродило яблук - і антонівки, і путі́вки. (За Остапом Вишнею)

Приклад запитання: 1. Читати текст 1 хвилину і порахувати кількість слів . Дочитати текст до кінця.У лісіУлянка повільно глянула й вперше помітила, що ліс її любий уже прибрався в нову чарівну одежу.Як же хороше засвітилися очі у дівчинки, як глибоко вдихнула вона осіннє терпке повітря! Здрастуйте, сестри-берізки, вас не впізнати сьогодні! Чи ви це, мої білокорі? Яке чудове у вас вбрання.Прислухалась Улянка. Тільки струмок у тиші дзюрчить.Довго б отак сидіти із заплющеними очима та слухати, коли ж це дві сороки прилетіли й заскрекотали на дубі: «Чи скорро, старра, буррю стрічати? Чи скорро, старра?» А друга: «Не старра я, сестро! Не старра!»Жолудь зірвався, застукав по гілках, сердито Забубонів: «Буду бити вас обох, білобокі! Буду бити вас обох, білобокі!»Ось ти яка, осінь у лісі!Улянка підвелася, підхопила книжки і, перейшовши через струмок по сухій деревині, звернула зі стежки.Осіннє лагідне сонце востаннє пригрівало старі липи.

Приклад запитання: Твір Валентини Вздульської називається…

Приклад запитання: Що хотіла написати про своє королівство Зима?

Приклад запитання: Як звати дівчинку, головну дійову особу Анни Багряної з "Казки про Тепло"?

Приклад запитання: Хто автор твору "Подорож у країну навпаки"?

Приклад запитання: Усна народна творчість, або фольклор - це ...

Приклад запитання: До якого жанру відноситься прочитаний твір? ГАРБУЗ ІЗ ЗОЛОТОМ                                                                                    Жили собі двоє сусідів: один бідняк, а другий багач, і жили вони як кіт із собакою. Багач усе намагався обдурити бідняка. Раз прийшов бідняк до багача та й попросив дати йому клапоть землі, щоб посіяти там кукурудзу. Багач згадав, що є в нього клапоть сухої землі, на якій нічого не родить, навіть мурашки не плодяться. Уклали угоду. Вдарили по руках. Бідняк повернувся до своєї хатини, покликав дружину, і пішли вони глянути на ту землю. Як прийшли, то й знайшли гарбуза.-    Ой, жінко! В цьому гарбузі повно золотих монет! Ти тільки глянь!-    Золоті монети! - вигукнула жінка. - Оце пощастило!-    Ні, - сказав бідняк. - Я знайшов цей гарбуз на чужій землі, отже, він не мій. Я повинен оддати його власникові цієї землі. Пішов він до багача і все йому розповів.-    О, це чудово! - вигукнув багач. - Наша угода розривається. Я не   можу віддавати землю, на якій ростуть гарбузи із золотом. Бідняк повернувся до своєї хатини, а багач побіг на поле, щоб забрати гарбуз. Але, прибігши, побачив: гарбуз повний ос, лютих та кусючих.-    Ага! - заволав багач. - Цей негідник надумав поглумитися з мене! Ну, хай начувається, я йому теж віддячу добрим жартом. Поклав багач гарбуз із осами в мішок і пішов до бідняка.-    Гей, куме! Зачини двері й прочини віконце. Маю для тебе гарний подарунок. Бідняк зачинив двері й прочинив віконце. А багач узяв та й укинув у віконце гарбуз із осами.-    Ось тобі, куме, гарбуз із золотом, який ти знайшов на моїй землі.Радій багатству! І багач голосно зареготав. Але тільки-но гарбуз упав на долівку, як оси обернулись на золоті монети. Монети покотилися й задзвеніли. Почув багач із вулиці той дзенькіт і здогадався - щось тут не те.-     Куме, - каже, - відчини-но двері, я гляну, що то дзвенить. Але бідняк відповів:-    Що ти, куме! Тебе ж оси покусають!.. Такі кляті, такі кляті!.. Тікай, куме!.. Так бідняк забагатів, а багач став посміховиськом.   Монтейру Лобату 

Приклад запитання: Що хотіла написати про своє королівство Зима?

Приклад запитання: Укажи, яке прислів'я виражає головну думку твору Ніни Бічуї.

Приклад запитання: Де притулилася хатинка, в якій жили діти?

Приклад запитання: Де притулилася хатинка, в якій жили діти?